Родичі українських військовополонених та зниклих безвісти, які наприкінці вересня відвідали Рим і Ватикан, розповіли про біль очікування, надію на повернення своїх рідних та силу, яку знаходять у вірі, взаємній підтримці й боротьбі за тих, кого люблять. Пропонуємо вашій увазі першу частину цієї розмови, яка відбулася в студії Радіо Ватикану після зустрічі жінок з Папою Левом XIV.
«Ми не обирали бути сильними. Але так склалась доля, і ми цього змінити не можемо, крім того, як зціпивши зуби, живучи в цьому страшному болі, просто боротись і не здаватись», – каже в інтерв’ю для ватиканських медіа Тетяна Гойдик, сестра безвісті зниклого українського військового. Тетяна входила до групи родичів військовополонених і зниклих безвісті, які відвідали Рим, і зокрема Ватикан, наприкінці вересня цього року. У середу, 23 вересня, після загальної аудієнції з ними привітався Папа Лев XIV.
В інтерв’ю дружини і сестри українських захисників поділилися своїми переживаннями і сподіваннями, розповіли про життя в умовах невідомості, очікування повернення своїх рідних та боротьбу за їхнє звільнення.
Юля: «Я хочу, щоб він повернувся. Я хочу, щоб наша родина об’єдналася»
Ростовська Юлія – дружина незаконно засудженого на 27 років прикордонника, оборонця Маріуполя, та голова правління громадської організації «КОРДОН». «Я дуже за ним скучила і хочу, щоб він повернувся додому, – каже жінка про свого чоловіка Сергія. – Коли він потрапив в полон, нашій молодшій доньці було шість місяців, і він останній раз її бачив в бомбосховищі, в Маріуполі. А зараз їй вже п’ять. Вона має цукровий діабет першого типу і розлад аутистичного спектру. Можливо, це спричинено тим, що в Маріуполі ми потрапили під обстріл градів. Я хочу, щоб він повернувся. Я хочу, щоб наша родина об’єдналася, і щоб наші діти росли в повноцінній родині».
Відколи Сергій перебуває в російському полоні, Юля не мала з ним жодного прямого контакту. «Якщо ми щось дізнаємося про нього, то це якісь канали Російської Федерації, – пояснює вона. – Наприклад, коли його засуджували, вони виставляли цю інформацію. Але прямого зв’язку в нас з ним немає. Власне, проблема полягає в тому, що Російська Федерація не дає можливості військовополоненим України хоча б виходити на зв’язок зі своїми рідними».
Розповідаючи про участь в загальній аудієнції на площі Святого Петра у Ватикані, Юля поділилася, що була вражена масштабом цієї події. «Все дуже на високому рівні і дуже все приголомшливо, – зазначила вона. – Я сиділа із затамованим подихом: наскільки багато людей з різних країн. І хочеться, щоб весь світ побачив, що українці незламні і що ми боремося попри все те, що ми переживаємо. І попри те, що агресор щодня вбиває наших людей, руйнує наші міста, ми все одно стоїмо і будемо стояти».
Олеся: «На моєму місці мій чоловік робив би те саме: він би не припиняв шукати»
«Мене звати Олеся Ауліна. Я голова громадської організації “Об’єднані морем” та дружина військового моряка, командира катера Даміра Ауліна, – розповідає одна із наших співрозмовниць. – Третього березня 2022 року катер був уражений ракетою, внаслідок чого одинадцять членів екіпажу зникли безвісті, в тому числі і мій чоловік. На момент влучання я була на третьому місяці вагітності, і після цього зв’язку з моїм чоловіком по сьогоднішній день у мене немає. Доля їхня не встановлена. Офіційного підтвердження перебування їх в полоні немає. Тому ми з родинами, об’єднавшись, працюємо над тим, щоб встановити їхнє місцезнаходження і знайти».
