Настоятель римсько-католицької парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні отець Максим Падлевський розповів про те, як місто пережило Великдень, про виклики життя на лінії фронту та вибір залишатися зі своєю паствою попри небезпеку. Це розмова про реальність, у якій молитва стає джерелом сили, а Боже милосердя – щоденним досвідом.
Отче, ви залишаєтесь у Херсоні від самого початку війни попри небезпеку і обстріли. Скажіть будь ласка чи не з’являлася у Вас думка, щоб виїхати звідти?
Мабуть, більше було таких розмов від моїх друзів, знайомих, рідних, які піднімають таку тему. Щодо мене, то ні, не було таких думок. Можливо, в дуже критичних, екстремальних ситуаціях, коли природно турбуєшся за своє життя. Але зазвичай це більше чую від рідних. Я завжди намагаюся їм пояснювати свої думки, але чи це для них аргумент – не знаю.
Що Вас в Херсоні тримає найбільше?
Перше – це моє рідне місто, де я народився. І це, мабуть, найголовніший момент. Друге – те, що я є настоятелем у парафії. І третє, не менш важливе, – це люди, з якими я тут є. І це не тільки парафіяни, а й потребуючі, мешканці нашого району, діти, які позбавлені дитинства. Часто це люди, з якими я познайомився в різних ситуаціях через війну. Ми вже, можна сказати, як мінімум знаємо один одного в обличчя, і мене теж уже майже всі знають. Це все разом мене і тримає тут.
Вже вкотре Пасха святкується під обстрілами. Розкажіть будь ласка як минули великодні святкування і чи мали можливість парафіяни взяти участь у Святій Месі?
Тут хотів би найперше зазначити, що ситуація справді дуже непроста. Я не дуже слідкую за тим, що пишуть про наше місто, більше живу в цих обставинах і різних ситуаціях. Тому варто сказати, що для того, щоб люди просто могли прийти до парафії, до храму, треба ризикувати життям. Останнім часом дуже часто літають дрони і їх дуже багато. Треба, наприклад, дивитися телеграм-канали, які дають інформацію, де літають дрони, де треба бути уважним. До всього цього ще й артилерійські обстріли. Тому зараз, щоб перебувати на вулицях міста, треба бути дуже уважним і контролювати певні моменти.
Що стосується богослужінь, то, дякувати Богу, нам вдалося відслужити Святе Тридення. І кожного дня ми служимо Святу Месу. Єдине, що змінилося, – година Служби Божої. Бо Тридення, як ми знаємо, зазвичай служиться ввечері, або навіть вночі. Натомість з огляду на безпекову ситуацію і локацію храму ми служили Месу у Великий Четвер, Страсну П’ятницю і Велику Суботу о 13:00.
Наші парафіяни, які залишилися в місті, з радістю приходили, і ми разом переживали ці події Відкуплення. У Великодню неділю Свята Меса була відносно рано – о 8:00.
Що для людей, які залишилися в Херсоні, означають слова «Христос воскрес»? Чи дають вони надію, чи, можливо, після всього пережитого сприймаються як надскладний виклик для віри?
Важко так загально відповісти за всю парафію. Напевно, це питання більш особисте для кожного. Останнім часом ми сміємося під час розмов із парафіянами чи знайомими, коли нас запитують: «Як у тебе справи?» Відповідаємо – по-херсонськи: «Добре». Що це означає в нашій термінології? Що обстріли є, небезпека є, але нас не зачепило.
І, повертаючись до цього питання, що означає «Христос воскрес»: напевно, це про надію. Про надію на те, що навіть у цій реальності, в якій ми є, Бог нас не залишає, не покидає. Він є з нами. Я стараюся в розмовах з парафіянами про це нагадувати, що Бог з нами.
Ми живемо в реаліях повномасштабної війни вже п’ятий рік. Що для Вас особисто є найважчим і що є найбільшою опорою в цей тривалий час випробувань?
Є різні ситуації та обставини, які більшою чи меншою мірою важкі. Мабуть, найважче – це знайти людину, з якою можна було б поспілкуватися, яка б мене зрозуміла, яка б порадила. Бо дуже дратує, коли виїжджаю з Херсона, і, наприклад, священники чи інші люди говорять: «Я тебе розумію». На це я відповідаю, що, друже, брате, не треба мені цього казати.
Важко коли ти виїжджаєш з міста наче в інший світ. Коли віддаляєшся від лінії фронту і відчуваєш цей дисонанс світів: з однієї сторони в Херсоні люди борються за життя, стараються виживати, а тут бачиш інший світ, інші проблеми. Це не закид тим людям, які живуть далі від лінії фронту, просто ця різниця кидає в певний дисонанс.
У таких моментах дуже важко віднайти себе: чи ти виїжджаєш відпочити, чи у парафіяльних справах. Я ніколи не мав претензій до людей. Важко поєднати між собою ці два світи — світ війни і світ, який далі від лінії фронту.
