14–17 вересня в Пухберзі, Австрія, відбувся європейський симпозіум «Формування синодальності в Європі. Від бачення до плану дій». У зустрічі взяли участь делегації Церков – 180 осіб із понад 30 країн, серед яких єпископи, світські експерти та члени синодальних комісій. Пані Оксана Фурман, представниця Комісії душпастирства родин при Конференції єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні, також виступила з доповіддю, яка стала центральною під час тематичної дискусії на тему війни.
Публікуємо повний текст доповіді пані Оксани.
Дорогі сестри і брати,
Доброго ранку. Я вдячна за можливість бути тут із вами. Мене звати Оксана Фурман. Я українка. Я лікарка, акушер-гінеколог і викладаю в медичному університеті. Але сьогодні я хочу говорити насамперед як жінка з України, як християнка і як людина, чиє життя було сформоване атеїзмом і вірою, війною і надією.
Я походжу з цілковито атеїстичної родини. Мене охрестили, коли мені було п’ять років, таємно від мого батька. У дитинстві я майже нічого не знала про Бога; я лише відчувала, що Він існує. Вперше я увійшла до церкви, коли мені було шістнадцять, уже після того, як Україна відновила свою незалежність. Для людей, які жили в Радянському Союзі, увійти до церкви без страху вже було знаком свободи. Там, крок за кроком, Бог почав мене вести.
Війна була присутня в моїй родині задовго до теперішньої війни. Мій дідусь по маминій лінії загинув під час Другої світової війни, коли моїй мамі було лише два роки. Вона виросла без батька і ніколи в житті не вживала слова «тато». Тож тінь війни вже була частиною пам’яті нашої родини.
Україна відновила незалежність без кровопролиття. Але у 2014 році війна прийшла знову. Від початку повномасштабного вторгнення війна проникла в кожен шар нашого життя. Я втратила двох двоюрідних братів. Як лікарка, викладачка і членкиня українського суспільства, я зустрічаю війну в багатьох обличчях.
Однією з моїх пацієнток була чотирнадцятирічна дівчинка з Бучі. Під час окупації у 2022 році вона стала свідком жахливого насильства проти своєї родини. Її батька убили. Після цього дівчинка перестала говорити. Вона прийшла до нас із травмою в тілі і з мовчанням, яке жодна дитина ніколи не повинна носити в собі. Для мене це одне з облич війни: коли зникає навіть дитячий голос.
Я також зустрічаю війну тоді, коли мій семирічний племінник питає, чому він мусить сидіти в укритті замість класної кімнати, бо у вересні немає жодного дня без повітряної тривоги. Я зустрічаю її, коли він питає: «Чому Бог це допустив? Чому Бог не зупиняє цього?» Ці питання народжуються зі страху, болю і з самого серця людського страждання.
І все ж, стоячи всередині цієї реальності, я можу сказати: коли я говорю про війну, я говорю не лише про біль, страх і втрату. Я також говорю про місце, де Євангеліє стає конкретним. У темряві війни проголошення «Христос воскрес» – це не лише красива формула з минулого. Це слово, в яке потрібно знову вірити щоранку. Воно стає світлом там, де немає світла, і силою тоді, коли людські сили вичерпані.
Війна ранить тіла, домівки, стосунки, пам’ять і нашу довіру до майбутнього. Вона розділяє родини і змушує дітей дорослішати надто швидко. І все ж я бачила Євангеліє живим. Я бачила, як люди діляться хлібом, прихистком, ліками, часом, сльозами і молитвою. Я бачила віру не як ідею, а як руку, простягнуту до іншої людини.
Для мене саме тут починається надія. Не як оптимізм, не як заперечення страждання, а як присутність Воскреслого Христа серед зранених людей. Воскреслий Господь не приходить до нас без ран. Він приходить із ранами, яких торкнулася сила воскресіння. Це означає, що наші рани не є беззмістовними. Вони можуть стати місцями, де відкривається любов і де співчуття стає сильнішим за страх.
Мир не можна будувати, забуваючи правду, гідність, справедливість або сльози жертв. Але християнська надія дає нам відвагу вірити, що ненависть не мусить стати нашою ідентичністю. Ми можемо страждати і все ж любити. Ми можемо пам’ятати і все ж молитися. Ми можемо бути зраненими і все ж ставати свідками примирення.
Я вірю, що Європа сьогодні потребує цього свідчення. Нам потрібно пам’ятати, що людська особа є священною. Нам потрібно слухати тих, хто страждає, серцем, готовим змінюватися. Нам потрібна Церква, яка не стоїть осторонь ран світу, а входить у них із ніжністю Христа.
Для мене найглибше послання таке: Христос воскрес, і тому жодна рана не перебуває поза досяжністю Божої любові. Воскресіння не стирає хреста, але перетворює його на шлях життя. Саме тому, навіть у час війни, ми все ще можемо говорити про надію, працювати заради миру і вірити, що любов сильніша.
Я можу сказати все це, бо Бог постійно діє в моєму житті через великі дари, які я отримую в Церкві, а саме через Його Слово, Літургію і Неокатехуменальну спільноту, де я можу наново відкривати значення і благодать мого Хрещення.
Дякую.