Жити в невідомості і в постійному очікуванні надзвичайно важко. За словами Олесі, допомагає тільки віра. «Віра. Більше нічого, – ділиться вона. – Бувають моменти, коли опускаються руки, втрачається надія, але ти розумієш, що окрім тебе ніхто більше це робити не буде. І розумієш, що якщо я була б на місті мого чоловіка, а він – на моєму, то він би робив те ж саме і не зупинився б до останнього, поки би не знайшов. І це одна з причин, чому ми сьогодні тут: тому що ми, наші люди – українці – ми віримо, молимось і сподіваємось. І загалом, український народ – це дуже духовні люди. Сьогодні, перебуваючи в такому святому місці, я отримала це підтвердження. Хотілось почути молитву. Вона дуже красива, я була дуже вражена. І хотілось відчути цю підтримку. Це було приємно».
На запитання про те, про що згадує найчастіше, коли думає про свого чоловіка, Олеся відповідає: «Наше знайомство, наші щасливі моменти…». Їй важко втримати сльози, бо згадує також про чотирьохрічного синочка Назара. «Важко пояснити, що тато не приходить додому і я не знаю, живий він чи ні. Я постійно своєму сину показую фотографії, і кажу, що його тато герой, і я хочу, щоб він це знав і завжди буду йому про це нагадувати», – ділиться Олеся.
Тетяна: «Хочу, щоб мої батьки дожили до моменту, коли дізнаються, що з їхнім сином»
Гойдик Тетяна є координаторкою «Об’єднання родин зниклих безвісти і полонених 95-ї ОДШБ». В цій бригаді проходив службу її рідний брат Олег Гурко. В січні 2023 року він пропав безвісті. До об’єднання належить майже дві тисячі людей, рідні яких або перебувають в полоні, незаконно засуджені або зникли безвісті. «Я не знаю, що з моїм братом і де він, – розповідає Тетяна. – Вже три роки і понад вісім місяців про нього немає жодної інформації».
Кожній із співрозмовниць важко говорити про свій біль, а також про страждання всієї родини, про те, чого їм коштує ця постійна невідомість. «У мене чудові батьки. Татові сімдесят два роки, мамі шістдесят вісім. Минулого року тато пережив два інфаркти, мама мікро інсульт. Я просто хочу, щоб вони дожили до моменту, коли зможуть дізнатися, що з їхньою дитиною», – зітхає вона.
Приналежність до організацій, які об’єднують родичів військовополонених та зниклих безвісті, допомагає зустріти людей, які переживають те саме горе. «Краще, ніж той, хто перебуває в такій самій біді, тебе ніхто не зрозуміє», – каже Тетяна. Сестра захисника додає, що жодна з них не обирала свою долю. Від багатьох людей вони часто чують: «Ви сильні жінки», і ці слова, які, здавалось би, є виявом захоплення, можуть просто нагадувати про болючу дійсність. «Ми не обирали бути сильними, – підкреслює Тетяна. – Ніхто із нас, тут присутніх, не хотів би бути сильним. Але так склалась доля, і ми вже змінити нічого не можемо, крім того, як зціпивши зуби – я по іншому це сказати не можу – понад зусилля свої, живучи в цьому страшному болі, просто боротись і не здаватись».
Алла: «Ми чекаємо обмінів полоненими, щоб хоч щось дізнатись про свого рідного»
«Мій наречений вже п’ятий рік перебуває в російському полоні. Він є незаконно засудженим і має три незаконних вироки», – розповідає Алла Діденко. Вона є заступницею голови громадської організації «Свободу українським в’язням війни», що опікується незаконно засудженими 12-ї бригади «Азов», у складі якої воював її наречений Олексій.
Коли Алла з ним познайомилася, Олексію було двадцять три роки, а їй двадцять пʼять. Пригадуючи цей момент, Алла каже: «Знаєте, навіть коли ти просто знайомишся з людиною, ти відразу розумієш, наскільки тобі ця людина близька. Олексій – це, напевно, моя мрія чоловіка, коли я собі ще до нашого знайомства уявляла, який буде мій майбутній чоловік. В ньому є все: доброта, прекрасне почуття гумору, розум і любов до тварин – тому що це для мене дуже важливо».
Як і інші родичі військовополонених, Алла не має жодного прямого зв’язку зі своїм нареченим. Інформацію шукають або в російських телеграм каналах, а також отримують її від звільнених з полону. «Ми чекаємо цих обмінів дуже сильно, – пояснює вона, – щоб хоч щось дізнатись про свого рідного: Чи хтось бачив його? Чи бачив, як він виглядає? Який у нього стан здоров’я? Тому що всі наші рідні важко хворі, важко поранені», – підкреслює Алла. Саме від українських захисників, які були звільнені з полону, вона дізналася про стан здоров’я Олексія, який під час боїв за Маріуполь отримав кульове поранення лівої руки з переломом.
