Бердичівський монастир справедливо називають фортецею Богородиці, мури якої століттями підтримувала міцна та глибока віра багатьох священників і мирян, які тут знаходили мир, прощення та зустрічали живого Христа. Однією з таких непересічних особистостей є отець Терезій Болеслав Штобрин OCD, останній кармелітський хранитель санктуарію в радянський період, який помер 7 липня 1926 року, століття тому, у його стінах.
Народився Болеслав Штобрин (Tereziusz Bolesław Sztobryn) 28 травня 1871 року на території Люблінської губернії, у місцевості Влостовіце Пулавського повіту, у міщанській родині Андрія та Уршулі Борків. Здобував освіту в Янові та Радомській гімназії, яку закінчив у 1889 році. Далі вступив до дієцезіальної семінарії у Сандомирі (Польща). Пресвітерське рукоположення отримав 15 серпня 1894 року, в урочистість Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, з рук єпископа Антонія Соткевича. Виконував служіння в Радомлі, Стромцах, Суходньові, Буковні, Вежбніку та Одроважу, де запам’ятався як добрий душпастир, оточений любов’ю і повагою вірних, та будівничий церковних приміщень. Отець не знеохочувався труднощами та не шкодував для Божих справ зусиль і наполегливості. Коли у 1912 році його хотіли перевести з парафії у Буковні, місцеві католики писали до єпископа, щоб той не забирав їхнього настоятеля, який «передусім береже їхню віру та церковні католицькі звичаї».
Під час польсько-радянської війни 1920 року за згодою свого ординарія пішов служити капеланом до війська і був призначений душпастирем у рівненському військовому шпиталі. Під час служби в армії познайомився з капеланом о. Владиславом Яржином, який будучи в Ордені Босих кармелітів мав ім’я Анатолій від св. Йосипа, а згодом і перейшов до дієцезіального духовенства. Перед смертю отець Владислав жалів, що залишив орден Богородиці, і просив о. Болеслава Штобрина зайняти його місце і витривати до кінця при чернечих обітах. Це отець пообіцяв вмираючому священнику та уділив йому останніх таїнств.
Після Ризького миру за власним проханням у квітні 1921 року о. Штобрин був звільнений від пастирської та капеланської праці, адже хотів вступити до монастиря Босих кармелітів, що, на його думку, було необхідною «умовою для спасіння». Він прагнув зробити це до свого п’ятдесятиріччя, адже за тодішніми правилами старших чоловіків за цей вік до монастирів уже не приймали. Проте його єпископ не поспішав давати дозвіл через брак священників у Сандомирській дієцезії. Боже Провидіння подбало і про це: до дієцезіального духовенства вирішив перейти більш як на десять років молодший капелан із францисканського ордену о. Владислав Пєньонжик, якого отець Терезій намовив зайняти його місце у парафії.
Отець Штобрин отримав чернечий одяг 25 червня 1921 року під іменем Терезій від святого Йосипа і розпочав новіціат у Кармелю в Черній. Магістр новіціату о. Ігнатій від святої Терези згадує про нього так:
«Як кандидат до ордену та новик, він був джерелом натхнення, позитивно впливаючи на братів у новіціаті. Його відрізняли смиренність, послух, душевна рівновага, старанність і ревність у відвідуванні спільних богослужінь, справедливість, злагода у стосунках з усіма. Він був помічником отця-магістра. Любив молитися, але й служити ближнім через апостольську діяльність. Товариші свідчили, що він піднімав їм настрій і був для них прикладом. Його духовну зрілість відчували також і новіції, здебільшого молоді, недосвідчені люди. Вони розуміли, що цей їхній товариш володіє сильним і вишколеним характером, що він має виважену думку та зміцнену чесноту, що знає людей не з теорії, а з практики, що покинув світ тому, що любив людські душі найвищою любов’ю – у Богові».
Після випробувального року, в урочистість Святих Апостолів Петра і Павла, 29 червня 1922 року склав перші тимчасові обіти на руки краківського провінціала. На початку 1923 року рішенням настоятелів був переведений до монастиря у Вадовіцах, а через декілька місяців – до Любліна. Там він багатьох повернув до єдності з Христовою Церквою з маріавітського розколу.
На той час у Бердичівському монастирі залишався лише один священник – о. Броніслав Ярошинський, який усе частіше нездужав. Постійні більшовицькі арешти, ув’язнення та погрози смертю вкрай негативно позначалися на його нервовому стані. Тому просив про допомогу ще одного священника. Адже окрім численних душпастирських обов’язків у надскладних умовах, ще й дбав про монастир, реставрацію та охорону чудотворної ікони.
На його прохання відгукнувся о. Терезій. Він спочатку намагався легально отримати радянський паспорт, для чого їздив до Варшави, але ці старання не увінчалися успіхом. Тому вирішив ризикнути та самостійно дістатися до Бердичева через польсько-радянський кордон. У половині листопада 1923 року виїхав до Луцька, де єпископ Дубовський надав йому необхідні церковні документи. Далі через Корець на початку грудня дістався у чернечому габіті радянської території. Лише на Житомирщині через загрозу життю зняв чернечий одяг.
