Отець Тімоті Редкліф: сподіваюсь на відбудову України, відродження Заходу

Отець Тімоті Редкліф: сподіваюсь на відбудову України, відродження Заходу
Фото: CNS photo/Philippe Vaillancourt, Presence

Отець Тімоті Редкліфф OP, колишній генерал Ордену Проповідників, розповідає «Вербумові» про творення інтелектуальних осередків ордену в Україні за часів ранньої незалежності, про способи, якими домініканська традиція може відповісти на сучасні кризи, та про виклики миру, із якими українське і європейське суспільство зіткнеться, подолавши виклики війни. За допомогу з підготовкою інтерв’ю, що відбулося в серпні 2022 року, дякуємо отцеві Якубу Блую OP.

У 1992–2001 роках ви були генералом домініканців, і за вашої каденції формувався вікаріат отців-домініканців в Україні, зокрема інститут і видавництво в Києві. Як це відбувалося?

Насамперед маю сказати, що дуже радий сьогодні з вами спілкуватися, Вікторіє. Ми в Англії щодня думаємо про Україну. Те, що у вас відбувається, — це найбільша трагедія сучасності. Україна повсякчас у наших думках і молитвах.

1992 рік, коли я поїхав до Рима, був часом переродження домініканського ордену після розпаду Радянського Союзу. У Польщі орден був потужний, але ми прагнули розвивати його і в інших країнах — Чехії, Словаччині та, звісно, Україні. Тоді я ще ніколи не був в Україні та знав про неї тільки те, що колись це був видатний простір зустрічі різних культур, Сходу і Заходу. А де зустрічаються культури, там діються захопливі речі.

Утім, ми також розуміли, що Україна — це ще й місце великого страждання, де в часи сталінських репресій загинули мільйони людей. А якщо ти вирушаєш із місією в місце великого страждання, то можеш багато пізнати, багато здобути. І першим, що я відчув, прибувши в Україну, були гостинність і щедрість.

Від початку одним із наших головних проєктів було заснування інституту. Коли я вперше приїздив в Україну, інститут був крихітний, якісь дві чи три кімнатки. Пам’ятаю, як єпископ, який її освячував, повторював: «Мале, занадто мале». Того дня Войчех Ґєртих, який зараз теолог папського дому, виголошував промову, і зібралося стільки людей, що слухати її довелося надворі. Падав сніг, і нам здавалося, що промова отця Ґєртиха ніколи не скінчиться.

Інститут досі працює та повсякчас переосмислює свою діяльність, і це дуже добре, бо, як на мене, він вкрай важливий для домініканської місії. Тож я молюся за інститут і покладаю на нього великі сподівання. Про видавництво ви, Вікторіє, знаєте більше, ніж я; скажу тільки, що дуже радий, що деякі мої книжки вийшли там українською.

Які були ваші очікування щодо домініканської діяльності в Україні й чи збулися вони?

Мої очікування були цілковито традиційні. Ще з часів Томи Аквінського орден прагне взаємодіяти з усе новими творчими людьми, відповідати на нові виклики, і наші очікування завжди полягають у тому, щоб не просто навчати, а й навчатися, бо немає одного без іншого. У студентські роки серед моїх наставників був великий французький домініканець Марі-Домінік Шеню. Ми щовечора зустрічалися на пиво — хороше, хоча й не таке смачне, як українське, — й отець Шеню, який постійно спілкувався з митцями, політиками, академіками, найрізноманітнішими людьми, запитував нас: «Чого ви сьогодні навчилися?»

Зустріч із кожною новою культурою розвиває нашу ідентичність. І ми не просто сподівалися зробити людей домініканцями — нам ішлося ще й про те, щоб самим краще усвідомити, що означає бути домініканцями.

Мені складно сказати, наскільки збулися ці очікування щодо України, бо я не мав нагоди туди поїхати, відколи перестав бути генералом ордену. Сподіваюся, мені ще вдасться це виправити. У кожному разі, сьогодні половина домініканців в Україні — українці, і це прекрасний дар: орденові вдалося створити середовище, у якому наша традиція поєднується з українською культурою.

Як домініканці в цілому світі, а зокрема в Україні, мають співтворити історію зараз?

Це може прозвучати трохи по-богословськи, але все починається з Євхаристії. Згадайте, як її було встановлено. Усе розвалювалося, світ здавався приреченим, спільнота розпадалася, Ісуса зрадили — і в цю страшну мить Він учинив найбільш творчу річ, кажучи: «Ось Моє тіло, і Я віддаю його вам». Він перетворив зраду на дар. Тож уся творчість, яка в нас є, особливо зараз, серед цього болю, має народжуватися з Євхаристії, яка дає надію. Потрібно пам’ятати слова, які Ісус каже наприкінці Євангелія від Матея: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (28, 20). І я надзвичайно радий, що мої брати і сестри залишаються з людьми навіть у найбільших стражданнях. Це знак великої надії.