Підтримку у цей важкий час очікування молода жінка отримує від інших родин безвісти зниклих, військовополонених, цивільних заручників, але не тільки від них. До щотижневих акцій їхнього об’єднання долучаються сотні зовсім незнайомих їм людей. «І це у всіх містах України, – наголошує Алла. – І для нас це важливо. І як би сильно ми не втомилися, ми вдячні кожному і кожній, хто виходить і говорить разом з нами за наших рідних, щоб суспільство їх не забуло, щоб не забув світ про те, що Україна досі бореться, досі стоїть».
Віолетта: «Він тримається за те, що він знає, що я його чекаю»
Віолетта Сухореброва – співзасновниця асоціації «Сила морської піхоти» й очільниця громадської організації «Засуджені, але не забуті», що об’єднує родичів незаконно засуджених українців. У серпні 2023 року її чоловік Дмитро Шегай отримав 22 роки ув’язнення через сфальсифіковані звинувачення. Від звільнених полонених вона дізналася, що під час бойових дій в Маріуполі він ще до полону отримав осколкове поранення лівого ока, внаслідок чого втратив око. «Також в полоні він набув тяжку форму туберкульозу, – розповідає вона. – Там шансів, скажемо так, не давали, і за словами звільнених, лікарі казали, що йому залишився лише тиждень жити. Ну, зараз, знову ж таки, від звільнених я дізналася, що він живий».
«Що Вас спонукає продовжувати боротися за його звільнення і чекати? Чи не приходила дука сказати “Я вже не можу”?», – відповідаючи на це запитання Віолетта каже: «Я не маю права цього казати, бо я знаю, що він тримається за те, що він знає, що я його чекаю, що він повернеться, і я так само не можу собі цього дозволити. В березні 2022 року у нас повинно було бути весілля. І до цього ми завжди говорили про дітей. Він дуже хоче дітей. Тому через цей вирок дуже страшно від того, що йому дали 22 роки і коли повернеться невідомо…».
В очікуванні рідних не забувати про себе
Те, що впадає в око щоразу, коли до Риму приїжджають подібні делегації жінок, це їхня гідність як у внутрішній поставі, так і в зовнішньому вигляді. «Треба виглядати так, щоб коли чоловік повернеться з полону, не захотів назад», – жартує Юля, коли ми говоримо на цю тему. «В кожної з нас є дні, коли дуже важко, – ділиться Алла. – Особисто для мене найважчий день – це день обміну. Коли ти чекаєш, що ось-ось в цьому обміні станеться диво і повернуться наші рідні. І в цей день, коли ти розумієш, що знову не в цей раз і знову не мій рідний, то я просто беру навушники, переодягаюся і йду бігати. Біг мене заспокоює. Я біжу і плачу…п’ять, вісім кілометрів допоки вийдуть всі ці сльози. І більш-менш така ситуація у кожної з нас». «Ви знаєте, я б ще, мабуть, додала, що це менталітет української жінки, – каже Олеся, – незалежно від обставин українські жінки завжди хочуть виглядати гарно і гідно. Тому я думаю, що де б ми не були, українських жінок видно одразу».
На завершення Юля звернула увагу на те, що під час нашого інтерв’ю вони могли «проявити свої емоції і трошки поплакати». «Бо ми настільки, як то кажуть, “зроблені зі сталі”, – каже вона, – що стараємося не показувати зайві емоції і завжди маємо бути з таким кам’яним лицем і триматися. Я ненавиджу цю фразу: “Ти сильна” або “Тримайся!”. А за що я маю триматися? За що? За біль? Ну, я тримаюся. Сьогодні в студії ми також мали можливість почути історії одна одної. Ми і так їх знаємо, але ми сьогодні глибше познайомилися одна з одною. Ми і надалі буде підтримкою одна для одної, незалежно, в яких країнах ми живемо. Але те, що ми тут мали можливість поплакати, висловити емоції, воно трошки якось відлягло».