А що є для Вас особисто силою, що не дає впасти духовно?
Тут хотілося б відзначити молитовну підтримку багатьох людей, з якими спілкуєшся виїжджаючи на відпочинок, по телефону чи будь-яким іншим способом. Майже кожен говорить: «Ми за вас молимося» – чи за мене, чи за парафію, чи за Херсон. І тут треба сказати, що молитва справді має велику силу.
Можливо, з моїх уст це прозвучить дивно, але час війни мене наново вчить і показує силу молитви. Молитва є великою підтримкою для мене – як особиста, так й інших людей за мене. Мені здається, що те, що я роблю і де я є, – це не моя заслуга, а Божа благодать і духовна підтримка людей.
Ваше служіння далеко виходить за межі храмових стін. Розкажіть про Вашу гуманітарну місію: як вдається поєднувати душпастирство з волонтерством і наскільки близько до лінії фронту чи окупованих територій Вам доводиться бувати?
Кілька слів про локацію. Сам храм, наше місце знаходження є на першій лінії, якщо говоримо про військове розмежування. Кварталом нижче вже є вулиця, яка позначена червоною лінією. Від Дніпра храм знаходиться десь за 300-400 метрів. Це досить близько, і навіть місцеві херсонські таксі, якщо чують адресу храму, можуть сказати, що не їдуть туди, бо там небезпечно. По-перше, активність дронів, по-друге, ризик артилерійських обстрілів. Але дрони їх лякають більше.
Що стосується гуманітарної діяльності, я не можу сказати, що я якийсь великий волонтер. Є священники, з якими я познайомився під час війни і маю це за честь. Вони більше займаються волонтерством. Натомість я, при нагоді, намагаюся бути корисним для людей, які поруч.
Перший момент – ми зробили доступну питну воду для мешканців Херсона безпосередньо на території храму. Ті люди, які живуть у районі, фактично вже знають одне одного і допомагають, якщо є потреба. Якщо маємо пакунки гуманітарної допомоги чи продукти харчування, то після недільної Святої Меси також роздаємо. Приходять не тільки парафіяни, а й люди, які живуть поблизу. Роздаємо всім, хто приходить.
Така допомога є не щонеділі, але коли дозволяють обставини і можливості. Також маю під опікою два села, які знаходяться вздовж лінії фронту. Туди впродовж двох років я привожу питну воду. І зараз останні пів року, а може вже рік також вожу хліб. Раз на тиждень у кожне село ми їздимо з водою і хлібом. Це регулярні виїзди, залежно від ситуації в місті і на трасі. Чесно кажучи, кожен такий виїзд – це міні спецоперація. Є військовий, який в тому допомагає, бо контролює небо по дронах у тому районі, через який я маю їхати. Тому це непроста ситуація. Загалом стараємося допомагати людям настільки, наскільки це можливо. Для себе я прийняв таке рішення: роблю те, що можу зробити. Я не можу сказати, що це багато, але просто стараюся допомагати людям.
Щодо душпастирства, то маємо щоденну Святу Месу, і, дякувати Богу, на парафії є ще один священник, отець Максим – ми разом служимо.
Також, коли маємо можливість, допомагаємо медичним працівникам лікарні: надаємо продукти харчування і, якщо є, то побутову хімію. Так виглядає наша діяльність.
Скажіть будь ласка у чому Ви та мешканці міста сьогодні відчуваєте найгострішу потребу?
Найбільше і найгостріше – це мир.
Напевно, хтось потребує продуктів харчування, хтось – ліків, хтось – ще чогось. Завжди актуальною залишається гуманітарна допомога тим, хто там перебуває.
Отче, нещодавно ми відзначали Неділю Божого Милосердя. Чи могли б Ви навести приклад або ситуацію, в якій Ви досвідчили Боже милосердя у своєму житті?
Скажімо так, у тілесному вимірі – це, мабуть, те, що я ще з вами розмовляю. Бо я пережив чимало ситуацій, де, можна сказати, дивився в очі смерті, але слава Богу, я ще живий.
А в духовному вимірі – це бажання бути з людьми і їм допомагати. І тут я зараз говорю не про альтруїзм. Я для себе відкриваю фразу з Євангелія: «В ім’я Ісуса Христа». Якщо я щось роблю, то в ім’я Ісуса Христа.
Я зустрічав різних людей: дуже вдячних, які цінують допомогу; байдужих, які приймають як належне; і навіть невдячних. Але мене завжди мотивує ця думка: те, що я роблю – роблю в ім’я Ісуса Христа. І це мене тримає. Це для мене є Божою дією. Бо по-людськи я би там, де я є, не знаходився. Ці два моменти для мене найбільше говорять про Боже милосердя.
Розмовляла с. Уршуля Бистрицька SCM
Фото: о. Максим Падлевський
