Папська рада з питань культури (лат. Pontificium Consilium de Cultura) була створена для розвитку діалогу між Церквою та сучасною культурою, а також для підтримки євангелізації через культуру. Документ «Душпастирська опіка культури» містить роздуми про взаємозв’язок віри й культури, окреслює основні орієнтири, сучасні виклики та пропонує практичні напрями душпастирської діяльності. Завершується документ висновками, присвяченими темі «Душпастирська опіка культури, оновлена силою Святого Духа».
PER UNA PASTORALE DELLA CULTURA
переклав о. О. Кривобочок ТІ
неофіційний переклад для особистого вжитку
ПАПСЬКА РАДА З ПИТАНЬ КУЛЬТУРИ
ДУШПАСТИРСЬКА ОПІКА КУЛЬТУРИ
ЗМІСТ
Введення: Нові культурні ситуації, нові сфери євангелізації
І. Віра і культура: напрямки розвитку
Добра Новина Євангелія для культур
Євангелізація та інкультурація
Душпастирська опіка культури
ІІ. Виклики та орієнтири
Нова епоха в історії людства
Нові «Ареопаги» і традиційні культурні простори
Культурна різноманітність і релігійний плюралізм
ІІІ. Практичні пропозиції
Основні душпастирські пріоритети
Релігії та «релігійність»
«Звичні місця» досвіду віри, народна побожність, парафія
Навчальні заклади
Центри богословського вишколу
Католицькі культурні центри
Засоби масової інформації та релігійна інформація
Наука, технологія, біоетика і екологія
Мистецтво і митці
Культурна спадщина і релігійний туризм
Молодь
Висновки: Душпастирська опіка культури, оновлена силою Святого Духа
ВВЕДЕННЯ
Нові культурні ситуації, нові сфери євангелізації
1. «Досвід зустрічі й змагання з культурами був таланом Церкви від самого початку проповідування Євангелії» (Fides et Ratio, n. 70), бо «характерним для людської особи є те, що вона досягає справжньої та повної людськості тільки через культуру» (Gaudium et Spes, n. 53). Отже, Добра Новина, яка є Євангелієм Христовим для всіх людей і для всієї людини, яка «водночас і дитя, і батько культури, в якій вона живе» (Fides et Ratio, n. 71). Вона отримує Євангеліє у власній культурі, яка пронизує її спосіб життя вірою і, своєю чергою, поступово формується нею. «Сьогодні, коли Євангелія доступає до таких культурних просторів, які досі залишалися поза впливом християнства, відкриваються нові завдання перед інкультурацією» (Там само, n. 72). І водночас традиційно християнські культури або культури, пронизані віковими релігійними традиціями, зазнають потрясінь. Тому потрібно не лише прищеплювати віру до культур, а й відроджувати дехристиянізований світ, у якому часто християнські орієнтири мають лише культурний характер. Сьогодні, на порозі третього тисячоліття, ці нові культурні ситуації постають перед Церквою як нові сфери євангелізації.
Зіткнувшись із цими викликами «нашого драматичного й привабливого часу» (Redemptoris Missio, п. 38), Папська рада з питань культури має намір запропонувати низку тверджень і конкретних пропозицій, які є плодом численних обговорень, насамперед завдяки плідній співпраці з єпископами, пастирями дієцезій та їхніми співробітниками в цій апостольській сфері, для оновлення душпастирської опіки над культурою як привілейованим місцем зустрічі з посланням Христа. Кожна культура – це «спроба роздумувати над таїною світу і, зокрема, людини, це спосіб вираження трансцендентного виміру життя людини. Серцем кожної культури є її підхід до найбільшої таїни: таїни Бога»[1]. Звідси випливає велике і важливе значення душпастирської опіки над культурою: «Віра, яка не стає культурою, – це віра, яка не повністю засвоєна, не до кінця продумана, не переживається правильно»[2].
