Їх називають «мучениками Монте-Соле». Це троє священників – о. Убальдо Маркйоні, дієцезіальний священник, о. Елія Коміні, салезіянин, та о. Маріно Капеллі, дегоніянець, – яких у неділю, 27 вересня 2026 року було проголошено блаженними в Болоньї, в центральній Італії.
Про це повідомляє Vatican News.
Урочистість, яка відбулася в базиліці святого Петронія, очолив від імені Папи кардинал Марчелло Семераро, Префект Дикастерії у справах визнання святих. Співслужили кардинал Маттео Дзуппі, Архиєпископ Болоньї та голова Італійської єпископської конференції, разом із о. Фабіо Аттардом, Головним настоятелем Салезіанського згромадження, та о. Карлосом Луїсом Суаресом Кодорню, Генеральним настоятелем Згромадження священників Пресвятого Серця Ісуса (дегоніянців).
Мученицька смерть трьох священників сталася в період з 29 вересня по 5 жовтня 1944 року на висотах Монте-Соле, де населення Болонських Апеннін – переважно жінки, діти та люди похилого віку – стало жертвою жахливого масового вбивства з боку військ «СС». Загинуло 770 осіб, багато з яких шукали притулку в храмах. Це одна з найжорстокіших різанин, скоєних нацистами в Європі під час Другої світової війни. Різанина, що відбулася на територіях Марцаботто, Ґріццана-Моранді та Мондзуно, широко відома як «Різанина в Марцаботто».
Добрий пастир в ім’я віри та любові
Приклад доброго пастиря згідно з євангельськими заповідями, який до самого кінця був щедрим у любові та підтримці миру. Таким був отець Убальдо Маркйоні. Він народився у Віміньяно-ді-Ґріццана-Моранді, в Архідієцезії Болоньї, 19 травня 1918 року. Завдяки місцевому пароху у нього ще в юному віці сформувалося покликання до священства.
У жовтні 1930 року хлопець вступив до Малої семінарії у Борґо-Капанне, де його наставники вважали його сумлінним і дуже побожним. Він продовжив навчання в архієпископській семінарії Вілла-Реведін та в регіональній семінарії Болоньї. 28 червня 1942 року в болонській катедрі Святого Петра прийняв свячення з рук кардинала Джованні Баттісти Насаллі Рокки. Разом з ним, серед інших, був висвячений блаженний мученик Джованні Форназіні.
Після свячень був призначений вікарієм у Монцуно, а потім – парохом у Сан-Ніколо-делла-Ґульяра. У березні 1944 року був переведений до Санта-Марія-Ассунта в Казальї та до Сан-Мартіно в Капрарі, що знаходилися безпосередньо поблизу «Готичної лінії» – театру запеклих і тривалих боїв між німецькими та союзними військами. Будучи близьким до своїх вірних, незалежно від їхніх політичних переконань та приналежності, він виявив себе всебічним пастирем, турботливим до своєї пастви та чуйним до болю кожної людини.
Вранці 29 вересня 1944 року він вирушив з маленької церкви Сан-Мартіно до ораторію Ангелів-охоронців у Черпіано, де на нього чекали, щоб відслужити Святу Месу для дітей. По дорозі він проходив повз церкву Пресвятої Марії Внебовзятої в Казальї, де побачив близько сотні людей – переважно беззахисних і наляканих жінок та дітей – які скупчилися біля храму в надії знайти притулок від нацистсько-фашистських репресій. Отець Убальдо впустив усіх до церкви й залишився з ними, повністю усвідомлюючи небезпеку, на яку наражався. Закликаючи всіх покластися на Бога, він почав молитися Розарій.
Коли нацистські солдати з силою увірвалися до храму, отець Убальдо намагався захистити людей, пояснюючи військовим, що це беззахисні, бідні люди, які лише шукають притулку. Однак його заклик залишився непочутим, і всіх присутніх вивели з церкви та повели до сусіднього кладовища, де розстріляли. Священника спочатку також змусили йти разом із ними, але за наказом молодого офіцера «СС» відокремили від групи та повернули до церкви, де розстріляли на вівтарі. Йому було лише 26 років. Вбивці, сповнені ненависті до віри, спробували спалити його тіло та підпалити храм. З настанням ночі декілька чоловіків поховали тіло у братській могилі разом із останками тих, кого було вбито на кладовищі. Після війни всі останки, знайдені у братській могилі в Казальї, були зібрані та перенесені до меморіалу в Марцаботто.
У складних умовах війни молодий священник втілив ідеал євангельського доброго пастиря. Його дух служіння переміг страх і надав йому мужності долати щоденні випробування, коли смерть чатувала за кожним кутом. Хоча мав можливість врятуватися, отець Убальдо волів залишитися поруч зі своєю паствою. Свідчення його любові до ближнього ще до його вбивства стало великим проявом милосердя: він приносив розраду вірним, зокрема тим, хто ховався в горах, щоб уникнути репресій та облав; дбав про проведення богослужінь, уділяв таїнства та допомагав старшим за віком співбратам-священникам.
Свідок миру серед темряви війни
Болісне свідчення, яке, однак, здатне осяяти темряву війни силою миру та примирення: саме таке свідчення залишив о. Елія Коміні SDB. Народившись 7 травня 1910 року в Кальвенцано-ді-Верґато, у провінції Болонья, він отримав християнське виховання від батьків. Хрещений у рідному селі, він прийняв перше Причастя та Миропомазання в Сальваро-ді-Ґріццана. Архіпресвітер Сальваро монсеньйор Фіденціо Мелліні, який високо цінував Елію за глибоку віру, доброту та виняткові інтелектуальні здібності, направив його до малої семінарії салезіан у Фінале-Емілії, поблизу Модени, де юнак навчався у середній школі та гімназії.
