Впливу війни на довкілля присвячене послання Папи Лева XIV на Всесвітній день молитви в намірі піклування про створіння, який відзначатиметься 1 вересня 2026 року. Його було опубліковано в четвер, 20 серпня.
Про це повідомляє Vatican News.
«Вони перекують свої мечі на рала,
а списи свої на серпи» (Іс 2,4)
Дорогі браття й сестри, наш Господь Ісус Христос прийшов у світ, щоб ми мали життя і мали його в достатку (пор. Ів 10,10). Цей дар лежить у самому центрі нашої місії як учнів та нашого спільного покликання будувати цивілізацію любові. Відзначаючи цей Всесвітній день молитви в намірі дбання про створіння, ми знову покликані замислитися над даром життя та виявити турботу про землю, яка його підтримує, тим самим конкретно віддаючи хвалу нашому Творцю.
Сьогодні ми є свідками різноманітних криз і великого людського страждання. Водночас здається, що прискорюється знищення гармонійної рівноваги створіння. Ці явища не є відокремленими; вони становлять єдине благання про зцілення та мир, яке підноситься з пораненого світу.
Бог життя, Який об’явився в Ісусі Христі, пропонує мир, якого світ не може дати: «Мир залишаю вам, мир Свій даю вам» (Ів 14,27). Цей мир не є ані поверхневим, ані скороминущим; він випливає з вічної любові Христа та Його піклування про кожну людську особу.
Проте ця обітниця миру різко контрастує з тими реаліями, які ми бачимо в різних частинах світу. Пророк Ісая говорив про час, коли народи «перекують свої мечі на рала» (Іс 2,4), перетворюючи те, що знищує життя, на те, що його підтримує. Сьогодні ж ми надто часто бачимо, як відбувається зовсім протилежне в той час, як зусилля й надалі спрямовані на насильство та війну.
Війна завдає ран, які виходять далеко за межі поля бою. Вона пожинає жертви, руйнує сім’ї та змушує мільйони людей залишати свої домівки, підживлюючи страх, несправедливість і поділи (див. Другий Ватиканський Собор, душпастирська Конституція Gaudium et spes, 77-82); вона залишає після себе соціальне та екологічне спустошення, яке триває поколіннями. Крім того, взаємодія між збройними конфліктами та погіршенням стану довкілля часто створює замкнене коло, яке руйнує екосистеми, забруднює такі життєво важливі ресурси, як повітря та вода, і підриває продовольчу безпеку. Це, своєю чергою, посилює бідність, нерівність та нові соціальні напруження, які можуть сприяти виникненню подальших конфліктів.
Що більше, війна завдає ран, які пошкоджують всю життєву тканину, вражаючи не лише окремих людей та громади, а й їхню ширшу мережу стосунків з усім людським родом, а також їхню гармонію зі створінням. Вона виявляє глибоку поразку в тому, щоб жити згідно з образом і подобою Бога, шанувати життя та дбати про землю, яка нам довірена. Це не лише політична, а й моральна та духовна поразка. Вкорінена у спотворених прагненнях та хибному користуванні людською свободою й владою, війна стає антисвідченням Євангелія миру.
Згадані кризи вимагають не лише відповідальності, а й навернення серця, яке принесе плоди у вигляді глибшої вірності Богові, взаємної любові та шанобливого ставлення до дару створіння. Насправді ті дисгармонії, які ми бачимо у світі, такі як насильство, несправедливість та екологічна деградація, не є просто наслідком недосконалих систем чи структур; вони «пов’язані з тим глибшим дисбалансом, що корениться в серці людини» (там само, 10). У дійсності саме людське серце є тим місцем, де розгортаються найглибші протистояння і де виявляється наш занепалий стан. Воно є не лише осередком емоцій, а й центром особистості, де сходяться розум, прагнення, воля та сумління. Саме там відбуваються наші змагання між суперечливими бажаннями, що живуть у нас: любов’ю та байдужістю, істиною та ілюзією, справедливістю та несправедливістю (пор. Як 1,14-15) Тому рани війни та деградація землі глибоко пов’язані зі станом людського серця. Конфлікти, що гнітять людство, є багато в чому зовнішнім вираженням внутрішніх суперечностей і поділів. Коли серце збивається зі шляху, страждають стосунки, а структури, які ми будуємо, починають відображати цей безлад.
