Голова Конференції єпископів латинського обряду України єпископ Віталій Скомаровський в інтерв’ю ватиканським медіа згадує 35 років незалежності України, зазначаючи, що сьогодні українці мають можливість втішатися справжньою свободою совісті. Поточна війна допомагає усвідомити, наскільки мир є неоціненним даром для будь-якої нації.
Ваше Преосвященство, 35 років незалежності – це багато чи мало?
В історичних масштабах 35 років – це не так багато. Але для нас тут, в Україні, якщо ми згадаємо, що ми пережили за ці 35 років, це дуже багато для такого відрізка часу. Це і економічна криза 90-х років, потім праця над відродженням економіки. Ну і тепер, з 2014 року, ми, фактично, перебуваємо у стані війни, а з 2022 року – повномасштабної війни. Тому це і багато, хоча в історичних масштабах, напевно, це не такий великий відрізок часу.
Яке значення для духовного життя українців мало відновлення незалежності?
Ми живемо в незалежній державі і маємо тут свободу совісті – не на папері, а в дійсності. Тобто кожна людина може сповідувати і проповідувати свою віру. Звичайно, так само, як і в кожній країні, у нас можуть бути певні бюрократичні питання, але свобода совісті гарантована Конституцією України, і вона гарантована не лише як декларація, а в дійсності вона існує. І для нас це дуже унікально, тому що перед цим був Радянський Союз, який теж нібито гарантував право на свободу совісті. Це право було записане в Конституції, але фактично, з ідеологічних міркувань, переслідувалися Церква, переслідувалася релігія. У різні періоди ці переслідування були кривавими чи некривавими. Людей забирали до в’язниці, за віру навіть вмирали або просто не могли робити кар’єру, не могли бути вчителями, лікарями чи обіймати інші державні посади. Тобто це був час переслідування. До цього, за царських часів, теж було переслідування Католицької Церкви і загалом усіх Церков, тому що навіть Православна Церква, яка була державною Церквою в царській Росії, страждала від того, що держава її міцно «обійняла», і вона теж не могла робити те, що повинні робити віруючі. І тому 35 років незалежності, 35 років свободи совісті – це унікальний досвід для нашої країни. І хоча в цей час перед Церквою постали зовсім інші виклики, інші проблеми, щоразу, коли ми святкуємо День Незалежності, ми дякуємо Богові за свободу, релігійну свободу, яку маємо в нашій державі.
Ви згадували про часи переслідувань за віру. Сьогодні можна почути таку думку, що от тоді, у час переслідувань, люди мали сильну віру і страждали за неї. А зараз і храми відкриті, і можеш свідчити про свою віру, а здається, що віра слабша. Що Ви думаєте про це?
Просто життя змінилося. Наприклад, у час переслідування люди боялися йти хрестити дитину, тому що вони могли мати якісь неприємності на роботі. Тепер дійсно цього ніхто не забороняє. Але люди можуть, наприклад, усе своє життя присвятити кар’єрі чи збагаченню і не мати часу ні для інших людей, ні для віри, і вони не вважають ці речі важливими для себе. Наприклад, ще за часів Радянського Союзу я працював у семінарії, і тоді держава робила відбір кандидатів до семінарії, і було багато перешкод, тому особи з невеликою мотивацією чи слабким характером до семінарії навіть не потрапляли або пізніше залишали її. Бо якщо хтось дізнавався, що юнак, який служив в армії чи навчався у виші, хоче йти до семінарії, то з ним проводили «бесіди», запитували, чому він хоче вступити до семінарії, тощо. У семінарію було важко вступити: деякі хлопці по 10 років вступали до семінарії. Натомість зараз немає ніяких перешкод до цього. Але ми бачимо, що бажаючих вступати до семінарії є дуже мало, якщо вони взагалі є. Вже в часи незалежності я теж бачив, що багато хлопців, які приходили до семінарії, потім усвідомлювали, чи це їхнє місце, чи ні. Отже, життя тепер зовсім інше, різні ситуації.
Ви берете участь у похоронних урочистостях наших Захисників. Це люди, які за нашу свободу віддають найцінніше – своє життя…
Ми перебуваємо в ситуації, коли Україна повинна себе захистити, тому що на нас напали. Я не знаю, скільки тих, які стають на захист Батьківщини, інтерпретують це, власне, в такому ключі, що «ми віддаємо своє життя». Бо вони хочуть жити, вони сподіваються вижити. Але вони, як військові, роблять свою працю, яка є теж небезпечною. І так, як це буває, захисники гинуть, помирають від ворожих куль, осколків і так далі. І ставати на захист мусять громадяни України. Якби хтось інший міг це зробити… Але немає кому. Наші люди змушені йти на фронт, захищати свою державу. Бо це є цінність, це є наша спільна цінність, така велика, що навіть важко її усвідомити. Ми називаємо її Батьківщиною, це наш спільний дім, наша спільна хата. І коли ворог лізе через вікна і ламає двері, то кожен буде захищати свою сім’ю, своїх рідних. А тут це наш спільний дім, спільне об’єднання нас, українців. І тому українці стали на захист своєї Батьківщини. І справді, плата є велика, але загроза теж є велика. Ворог не прийшов просто нам нав’язати якусь свою політичну систему, запровадити якісь вибори тощо. Він прийшов убивати, знищувати. І тому, як відповідь на агресію, Україна змушена захищатися.
Що цей час війни в Україні «відкрив» для Вас особисто?
Звичайно, це абсолютно новий досвід, відмінний від моїх попередніх уявлень про війну, які я мав на основі книжок чи фільмів, чи з новин про країни, де йдуть війни. Цей досвід зовсім інший. Я ніколи собі не міг уявити, що війна є, власне, такою. І хочу сказати те, що це мене теж спонукало погодитися зі святим Йоаном Павлом ІІ, що війна – це велике горе, і якщо є найменша можливість, то потрібно уникати війни. Мир – це величезний дар, а війна – це несамовито велике зло для всіх, для всіх, які беруть у ній участь. Я усвідомив, що молитва за мир має величезну цінність, бо мир – це велика цінність. Ну, мабуть, найбільше це усвідомлюється, коли цього миру немає, коли є війна, коли є загроза для всіх: для малих, старих, немічних і сильних – усі є під загрозою. Тоді розумієш, наскільки мир, відсутність війни є цінним даром для народу, для країни. Ще один великий досвід – це солідарність, надзвичайна солідарність багатьох людей із різних куточків землі з українським народом. Причому ця солідарність і ця допомога – молитовна і матеріальна – довготривалі: люди не втомлюються молитися за нас і нам допомагати. І це дуже великий дар. Бо ця солідарність не з примусу, а це солідарність, яка випливає безпосередньо із серця. Це поклик серця людей. І це також додає багато сил і надії. Ми молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася.
