В інтерв’ю для ватиканських медіа с. Ліджі Пайяпілі розповідає про свої зустрічі з мешканцями прифронтових міст та вимір справжньої незалежності, якої потребує українська земля.
Сестра Ліджі (Лідія) Пайяпілі, SJSM, походить із Індії. Останні 25 років її служіння пов’язане з Україною. На Закарпатті у с. Павшино (поблизу Мукачево), де розташований монастир Згромадження Сестер св. Йосифа де Сен-Марк, монахиня приймає людей на розмови та заступницьку молитву. Час від часу вона також відвідує парафії в Україні та за кордоном, де її запрошують провести день молитви.
Сестро Лідіє, розкажіть, будь ласка, в чому полягає Ваше служіння?
Моє служіння – це реалізація харизми нашого Згромадження. Наша харизма – це адорація і служіння. Адоруємо Євхаристію. Коли адорую, то це значить я виявляю свою любов до Євхаристії. Хочу, щоб інші теж любили Євхаристію і приймали Її. Друге слово – це євангелізація. Основна мета євангелізації – щоб люди знали про таїнства, знали про Бога, сповідь і про Причастя. Я євангелізую через свій досвід: що Бог торкався мого життя, що Він для мене живий. Євхаристія – це живий Бог, тому я стараюся це передати іншим. Це мої євангелізація і служіння.
Ваш монастир розташований на Закарпатті. Тож Ваше служіння зосереджується тут?
Більшість часу я перебуваю в Павшино, але я їжджу також по різних містах України, так само за кордон, де є українські спільноти. Чому я їжджу в різні місця? Тому що спочатку ми тут, у Павшино, робили такий реколекційний день, і люди могли приїхати до нас. Але у нас немає так багато місця. Ми можемо прийняти близько 100 людей, але приїздили тисячі. Я подумала, що не всі люди можуть приїхати на Закарпаття у Павшино, тому я їду в парафії, куди мене запрошують. Туди також приїжджають люди з інших місцевостей. Наприклад, коли я збираюсь їхати в Львівську область, то пишу у Фейсбуці, що є така зустріч у такій то церкві і в такий час буду вести молитовну зустріч. Тоді приїжджають люди не тільки з Львівської області, а й з Тернопільської, Івано-Франківської, навіть із Києва.
Якщо говорити про зустрічі у Павшино, то до коронавірусу я приймала людей 5 днів на тиждень. Тільки в один день бувало 700 людей! Я фізично не встигала з кожним порозмовляти. Люди приїжджали рано, була жива черга. Тому ми думали, щоб і людям було добре, і мені добре, і почали реєструвати людей – визначаємо їм годину і день на зустріч. Тепер я приймаю 3 дні на тиждень, і в один день може бути 350 людей. Останнім часом до нас також приїздять ті, у кого хтось із рідних зник безвісти, або мами, які втратили своїх дітей, або жінки, які втратили чоловіків. Для нас це дуже цінне. Бо є нагода їх хоча б трохи втішити, підтримати, помолитися за них.
Чи Ви бували на сході України?
Так, коли було АТО у 2016 році, ми були в Маріуполі, в Донецьку. Тепер, після 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, більше часу я була на Закарпатті. Багато людей, які до мене приходили, розповідали, що син на «нулі» або в окопах. А я не розуміла, що це таке. Тому мені було дуже важливо поїхати на схід України. Бо тут, на Закарпатті, я могла побачити, що таке війна, лише по телебаченню: десь прилетіла ракета і там горить будинок. Мені було важливо більше відчути, як люди відчувають це на сході Україні. Тому цього року я поїхала в Суми і там зрозуміла, що значить «в окопах». А потім, на запрошення єпископа Яна Собіло, поїхала до Запоріжжя. І якраз там побачила все, чого ми не бачимо по телебаченню. Наприклад, люди кожен другий день приходять до парку і стоять у черзі за хлібом. Коли я приїхала у 2004 році на Закарпаття, мені старші люди розповідали, як під час Другої світової війни вони не мали хліба, стояли в черзі й отримували хліб. Але це була Друга світова війна! Я взагалі не могла зрозуміти, що таке саме може бути у XXI столітті. Але я це бачила своїми очима. У Запоріжжі бачила, що люди приходять з 4-ї ранку. Хто перший приходить – отримує цілий хліб. Хто пізніше – отримує половину хліба. І туди приходило десь 2000 людей! Я була шокована: так багато людей чекають в такій великій черзі один хліб і паштет. Я жила там тиждень і кожен другий день була там, мала можливість з ними розмовляти. Моє серце розривалося, тому що вони розповідали: «Ми мали все. Ми мали свою землю, мали свій будинок. Ми ніколи не думали, що в нашому житті буде таке – що треба буде чекати в черзі, щоб отримати хліб або якийсь паштет. Ми мали все, що хотіли їсти. А тепер нам потрібно стояти в черзі і чекати цей хліб». Я бачила, що там є діти, і дітям давали ще вафлі або якийсь шоколад. Я дуже захоплююся братами альбертинами! Вони самі пекли хліб, привозили і роздавали. І для мене це було дуже великим свідченням і дуже великим досвідом.