У 1925 році юний Коміні вступив до салезіанського новіціату в Кастель-де-Брітті, поблизу Болоньї, і 3 жовтня 1926 року склав чернечі обіти. У 1926-1928 роках навчався у салезіанському ліцеї «Вальсаліче» в Турині, де на той час зберігалися мощі святого Джованні Боско. Саме там він розпочав складний духовний шлях, про що свідчить щоденник, який він вів аж до двох місяців перед смертю: ці сторінки розкривають інтенсивне внутрішнє життя, прожите в таємниці. 16 березня 1935 року його висвятили на священника в Брешії. Від 1936 по 1941 рік він викладав гуманітарні дисципліни в аспірантурі «Сан-Бернардіно» в К’ярі, демонструючи чудові педагогічні здібності та глибоку відданість молоді. У період з 1941 по 1944 рік його перевели до салезіанського інституту в Тревільї, що в провінції Берґамо.
Звична лагідність та героїчна відданість священничому служінню отця Елії особливо яскраво проявилися під час коротких літніх відпусток у Сальваро, які він проводив поруч із матір’ю, що овдовіла, та у своїй прийомній парафії. У період від червня до вересня 1944 року ситуація в районі між Монте-Сальваро та Монте-Соле стала драматичною через насування лінії фронту. Отець Коміні невтомно працював, приймаючи родичів жертв і переховуючи переслідуваних, одночасно надаючи допомогу вже літньому монсеньйору Мелліні. Разом з отцем Мартіно Капеллі, дегоніянином, він поспішав туди, де була потреба у допомозі, розраді, уділенні таїнств та похованні померлих.
Під проводом Скорботної Матері
Народившись у Нембро, поблизу Берґамо, 20 вересня 1912 року, Мартіно Капеллі став членом Згромадження священників Пресвятого Серця Ісуса у 1930 році, а священником – у 1938 році. Закінчивши навчання в Біблійному інституті та Урбаніанському університеті в Римі (1939–1943), він викладав богослов’я в Болоньї. Влітку 1944 року він вирушив до Піоппе-ді-Сальваро, щоб допомогти парафіяльному священнику; там він налагодив братерські стосунки зі священником-салезіянином Елією Коміні. Присвятивши себе народу, пригнобленому нацизмом і фашизмом, він чинив незліченні благодійні справи, проявивши себе як священник згідно з Божим Серцем.
Основа духовності отця Мартіно сягає корінням його синівських стосунків із Скорботною Богородицею. Ця набожність, що зародилася ще в дитинстві й стала життєвим притулком після втрати земної матері, спонукала його підписуватися «Мартіно від Скорботної» та ввіряти Марії кожну мить свого майбутнього. Саме під поглядом Небесної Матері його покликання до жертви стало явним: 27 березня 1931 року, поновлюючи посвячення Пресвятій Діві, він пророчо пропонує Їй своє життя, благаючи Її сформувати його як «святого священника, святого місіонера та мученика Божественного Серця».
Це знайшло офіційне закріплення 12 грудня 1931 року, у свято Пресвятої Діви Марії Ґвадалупської. Схвильований новинами про переслідування християн у Мексиці, юнак написав «Прохання про мучеництво» – молитву, в якій просив благодаті померти мучеником: «О Діво, Царице мексиканських мучеників, дай мені, щоб одного дня я теж став мучеником за Христа-Царя і за Тебе, Непорочну Діву». Це не був миттєвий юнацький порив, а програмна декларація всього життя, присвяченого слідуванню за Христом аж до крайніх наслідків.
На дорозі самопожертви
«Тридення страстей» молодих священників розпочалося у п’ятницю, 29 вересня, коли німецькі війська сіяли жах навколо Монте-Сальваро. Отець Коміні зумів сховати близько сімдесяти чоловіків у приміщенні, що прилягало до ризниці, приховавши вхід за старою шафою. Незважаючи на аж три обшуки, солдати нічого не помітили. Незабаром надійшла звістка про різанину, яку «СС» вчинили у місцевості Креда, де лежало багато поранених і вмираючих людей. Отець Елія відслужив свою останню Святу Месу на світанку; потім, взявши святий Єлей і Євхаристію, разом з отцем Мартіно вони вирушили, намагаючись надати допомогу жертвам. Намарне парох і віряни намагалися відрадити їх.
Священників перехопили поблизу Креди-ді-Сальваро, їх узяли в полон і використовували як в’ючних тварин для перевезення боєприпасів. Увечері їх закрили в стайні в Пйоппе-ді-Сальваро. Протягом усієї суботи, 30 вересня, о. Елія та о. Мартіно виклалися на повну, щоб підбадьорити своїх товаришів по полону. Наступного дня, у неділю, 1 жовтня 1944 року, на заході сонця черги з кулемета скосили 46 осіб у тому, що увійде в історію як «різанина в Пйоппе-ді-Сальваро»: серед жертв, яких визнали «непридатними до праці», були й двоє молодих священників, виснажених двома днями примусової праці. Жодного тіла не вдалося знайти: течія річки Рено змила останки назавжди.
