У середу, 22 квітня 2026 року, у Європейському парламенті Вікторія та Дмитро Демедюки з «Команд Богородиці» в Україні виголосили зворушливе свідчення про труднощі, з якими стикаються подружжя та сім’ї під час війни.
Сторінка Équipes Notre-Dame публікує текст промови подружжя.
Добрий день усім! Ми раді бути тут із вами й дякуємо за можливість бути голосом сім’ї, яка живе в Україні. Ми – Вікторія та Дмитро, подружжя з прекрасного міста Одеси, що на півдні України, на березі Чорного моря. Місто майже щодня і щоночі вже п’ять років зазнає обстрілів з боку Російської Федерації. Ми – звичайна українська сім’я, яка вирішила залишитися вдома попри всі виклики й загрози, з якими стикаємося. У нас четверо неповнолітніх дітей. Ми – католицька сім’я.
Ми також уже десять років є членами «Команд Богородиці». «Команди Богородиці» – це групи з чотирьох або п’яти подружніх пар у супроводі священника, які прагнуть разом зростати у вірі як подружжя та підтримувати одне одного.
Ми хочемо дати вам уявлення про наше життя та досвід українських сімей. Кожна сім’я потребує зусиль. Бути українською сім’єю під час війни – ще складніше. Водночас реальність українських сімей сьогодні дуже різна – залежно від місця проживання та обставин. Кожна має свої виклики і труднощі.
Насамперед ми можемо говорити про себе та сім’ї, подібні до нашої: тих, хто залишився в Україні й намагається жити та будувати повноцінне життя посеред обстрілів. Найважливішим для нас на початку війни було рішення не залишати свій дім. Це рішення зміцнило нашу волю жити й триматися.
Сьогодні, через чотири роки, ми розуміємо: світ, яким він був раніше, більше не існує і вже ніколи не повернеться. Ми не повинні сподіватися, що війна закінчиться завтра, а маємо цінувати кожен день життя, який дарує нам Господь. Чи можливо вижити в цьому світі? Так. Чи важко це? Так. Але ми мусимо боротися і щодня заново будувати своє життя і самих себе. Ми маємо бути гнучкими та швидко ухвалювати рішення. Ми повинні будувати своє життя, постійно пам’ятаючи про щоденні виклики та загрози.
Ми перестали мріяти й будувати довгострокові плани, бо не можемо впливати на зовнішні обставини. Ми з повною довірою віддаємо своє життя в руки Господа Бога і приймаємо Його волю в усьому, що Він для нас приготував. Життя у стресі й невпевненості щодо майбутнього значно впливає на наше емоційне та фізичне здоров’я.
Тому одним із наших пріоритетів сьогодні є усвідомлення цього. Ми відчуваємо, що найкраще відновлюємо сили на свіжому повітрі, залишаючись активними й проводячи час у нашому саду. Ми не знаємо, скільки ще може тривати ця війна. Тому маємо пройти цей період із ясним розумом і спокійним серцем.
Ми повинні робити це не лише для себе, а й для наших дітей. Наші діти сприймають світ через наші емоції. Якщо ми боїмося – вони також бояться. Якщо ми спокійні й упевнені – вони знають, що все буде добре. Наше завдання – зробити все можливе, щоб вони не відчували страху і мали справжнє дитинство навіть у нинішніх умовах. Вчителі, працівники дитячих садків і духовенство нашої парафії дуже нам у цьому допомагають.
У школі та дитячому садку наших дітей завдяки ЮНІСЕФ і державним коштам було збудовано надійні бомбосховища. Це дає їм можливість навчатися, розвиватися і спілкуватися. Вони не бояться спускатися в укриття – вони знають, що робити, коли лунає сирена повітряної тривоги.