Інший знак надії полягає в тому, що домініканці навчають молодь. Навчання — це завжди знак майбутнього. Я особливо яскраво відчув це в Іраку, де терористи Ісламської Держави знищили всі наші школи, але брати й сестри повернулися, відбудували їх і знову почали навчати, бо ж навчання — це знак того, що колись усе матиме сенс, що наші життя осмислені. Вацлав Гавел писав: «Надія — це не переконання, що щось завершиться добре, а впевненість, що в цьому чомусь є сенс — незалежно від того, як воно завершиться».

Нарешті, я бачу ще один знак надії в піклуванні про нужденних. Мене дуже зворушив домініканський Центр святого Мартіна де Порреса у Фастові, де служить отець Михайло Романів. Там зараз приймають біженців і всіх, хто цього потребує, — дім по вінця повний людей, і ця готовність допомагати без нарікань здається мені чудесною.

Та, крім знаків надії, є ще й похмуріші речі. Знаєте, я народився в тіні Хірошіми й Нагасакі. Усе моє дитинство було позначене страхом ядерної війни. А потім, після 1962 року, почало здаватися, що ця загроза минула. Сьогодні, вперше за 60 років, ми бачимо реальну можливість використання ядерної зброї, і це жахає. Коли я був молодим домініканцем у Британії, ми протестували проти перегонів озброєнь, ми навіть потрапляли у в’язницю через свої заклики до роззброєння. На мою думку, це великий виклик для всіх нас сьогодні: покласти край будь-якій загрозі ядерної війни.

По-друге, ми зараз живемо в часи кризи правди. Особливо це видно в Америці: засилля фейкових новин, політика, що зводиться суто до гасел, президент Трамп, який поняття не мав, що таке правда взагалі. І це видно в Росії, бо, як на мене, ця війна багато в чому пов’язана з руйнуванням правди — вони й війною її не називають. Істина зараз загрожена, а без неї суспільство розпадеться, бо, як казав святий Августин, людство — це спільнота правди. Тому, дивлячись у майбутнє, я думаю: як можна навчити молодь любити правду в цьому світі фейкових новин і теорій змови? Це непроста справа, але дуже важлива, зокрема, для домініканського ордену, адже навіть наш девіз звучить як «Veritas», тобто «Істина». Перед усіма нами зараз стоїть важливе завдання: наново закохатися в істину.

Останнє, про що я хочу нагадати: домініканці — це орден братів і сестер. Від самого початку святий Домінік був не «отцем», а «братом»; він, власне, і творив свою чернечу родину в дусі братерства. На жаль, мені здається, що зараз бачення людства як спільноти братів і сестер перебуває під загрозою. У світі виникають усе нові бар’єри, нові розломи. Тож домініканцям випало завдання підтримувати розуміння того, що чужинці, незнайомці — теж наші брати й сестри. Навіть якщо це дуже складно — а це, визнаймо, буває дуже складно. Я вірю, що одного дня війна скінчиться, і молюся за те, щоб Україна вийшла з неї з перемогою, зберігши всі свої землі; і зараз це може здаватися скаженою думкою, та колись, після війни, нам доведеться знову говорити з росіянами й відкривати у них своїх ближніх.

Власне, це ще одна річ, про яку я хотіла з вами поговорити. Сьогодні ми дуже боляче відчуваємо війну, ми пристрасні, ми люті — і це дає наснагу. Але згодом на нас чекатиме ще й випробування миром. Ви, отче, народилися 1945 року й бачили, як живе повоєнне суспільство. На що воно має звертати увагу передусім? Із чого починати повернення до мирного життя?

Після війни настає виснаження — я знаю це з покоління своїх батьків. І є велика спокуса нічого не обговорювати, просто замовкнути. Проте розмовляти необхідно, і на це знадобиться час. Після Першої світової у Великий Британії стався справжній поетичний вибух, який допоміг людям зцілитися. І в Україні також украй важливо буде підтримувати творчих людей — митців, письменників, музикантів, здатних по-своєму осмислити цю війну. Плекати творчий дух одне в одному, дослухатися до тих, хто допомагатиме нам уявити майбутнє. Бо уява буде дуже потрібна.

Повоєнний час може стати новим поштовхом до солідарності в Європі, адже на відбудову України знадобляться просто неймовірні кошти. І я сподіваюся, що це зрештою буде не просто відбудова України, а й відродження Заходу: якщо ми наважимося розділити з вами те, що сталося, це всіх нас зробить кращими.

Схожі новини:

Поширити новину: