Як християнські медіа можуть допомогти людям у час війни та на що треба звертати увагу, щоби не перетворитися на заручника «вподобайок» та алгоритмів соцмереж. Про це в інтерв’ю для ватиканських медіа розповідає о. Назарій Зузак з тернопільської римо-католицької парафії Божого Милосердя, який уже кілька років він відповідає за християнський євангелізаційно-катехетичний медіапроєкт In Altum.
Отче Назаре, окрім служіння в тернопільській парафії, Ви залучені до медіапроєкту на платформі YouTube. Як усе почалося?
Дякую вам за це запитання. Мені неодноразово його ставили, і я щоразу у власному серці шукаю відповіді, адже цей проєкт виник дуже спонтанно. Його підґрунтям стало моє служіння в парафії Божого Милосердя. Священники, які служили там до мене, розпочали середові катехези для дорослих. Коли єпископ призначив мене вікарієм цієї парафії, я продовжив цю практику. Довкола катехиз сформувалася спільнота. Ділення Божим словом та вченням Церкви під час катехиз надихнуло кількох осіб спонукати мене дати можливість чути ці науки й людям поза парафіяльним середовищем. Протягом півтора-двох років парафіяни та друзі заохочували мене ділитися Божим словом у медіапросторі. Я роздумував над цим, і на початку 2024 року обставини склалися так, що з’явилися люди, які не лише заохотили, а й запропонували конкретну допомогу. Цей проєкт – абсолютно волонтерський. Ним займаюся я та 4-5 осіб, які мені допомагають. Коли ми маємо вільний від основної роботи та сімейних справ час, робимо цю Божу справу. Побачивши незайняту нішу, відчувши потребу й Боже натхнення, після молитви та розпізнавання я вирішив розпочати. Це стало можливим завдяки багатьом добрим людям, без яких справа не почалася би і не тривала досі. Дякую Богові за них, а також за всіх гостей, які погоджуються на інтерв’ю. Основне наше послання – євангельське, але ми також запрошуємо психологів, фахівців з допомоги ветеранам, капеланів, а також пересічних вірян – наприклад, тих, хто опікується людьми з інвалідністю й хоче поділитися досвідом дії Господа у своєму житті.
А чому Ви обрали саме таку назву для проєкту?
Католицькі медіа в Україні мають традицію обирати латинські назви. До того ж, я маю спонтанну любов до нашої латинської спадщини. Медіапроєкт має назву «In Altum». Мене дуже болять націоналістичні тенденції в різних локальних Церквах. Вважаю великою раною в тілі Вселенської Церкви ситуацію, коли націоналізм долає Добру Новину і коли народно-етнічного наративу та захисту національних інтересів стає більше, ніж Євангелія. Щоб уникнути цього, я прагнув обрати саме латинську мову – мову, яка сьогодні не належить жодній нації, а є мовою Вселенської Церкви.
Що ця назва означає в перекладі на українську?
Буквально це означає «на глибину». Це фрагмент із 5-го розділу Євангелія від Луки, де Христос звертається до Петра з наказом: «Випливи на глибину» (Duc in altum). Цікаво, що «in altum» може означати також і «на висоту». Мені дуже подобається це подвійне значення: і вглиб, і вгору. Безпосереднім натхненням стали ці слова з Євангелія. Другорядним – те, що святий Папа Йоан Павло ІІ під час візиту в Україну у 2001 році скерував заклики «Duc in altum!» до нашої Львівської архидієцезії. Наш проєкт є певною відповіддю на цей заклик: нам треба випливати на глибину Божого слова та нашої віри. Третім чинником є задум каналу – пропонувати християнам та людям доброї волі, які шукають Бога, духовну поживу трохи глибшого рівня. В медіапросторі є чимало матеріалів, які добре пояснюють обрядову сторону християнства чи фундаментальні правди віри, що є дуже важливим. Натомість бракує глибшого донесення розуміння віри. Наше суспільство завдяки багатьом спільнотам вже доросло до потреби почерпнути глибше зі скарбниці віри. Для людей, які пережили навернення, базових катехиз вже недостатньо. Вони запитують: «Я прийняв Христа, а що робити далі? Я хочу знати науку віри в повноті». Великою раною є поверхневе, суто обрядове розуміння Церкви. Задум каналу – в міру наших обмежених сил розкривати багатство традицій, літургії, глибше розуміння таїнств та богословських концепцій, але доносити це просто й доступно. На жаль, у медіа є тенденція шукати сенсацій: теми про пророцтва, кінець світу, демонів чи духовну боротьбу на поверхневому рівні збирають багато переглядів. Натомість глибші катехизи про таїнства залучають менше аудиторії, звісно що їх і кількісно менше. Ми свідомо прагнемо подавати здорову науку Церкви, а також висвітлювати тему співпраці здорової духовності та здорової психології, а також інші доречні питання. Для багатьох освічених християн постає дилема щодо психотерапевтичної допомоги. Ми прагнемо показати, що добра психологія і здорова віра йдуть поруч, адже і природний розум, і надприродне Об’явлення походять від одного Бога.
Чому, на Вашу думку, сьогодні у проголошенні Доброї Новини таке важливе місце посідає медійний простір? Чи не достатньо обмежитися парафіяльною спільнотою?
Про це чудово говорив святий Джакомо Альберіоне, засновник Згромадження Паулістів, який став апостолом медіа ХХ століття, а також святий Максиміліан Кольбе. Мене також завжди захоплював орден єзуїтів і їхнє гасло – робити все на більшу славу Божу (Ad maiorem Dei gloriam). Вони вміли використовувати все сучасне: театр, науку, нові простори для звіщення Євангелія та розбудови Царства Божого. До цього закликає і Христос: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє». Ми є дітьми свого часу і маємо використовувати майданчики, які дає Господь. Водночас до медіаєвангелізації треба підходити мудро. Мене непокоїть, коли євангельське послання настільки примітивізують «під сучасність», що воно втрачає свою силу і сенс. Зокрема може доходити, на мою думку, до зловживань під час Святої Меси за участю дітей, коли це більше перетворюється на видовище і мало що «залишається» від Меси. Папа Бенедикт XVI застерігав, що літургія не повинна перетворюватися на цирк чи видовище. Дитина має відчувати, що храм – це особливий сакральний простір, де присутній Господь. Важливу місію в цьому процесі займають батьки, які мають дітям це пояснити.
Звісно, що цей медіапростір вже займає велику частину нашого життя. З часом цього буде ще більше. Як, на Вашу думку, виглядає ефективна євангелізація через медіа?
Пам’ятаю, як один священник сказав мені, що євангелізація в медіа є слушною лише тоді, коли вона веде до живої зустрічі з Господом та спільнотою Церкви, а також з іншими людьми, які до цієї спільноти ще прямують. Якщо ми закриваємося у віртуальному просторі, це вироджується, і ми стаємо заручниками «вподобайок». Я також на собі це відчув, тож особисто борюся з тим, щоб не переходити певні межі, не створювати сенсаційні заголовки, щоби якнайбільше людей залучити. Слід стерегтися спокуси створювати маніпулятивні сенсаційні заголовки заради переглядів. Сенсаційні заголовки оманливі, вони спотворюють євангельське послання і відводять від правди. На жаль, навіть у нашому католицькому медіапросторі такі моменти мають місце. Хтось може запитати, у чому проблема? Якщо контент хороший, то чи не може бути заголовок трохи сенсаційний? Тут є кілька проблемних моментів. По-перше, сенсаційні заголовки завжди трохи оманливі, не до кінця відповідають правді. Сенсацій загалом буває не так багато, а як подивишся, то кожне або кожне друге відео на якійсь платформі пропонує якусь сенсацію. По-друге, коли хочеш залучити аудиторію за будь-яку ціну, то шукатимеш те, що захоплює цікавість людей, є для них тригером. Це спотворює євангельське послання, бо треба передавати його повноту. Кожен, хто євангелізує в медіа, повинен бути слухняним Церкві, мати благословення настоятеля чи єпископа і постійно запитувати себе: «Чи я будую власну славу, чи проголошую Євангеліє?». Це дуже важливо. Канадський теоретик комунікацій Маршалл Маклуен сформулював відому тезу: «Medium is the message» (Засіб комунікації є сам по собі повідомленням). Він говорив про те, що важливе не лише послання, яке ми передаємо, а й спосіб його передавання. Бо форма може нейтралізувати зміст. У випадку відеоконтенту, то робиться все, щоби він був яскравий, привертав увагу. Однак треба бути з цим обережним. Бо створюючи такі відео, можемо стати частиною алгоритму цього світу, який женеться за славою та популярністю будь-якою ціною. Господь і наука Церкви можуть тут бути лише фасадом. На мою думку, треба бути обережним, постійно себе перевіряти, пам’ятати, кому служимо. Я не думаю, що всі медіамайданчики потрібно використовувати. Є такі платформи, які руйнують психіку людей або ж можуть бути створені для контролю над людьми, або ж перетворять нас на «жертву» алгоритмів. Звісно, якщо говорити про користь, то можна сказати, що вона може бути й від того, що диявол робить. Ту «користь» із цих вчинків диявола чи грішника витягає Бог. Це не їхня заслуга. Євангельське послання є серйозним, і його треба у гідний спосіб донести до людей. Тому для мене важливо під час такої євангелізації самому тривати на молитві, жити таїнствами, триматися Господа і постійно запитувати себе, чи я досі на вірному шляху і для кого це все роблю. Головне наша завдання –Божа слава, добро людських душ і добро Церкви.
Ви священник вже понад п’ять років, і більша частина вашого душпастирства припадає на час повномасштабної війни. Як війна вплинула на ваше священство?
Війна внесла дуже багато змін у наше душпастирство. У перший же день ми втратили велику спільноту студентів-іноземців (з Африки, Індії та США), які навчалися в Тернополі і для яких я щонеділі служив Службу Божу, мали зустрічі з ними – вони змушені були повернутися додому. Загалом зріс рівень тривоги та страху. Для багатьох вірян цей час став поштовхом глибше молитися та практикувати віру. На жаль, не для всіх. У сповідях і розмовах священники тепер чують не лише визнання гріхів; зросла потреба в тому, щоб людей вислухали, підтримали й заспокоїли. З’явилося багато духовно-психологічної підтримки. Фундаментом для священника тут є молитва, через яку Господь дає світло, як допомагати іншим. Проте війна ставить виклик бути компетентними і в сфері психології – щоб розуміти людей з ПТСР, військових, родини загиблих чи цивільних, які страждають від хронічної тривоги та обстрілів. Молитва й довіра до Бога – це основа, але інколи замало сказати лише духовне послання. Треба вміти розпізнати, коли людина потребує спеціалізованої психотерапевтичної допомоги, і поєднати духовний супровід із професійним. У час війни люди ще більше прагнуть спільноти, зустрічей, відчуття, що Господь поруч, і простору для складних запитань: «Чому існує зло?», «Чи Бог нас карає?», «Коли закінчиться війна?». На ці запитання психологія відповідей не має – це сфера духу. Священник має зміцнювати свою віру. Перебуваючи зараз у Римі, я використовую цей час як паломництво для зміцнення власної віри. Відвідуючи базиліку Святого Петра, я завжди найперше вітаюся з Господом у Святих Тайнах, а відтак – біля гробу святого Петра. Свого часу мене вразило, що святий Ігнатій Лойола мав особливу набожність саме до апостола Петра, і це зміцнювало його віру. Для нас, коли віра через випробування війни може хитатися, такі місця є джерелом відновлення. У будь-якому випадку важливо вміти визнати свою слабкість, навіть коли ми намагаємося відповісти на поточні виклики. Якщо я перед Господом це визнаю, мої обмеження, брак компетенцій, молюся, то Він посилає допомогу. З нас слабких Він робить свої знаряддя.
Чи можете на завершення поділитися свідченням того, як Ви нещодавно досвідчили конкретної Божої присутності?
Найчастіше для мене це зустрічі з людьми. Недавно, у день святого Ігнатія, я молився в Римі у храмі Іль-Джезу. У певний момент до мене підійшов юнак і попросив про сповідь. Ми з різних країн, бачимося вперше і, можливо, більше ніколи не зустрінемося на землі, але між нами була ця глибока довіра завдяки Церкві. Подібний досвід я мав кілька років тому, коли сам сповідався в Римі у літнього священника-італійця. В порожньому величезному храмі він подарував мені відчуття, що Бог чекає саме на мене і любить мене. Священство – це досвід не лише того, як Бог любить тебе, а й того, як сильно Він любить інших людей і просить тебе допомогти привести їх до Нього. Священник повинен любити людські душі. Коли я йшов на нашу зустріч, після Євхаристії в базиліці Святого Петра, до мене підійшла жінка з проханням благословити її та посвятити вервицю. Деколи люди вірять у благословення навіть сильніше, ніж ми самі, і бачать у священникові присутність Бога. Такі несподівані зустрічі, коли через тебе Бог торкається іншої людини або через іншого допомагає тобі, – це і є справжні чудеса. Не надприродні сенсації, а моменти, коли діє Боже Провидіння.