Після Запоріжжя я поїхала до Дніпра і теж була там тиждень. Я хотіла бути між цими людьми. Пережити такий самий страх, коли пролітає дрон, коли пролітає ракета. Бути з ними і заступатися за них у молитві. Коли була в Дніпрі, один день був реколекційний. Я заступалася за людей і молилась. Більше того, я хотіла їх дуже сильно обіймати, тому що так виражала свою любов до них. Я розумію, що Богу потрібні не тільки наші руки – Йому потрібне наше серце, щоб виражати Його любов. Я сказала Богу: «Якщо Ти хочеш, виражай Твою любов через мене». І коли я їх обіймала, вони дуже сильно плакали. І це теж було для них звільненням.
Що для Вас було особливо вражаючим у цій подорожі?
Коли я була у військовій лікарні в Дніпрі, то, якщо чесно сказати, я оніміла. Не могла нічого їм сказати. Тому що бачила: здорові хлопці, 35 або 40 років, наново вчаться ходити. Вони втратили ноги і мусять вчитися ходити з протезом, вчитися щось тримати рукою. Коли я бачила це, я була дуже-дуже вдячна. Я зрозуміла, що вони втратили ноги і руки для того, щоб я їх не втратила. Вони захищали мене. Скільки вони страждали, скільки віддали свого життя, щоб захищати нашу країну, нашу українську землю і наш народ!
Далі я поїхала до Харкова, і там ми мали три дні молитви. Я бачила волонтерів і скільки сил вони віддають. І бачила, яка красива Україна. Я в Європі багато країн відвідала, але такого красивого парку, як у Харкові, ніде не бачила. І захоплювало мене те, що попри те, що триває війна, летять ракети, але люди хочуть жити далі. Я дуже захоплювалася цим. Ми воюємо, щоб жити у своїй країні. Україна захищається, щоб жити. Ми не йдемо загарбувати – ми захищаємося, щоб жити.
Один із регіонів, які зазнають регулярних обстрілів, – це Херсонщина. Чи вдалося Вам там побувати?
Мені вдалося поїхати до Херсона. Я можу сказати, що там бачила справжніх героїв України. І бачила справжню розбиту Україну, тому що в Херсоні немає будинку, який не був би пошкоджений. Але я очікувала, що українці, які там живуть, будуть мати претензії або будуть розчаровані, а від них чула, що вони такі вдячні Богові! Вони казали: «Наша сила – це молитва. Ми не знаємо, чи завтра будемо жити, але ми живемо і хочемо помирати як українці». Там літає дуже багато дронів. Коли ми були одного разу на Літургії, то за цей короткий час пролетіло 20 дронів. Для мене Херсон – це місце, яке здається мертвим, тому що на вулицях не видно людей, ніхто не ходить гуляти. Місцевий священник, отець Максим, сказав нам, що коли бачиш дрон, треба йти під дерево. Але дуже уважно, бо кожен дрон має камеру і несе бомбу, маленьку ракету або міну. Коли бачать людей, вони це скидають. Тому треба йти під дерево, але під деревом теж треба бути обережним: сміття там не прибирають, а в звичайному пакеті або під листям може бути міна. Там я мала можливість більше з людьми розмовляти, і моє серце знову розривалося. Я розмовляла з Олексієм, у якого родина і двоє дітей – 12 і 13 років. Діти хочуть йти до школи, але школи немає. Діти хочуть кататися на велосипеді, але не можна, бо постійно літають дрони. Я питала їх, чому вони не виїжджають. Його відповідь дуже торкнулася мене. Він запитав: «А куди? Нас багато людей питає, чому ми не їдемо. А куди треба їхати, хто нас чекає? Якщо ми їдемо кудись, нам треба орендувати житло, шукати будинок, треба працювати. А де нам працювати? І ще у мене тут мама, і в дружини мама. А старші люди нікуди не хочуть йти – вони готові помирати там, де є». Я питала їх, чому в Херсоні так багато атак і дронів, а вони відповіли: «Тому що ми робили тут мітинг, ми