Декілька тижнів у сильні зимові морози пішки йшов ночами від одного села до іншого, переховуючись у місцевих вірних. Нарешті 31 грудня, виснажений та хворий, прибув до Бердичева. Далі поїхав із настоятелем Бердичівського костелу св. Варвари о. Володимиром Гінофом до Києва, щоби познайомитися з адміністратором радянської частини Луцько-Житомирської дієцезії інфулатом Теофілом Скальським. Від нього він отримав номінацію на адміністратора парафії у Краснополі.
З цим декретом пішов до більшовицької влади. Там чиновники заявили йому, що якби його раніше схопила міліція, то він точно не уникнув би смерті, але тепер, маючи відповідні документи, може залишитися в СРСР.
Після двох місяців перебування у Краснополі о. Терезій на постійне проживання перебрався до Бердичівського Кармелю. Відразу приступив до ревного служіння, допомагаючи священникам із навколишніх місцевостей. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, у червні 1924 року вибрався спільно з о. Броніславом Ярошинським у піше паломництво до Браїлова, де, за свідченням очевидців, перед чудотворною статуєю Ісуса Назаретського з вдячності плакав як дитина.
Ще раз він ходив до Браїлова, але вже у супроводі о. Яна Ямковського з Троянова, з яким там служили більш ніж шести тисячам паломників. «На такий відпуст треба їхати, де праці по вуха», – потім говорив отець Терезій.
Він не цурався душпастирської праці, особливо коли в 1925 році до Польщі на лікування виїхав о. Броніслав. Він мав дедалі більші проблеми зі шлунком, які, як підозрював, виникли через отруту, яку йому підсипали на якомусь відпусті. Отець Терезій теж мав проблеми з травленням, але не вживав ліків на спирті, адже був абстинентом. Потім виявилося, що болі спричиняла ракова пухлина.
Більшовицька влада дедалі більше посилювала переслідування Церкви та ускладнювала працю священників, зокрема накладаючи непідйомні податки на «служителів культу». До кожного священника також було прикріплено по двох шпигунів, зазвичай із найближчого оточення.
Незважаючи на стеження, 19 березня 1926 року, в урочистість Святого Йосипа, за спеціальним дозволом Апостольської Столиці о. Терезій у присутності о. Теофіла Скальського склав вічні обіти у Бердичівському Санктуарії.
Попри прогресуючу онкологічну хворобу та можливість виїхати на батьківщину до Польщі, о. Терезій Штобрин усе ж вирішив тривати до смерті при образі Пречистої Матері, будучи вірним своїм монашим обітницям та священницькому покликанню служити розпорошеним вірним, позбавленим пастирів, які тулилися до образу Бердичівської Богородиці зі своїми болями та труднощами.
Попри сувору дієту, водотерапію у київських лікарів та лікування рентгенівськими променями, його стан погіршувався. Через брак сил із березня 1926 року вже не міг проголошувати проповіді, а наприкінці травня відслужив свою останню Святу Месу. Після цього вже не міг піднятися з ліжка і майже нічого не приймав, окрім води.
Оскільки більшовики конфіскували монастирське приміщення, він був змушений жити у захристії храму. Проте і це пішло на добро, адже це спрощувало доступ вірних до нього. Передчуваючи швидку смерть, попросив зробити собі труну і поставити її поряд із собою у коридорі, де лежав.
Священник із Білотовки щотижня приносив йому Пресвяте Причастя, а настоятель бердичівської парафії о. Хмельницький ще з початку 1926 року допомагав у душпастирських обов’язках.
Ще на початку липня закликав вірних прибрати святиню перед відпустом Бердичівської Богородиці, щоб храм був чистим і готовим прийняти сотні паломників.
7 липня 1926 року о 7 годині вечора, отримавши Таїнство Єлеопомазання від о. Яна Ямковського з Троянова, отець Терезій Болеслав Штобрин перейшов до Дому Отця. Це був перший день новенни перед урочистістю Пресвятої Богородиці Святого Скапулярію, окраси і Цариці Кармелю.
У похоронних обрядах взяли участь п’ять священників та кілька тисяч вірних із навколишніх парафій. Тіло о. Терезія поховали на давньому кармелітському кладовищі на вулиці Житомирській у Бердичеві.
На жаль, його могила не збереглася, адже радянська влада повністю знищила монастирське кладовище. Проте більшовики не змогли викорінити із сердець вірних пам’ять про славу святості цього незвичайного священника, монаха-кармеліта, останнього хранителя Бердичівського санктуарію у радянський період, о. Терезія Болеслава Штобрина OCD. Твердо віримо, що він тепер із небес разом із Богородицею та іншими святими чуває над українською землею та заступається за наш народ.
Текст: Олександр Бучковський.