Папська рада з питань культури бажає врахувати настійне прохання Папи Йоана Павла II: «Ви повинні допомогти всій Церкві відповісти на ці фундаментальні питання для сучасних культур: У який спосіб послання Церкви доступне для нових культур, для сучасних форм інтелекту і чутливості? У який спосіб Христову Церкву може зрозуміти сучасна ментальність, яка так пишається своїми досягненнями і водночас так стурбована майбутнім людства?»[3]
I. ВІРА І КУЛЬТУРА: НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ
2. Посланниця Христа, Відкупителя людини, Церква в наш час дедалі більше усвідомлює культурний вимір особи та людських спільнот. ІІ Ватиканський Собор, зокрема Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі та Декрет про місійну діяльність Церкви, а також Синоди Єпископів про євангелізацію в сучасному світі та про катехизацію в наш час, висвітлені в Апостольських Адгортаціях Evangelii nuntiandi Павла VI і Catechesi Tradendae Йоана Павла II, пропонують багате вчення з цього приводу, детально викладене різними спеціальними Асамблеями – континент за континентом – Синоду Єпископів і післясинодальними Апостольськими Адгортаціями Святого Отця. Інкультурація віри була предметом глибоких роздумів Папської біблійної комісії[4] та Міжнародної богословської комісії[5]. Надзвичайний Синод 1985, присвячений двадцятій річниці завершення ІІ Ватиканського Собору, який Йоан Павло II згадав у Енцикліці Redemptoris Missio, представляє його як «глибоке перетворення автентичних культурних цінностей через їх інтеграцію в християнство і вкорінення християнства в різних культурах» (n. 52). Папа Йоан Павло II у багатьох виступах під час своїх апостольських подорожей, а також на генеральних конференціях Єпископату Латинської Америки в Пуеблі та Санто-Домінго[6], оновив і деталізував цей новий вимір душпастирської опіки Церкви в наш час, щоб охопити людей у їхній культурі.
Ретельний аналіз різних культурних сфер, запропонованих у цьому документі, показує широту того, що являє собою культура, особливий спосіб, за допомогою якого окремі особи і народи культивують свої стосунки з природою і своїми братами, із собою і з Богом, щоб досягти повноцінного людського існування (див. Gaudium et Spes, n. 53). Немає культури, окрім людської культури, створеної людиною і для людини. Це вся діяльність людини, її інтелект і емоційність, її пошук сенсу, її звичаї та етичні орієнтири. Культура настільки природна для людини, що людська природа може бути розкрита лише через культуру. Основне завдання душпастирської опіки культури полягає у поверненні людини до її повноти як творіння «на образ і на подобу Божу» (Бт. 1, 26), відриваючи її від антропоцентричної спокуси вважати себе незалежною від Творця. Отже, і це спостереження має важливе значення для душпастирської опіки культури, «не можна заперечити те, що людина завжди пов’язана з певною культурою, але потрібно також сказати, що людина не виражає себе повністю в цій культурі. Більш того, великий культурний прогрес засвідчує, що людина володіє чимось, що перевищує всі культури. І це „щось”, властиво, є людська природа: якраз вона є мірою культури і це завдяки їй людина ніколи не стане в’язнем жодної з власних культур, але, живучи в глибокому погодженні з правдою про себе, утверджує свою особисту гідність» (Veritatis Splendor, n. 53).
Культура, у своєму суттєвому зв’язку з істиною і добром, не може виникати виключно з досвіду потреб, центрів інтересів чи елементарних вимог. У зверненні до ЮНЕСКО Йоан Павло ІІ наголосив: «Перший і фундаментальний вимір культури – здорова мораль, моральна культура»[7]. «Культури, якщо вони глибоко закорінені в людській природі, характеризуються типовою для людини відкритістю перед універсальним виміром і трансцендентністю» (Fides et Ratio, n. 70). Позначені, у самому прагненні до реалізації, динамікою людей та їхньою історією (пор. там само, п. 71), культури також розділяють їхній гріх, і тому потребують необхідного розпізнавання християн. Коли Боже Слово через Втілення приймає людську природу в її історичному і конкретному вимірі, за винятком гріха (Євр. 4, 15), то очищує її й приводить до повноти у Святому Дусі. Об’являючи себе, Бог відкриває людям своє серце «через діла та слова, які внутрішньо пов’язані між собою», і дозволяє їм відкрити людською мовою таїни Його любові, «щоб запросити їх і прийняти до спільноти із Собою» (Dei Verbum, n. 2).