вигнали їх. Тому ворог має таку агресію і ненависть, вони не залишають Херсон у спокої». Для мене люди, які там живуть, – справжні герої. В Херсоні я також зустріла одну жінку, їй 56 років. Вона стояла на вулиці й мила голову, набираючи воду стаканом – води немає, тож люди приходять до храму, бо тут можна набрати води. Я запитала, чи можу їй допомогти. А вона питає мене: «Сестро, як Ви думаєте, скільки мені років?». Я кажу, що може десь 70. А вона у відповідь: «Я не дивлюся на себе у дзеркало, бо не можу себе впізнати. А мені лише 56 років». Ця жінка розповіла, як одного разу чекала в черзі на гуманітарну допомогу, де роздавали обід, і розпочався обстріл. Вона отримала дуже важке поранення в живіт і впала на землю. Через кілька годин хтось до неї врешті підійшов і доставили її в лікарню. Я дуже вдячна, що могла поїхати й на власні очі побачити, що таке війна. Також мені розповідали про наші землі під окупацією, де вже п’ятий рік немає світла, де панує голод і гуманітарна криза. Але знаком надії під час мого перебування у Херсоні було те, що там народилась дівчинка. Адже, якщо там народжуються діти, то Херсон буде жити.
Сестро, чому, на Вашу думку, у цій ситуації таке важливе місце займає духовна сторона, а особливо молитва?
Тому що в Посланні апостола Павла до Ефесян (6,12) написано, що ми не воюємо проти крові і тіла, а воюємо проти лукавого. Темрява не існує сама по собі – це брак світла. Ісус через свою відданість, через смерть і воскресіння переміг світ. Усе, що пов’язане з війною – ненависть, убивство, знищення, агресія, непрощення, гнів – це все є плоди нечистого духа. Хто це робить, той співпрацює з нечистим духом. Тому так важливо молитися. Ісус вже переміг світ, але нечистий дух обманює нас, ніби він має владу знищувати. Насправді владу має Ісус! І тому важливо молитися, щоб ми дозволяли Святому Духу діяти через нас.
На вашій сторінці у Фейсбуці є запрошення взяти участь у Дні молитви 29 серпня. Що це за молитва?
Це день молитви, який називається «Один Бог, один народ, одна Україна». Коли ми маємо єдність з Богом, тоді нечистий дух не має влади через нас діяти. Коли ми маємо єдність між собою, тоді ніхто нас не може знищити. Цей день нагадує, що ми – один народ. Наш Батько – один Бог, ми є брати і сестри. Навіть якщо ми з різних конфесій, ми всі – Божі діти. І з такою єдністю, коли ми молимося, нас ніхто не зможе знищити. І третє – ми є одна Україна. Тут є різні конфесії, чоловіки, жінки, військові, лікарі, діти, старші, студенти, вчителі: ми всі – Україна. Тому ми запросили всіх до цієї молитви.
Цього року Україна відзначає 35-річчя Незалежності. Поділіться своїми думками з цієї нагоди…
Коли ми святкуємо 35 років, мені здається, що Україна ще не має змоги втішатися цією незалежністю. Насправді нас сковує страх. Бог кожній країні дав свободу, щоб вільно жити. Але тепер український народ живе страхом. А свобода є там, де немає страху. Ми боїмося кожного дня лягти спати, тому що не знаємо, коли будуть ракети чи дрони. Щоранку ми можемо подякувати Богу, що прокинулися, а ввечері – що живі. У такому небезпечному часі живуть українці. Але ми маємо право жити безпечно, без страху – так, як живе кожна країна. Я вірю, що ми можемо так жити. Бог дав нам цю свободу – через Своє Воскресіння Він переміг світ, і ми маємо теж перемогти, щоб жити в цій свободі. Апостоли колись сиділи зачинені в кімнаті зі страхом, і тоді з’явився Ісус і сказав, що дає їм свій мир. Україна зараз має страх, ми потребуємо миру. І коли ми маємо мир всередині, тоді не маємо страху. Це сто відсотків.