На жаль, в укритті вони не можуть продовжувати уроки; однак там створені всі необхідні умови для безпечного перебування під час загрози. Для найменших у дитячому садку навіть є ліжка для денного відпочинку. Однак ми усвідомлюємо, що не всі школи та дитячі садки в Україні мають такі умови. Тому ми глибоко вдячні всім, хто долучився до їх будівництва, і просимо, щоб ці програми продовжувалися. Коли укриття замалі, не всі учні можуть у них поміститися. Через це навчання часто відбувається у змішаному форматі: частина учнів навчається онлайн, а інші — у школі. Це створює труднощі для батьків, які не завжди можуть залишатися вдома для супроводу дистанційного навчання.
Завдяки благодійній організації Caritas-Spes наші старші діти щоліта їздять на відпочинок. Торік вони зустрілися з Папою Левом XIV. І це справді велика підтримка, честь і радість для нас як батьків – бачити наших дітей щасливими. Адже ми часто ставимо собі запитання: чи справді нашим дітям добре в Україні, чи було б краще вивезти їх до безпечнішої країни? Проте коли ми бачимо, що вони спокійні й упевнені – бо вони вдома, поруч із родиною та друзями – ми розуміємо, що найкраще вони можуть розквітнути саме вдома.
Зима, яку ми щойно пережили, була найважчою від початку війни. Ситуація з електроенергією в Одесі була однією з найгірших в Україні. І це також вплинуло на наші сімейні стосунки. Усі наші фізичні та фінансові зусилля були спрямовані на пошук альтернативного рішення, щоб забезпечити й стабілізувати постачання електроенергії. Холод, темрява і виснаження – ідеальний ґрунт для сварок.
Але коли напруга зростала і ми починали сваритися, ми почали більше розмовляти. Важливо розуміти, що це лише наше емоційне й фізичне виснаження. Разом ми можемо подолати будь-яку проблему, якщо діємо як команда. Розмова і спілкування – найцінніші інструменти, які ми маємо. Ми заново навчилися, що можемо обійтися без електрики, опалення й води, але не можемо обійтися без Бога.
Від початку війни ми щодня телефонуємо нашим батькам і близьким. Кожен ранок починається з повідомлень: «Як ви? Як минула ніч?» Під час нічних обстрілів ми пишемо друзям, щоб підтримати одне одного словом і молитвою. Ми разом молимося, щоб Господь захищав нас і піклувався про нас. Молитва і взаємна підтримка в найважчі моменти життя – це найважливіше. Бути поруч із дружиною друга, який загинув на війні; поруч із людьми, які втратили все за одну ніч, коли їхній дім було зруйновано; поруч із другом, який завтра знову повертається на фронт після короткої відпустки. Фінансова й емоційна підтримка тих, хто дає нам можливість жити у власних домівках і у власній країні, – це найменше, що ми можемо для них зробити.
Члени «Команд» на фронті
Тепер ми хочемо поділитися свідченням подружжя з «Команд Богородиці» в Чернівцях, Україна. Світлана та її чоловік Олександр – професійні військові, які зараз захищають нашу країну. Ось повідомлення, яке вони написали для вас:
Ми тепер живемо на двох паралельних фронтах, маючи лише одне місце миру – там, де перебувають наші серця. Бути дружиною солдата – важко. Бути жінкою-військовою – виснажливо. Ми з чоловіком тепер розмовляємо новою мовою. Нам не потрібні довгі розповіді про втому чи обстріли – ми чуємо це у тоні голосу, у важкому диханні того, хто говорить.
Наш зв’язок став інтенсивнішим, емоційнішим і водночас залишається міцним, як броня. Ми більше не сваримося через дрібниці. Ми стали побратимами, які знають ціну кожному слову. Але іноді я просто прагну бути жінкою, яку він тримає в обіймах.
Наш найбільший біль – наш син. У дванадцять років він зріліший за багатьох дорослих. Коли ми телефонуємо йому по відеозв’язку, я бачу, як він намагається триматися. Він не скаржиться, що йому сумно. Я відчуваю провину – за те, що не поруч із ним у важливі моменти його життя. Війна забрала в нас просту радість бути батьками. Тепер ми для нього лише голоси в телефоні, а його зовнішня сила приховує глибоку самотність.