Папа Бенедикт XVI нагадував нам, що «зовнішні пустелі у світі множаться, бо стали настільки великими внутрішні пустелі» (Проповідь з нагоди початку Петрового служіння, 24 квітня 2005 р.). Це спонукає нас усвідомити, що те, що розбите навколо нас, певним чином розбите й усередині нас. Тому, щоб будувати мирне суспільство, ми маємо не лише реформувати структури, а й оновлювати наші серця. Найглибші причини конфліктів та експлуатації створіння є наслідками етичної та культурної кризи, що охоплює втрату почуття межі, прагнення панування, гонитву за миттєвим прибутком та нездатність розпізнати гідність, яку Бог дарував кожній людській особі.
Пророчий заклик «перекувати мечі на рала» (див. Іс 2,4) є, отже, не лише мрією для народів, а закликом, зверненим до кожної людини. Він спонукає нас перетворювати те, що є злом, у життя. Однак це перетворення не може відбутися лише через зовнішні зміни. Воно вимагає, у співпраці з Божою благодаттю, глибшого навернення, як особистого, так і колективного: повернення до Господа, Який відновить порядок у наших прагненнях, зцілить наші рани та допоможе нам зростати у чеснотах.
Без цієї внутрішньої переміни мир залишається крихким і нетривалим. Але там, де серця оновлюються, починають відкриватися нові можливості. Те, що раніше використовувалося для знищення, можна спрямувати на життя, на допомогу бідним, на їжу голодним та на захист створіння. Це шлях справжнього екологічного навернення, на якому наслідки зустрічі з Ісусом Христом чітко виявляються у ставленні до навколишнього світу (див. Папа Франциск, енцикліка Laudato si’, 217). Отже, мир починається в серці й відбивається назовні в наших стосунках, у спільнотах і, ширше, в світі.
Хоча виклики, які нас чекають, є величезними, Господь не залишає нас без засобів зцілення та перетворення. Замість зброї війни Бог миру дарує нам силу зцілювати, примиряти та будувати цивілізацію любові. У такий спосіб ми покликані захищати численні «екосистеми», які нам довірено: створеного світу, людських стосунків та самого серця людини.
Уявімо собі світ, у якому енергія, що зараз витрачається на війну, спрямовується на цілісний розвиток людини, подолання бідності, захист людської гідності та примирення між розділеними народами. Таке бачення відображає віру в прихід Божого Царства.
Справжніми інструментами для побудови миру є не нищівна зброя, а, радше, істина, діалог, терпеливість, доброта, справедливість, милосердя, розуміння, турбота та любов. Вони випливають із сердець, сформованих Євангелієм і підтриманих Божою благодаттю. Лише ці якості мають силу змінювати людей, оновлювати спільноти та зцілювати рани нашого світу.
Дорогі браття й сестри, шлях, що лежить перед нами, є зрозумілим, хоча й нелегким. Ми покликані дозволити, щоб наші серця були оновлені, щоб ми могли шукати мир і піклуватися про створіння. Святе Письмо напоумляє нас берегти наші серця, бо саме з них випливає все, що ми робимо (пор. Прип. 4,23).
Якщо ми візьмемося за це завдання з покорою та вірою, то станемо співпрацівниками в Божому ділі оновлення. Ми перейдемо, повільно, але невпинно, від пустелі до саду, від розділення до єдності та від насильства до миру.
Нехай же Господь дасть нам відвагу йти цим шляхом, щоб у наш час «мечі» справді «перекували на рала», щоб обітниця Євангелія глибше вкоренилася в нашому світі, і щоб мир Христовий царював над усім створінням.
Дано у Ватикані, 15 серпня 2026 р., Внебовзяття Пречистої Діви Марії.
ЛЕВ PP. XIV