Моя мама – наш ангел-охоронець. Вона взяла на себе все: його підліткові труднощі, побут і мовчазний смуток вечорів. Вона чекає з війни не одну дитину, а двох. Вона зберігає наш дім єдиним, щоб нам було куди повернутися.
Наша любов сьогодні – це коротка відпустка раз на шість місяців. Ми носимо запах війни, тоді як наш дім пахне миром.
Я вірю, що одного дня ми одночасно знімемо військові берці в коридорі, і наш син нарешті зможе бути дитиною, яка обіймає своїх батьків. Ми боремося, щоб це «одного дня» настало.
Світлана та Олександр дякують вам за увагу.
Майбутнє
Тепер ми поговоримо про наше майбутнє і про час після війни.
Ми навіть боїмося про це мріяти. Це буде справді найбільша радість нашого життя. Коли війна закінчиться, спочатку ми багато плакатимемо. Ми оплакуватимемо втрачене дитинство наших дітей, наших друзів, які загинули в бою, і зламані життя багатьох українців. А потім ми багато працюватимемо. Бо залишаться не лише зруйновані будинки й інфраструктура, а й багато поранених людей – психологічно і фізично.
Ми вже бачимо наслідки війни. Серед наших друзів і членів «Команд» є ветерани, які завершили військову службу через контузії або поранення. Ситуація в їхніх сім’ях дуже складна. Вони виснажені й злі на весь світ. Їм важко адаптуватися до цивільного життя і знайти роботу. Жінки в цих сім’ях стикаються з надзвичайними труднощами.
Вони потребують значної емоційної та фінансової підтримки. Але цього недостатньо. Потрібні програми, які допоможуть ветеранам знайти роботу і знову віднайти сенс життя.
Жінки в цих сім’ях, як і всі ми, мають навчитися взаємодіяти з військовими. Бо солдати виробили інстинкти виживання, які в цивільному житті іноді можуть створювати труднощі.
Зараз в Україні активно проводять навчання для капеланів і психологів, щоб вони могли допомагати людям, які повернулися з фронту і ще вчора бачили смерть. Є два можливі сценарії: або м’яка адаптація, за якої ветерани почуватимуться потрібними суспільству, або масштабна криза для всього суспільства.
Ми, сім’ї у відносно безпечніших регіонах, повинні зробити все, щоб наше суспільство залишалося емоційно здоровим. Завдяки релігійним і благодійним організаціям виникають спільноти для різних категорій людей і сімей: для дружин військових, для жінок, які чекають повернення чоловіків з полону, для сімей зниклих безвісти та для вдів.
Спільнота – це місце, де можна пережити горе і навчитися рухатися далі. Взаємна підтримка — це те, що ми повинні практикувати, щоб пройти цей час із гідністю. Ми не можемо дозволити ворогові перетворити Україну на пустелю, населену травмованими людьми. Лише любов, віра і прощення зцілюють серця. Ми живемо, боремося і працюємо.
«Команди Богородиці» та подібні спільноти мають бути сіллю землі: допомагати і підтримувати тих, хто переживає ще важчі часи. Як сказав апостол Павло: «Ми, сильні, повинні нести немочі безсилих» (Рим 15,1).
Сьогодні наша головна місія – зробити так, щоб Україна була місцем, куди мільйони емігрантів зможуть і захочуть повернутися. Якщо наша земля стане спустошеною, а діти забудуть свою мову, то за що боролися їхні батьки? Але наші емігранти також повинні розуміти, що країни, яку вони залишили, вже не існує в тому вигляді.
Наша нація була тяжко випробувана і поранена, але стала сильнішою. І найголовніше – вона все ще жива і вільна. Дякуємо.
Вікторія та Дмитро Демедюки
Фото: Équipes Notre-Dame