Добра Новина Євангелія для культур
3. Щоб об’явити себе, вступити в діалог з людьми і закликати їх до спасіння, Бог обрав з багатьох давніх культур, народжених людським генієм, Народ, чию первісну культуру Він пронизував, очищав і запліднював. Історія Завіту – це історія народження культури, натхненої самим Богом у Його Народі. Святе Письмо – це інструмент, який Бог бажав і використовував для самооб’явлення – що підносить його до надкультурного рівня. «Для творення Священних Книг Бог вибрав людей і Сам діяв у них та через них, щоб вони, послуговувались власними здібностями і силами» (Dei Verbum, n. 11). У Святому Письмі, Божому Слові, яке є першим впровадженням віри в Бога Авраама, Бога Ісуса Христа, «Божі слова, виражені людськими мовами, стали подібними до людського мовлення» (там само, n. 13). Послання Об’явлення, вписане у священну Історію, завжди постає загорнутим у культурну оболонку, від якої воно невіддільне, оскільки є її невід’ємною частиною. Біблія, Боже Слово, виражене людською мовою, є архетипом плідної зустрічі між Божим Словом і культурою.
У цьому відношенні значущим є покликання Авраама: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого» (Бут. 12, 1). «Вірою Авраам, покликаний, послухався і вийшов до краю, що мав, узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде. Вірою він перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах… Бо чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник» (Євр. 11, 8-10). Історія Божого Люду починається з віри, яка є також культурним розривом, що досягає кульмінації у Хресті Христа. Розрив – це піднесення від землі і також центр тяжіння, який спрямовує історію світу до Христа та об’єднує в єдність розсіяних Божих дітей: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо. 12, 32).
Культурний розрив, який започаткував покликання Авраама, «Отця віруючих», виражає те, що відбувається в глибині людського серця, коли Бог туди входить, щоб об’явити себе і надихнути на повну відданість. Авраам духовно і культурно вирваний з корінням, щоб з вірою Бог посадив його в Обіцяній Землі. Цей розрив підкреслює фундаментальну різницю між природою віри і культури. На відміну від ідолів, які є продуктом культури, Бог Авраама є абсолютно Іншим. Він входить у життя Авраама через об’явлення. Циклічний час давніх релігій подолано: з Авраамом і єврейським народом починається новий час, який стає історією людей на шляху до Бога. Не народ створює собі бога, а Бог народжує свій народ як Божий Люд.
Тому біблійна культура займає особливе місце. Це культура Божого Люду, в серці якого Бог втілився. Обітниця, дана Аврааму, завершується прославленням розп’ятого Христа. Отець віруючих, прагнучи виконання Обітниці, сповіщає про жертву Божого Сина на дереві Хреста. У Христі, який прийшов, щоб відновити все творіння, Божа Любов закликає всіх людей прийняти стан дітей. Бог, який повністю відрізняється від нас, являє Себе в Ісусі Христі як повністю єдиний з нами: «Слово вічного Отця, прийнявши на себе слабкості людської природи, стало подібним до людей» (Dei Verbum, n. 13). Отже, віра має силу досягти серця кожної культури, очистити її, запліднити, збагатити і дати їй змогу виразити себе в безмежній любові Христа. Прийняття Христового послання дає життя культурі, двома фундаментальними складовими якої, з зовсім нових причин, є людина і любов. Відкупительна любов Христа відкриває, поза природними обмеженнями людей, їхню глибоку цінність, яка розкривається під дією благодаті, Божого дару. Христос є джерелом цієї цивілізації любові, якої люди прагнули з часів гріхопадіння в Едемському саду, і яку Йоан Павло II, йдучи слідами Павла VI, постійно запрошує нас реалізувати разом з усіма людьми доброї волі. Бо фундаментальний зв’язок Євангелія, тобто Христа і Церкви, з людиною в її людській природі, є творчим для культури в самій своїй основі. Два тисячоліття історії свідчать, що, живучи за Євангелієм, Церква висвітлює сенс і цінність життя, розширює горизонти розуму і зміцнює основи людської моралі. Християнська віра, якщо її автентично переживають в усій її глибині, розкриває гідність людини і велич її покликання (Redemptor Hominis, n. 10). З самого початку християнство вирізнялося розумністю віри і сміливістю розуму. Це засвідчують такі піонери віри, як св. Юстин, св. Климент Александрійський, Оріген і каппадокійські Отці церкви. Цю плідну зустріч Євангелія з філософіями, аж до сучасної епохи, згадує Папа Йоан Павло II в Енцикліці Fides et Ratio (див. n. 36-48). «Зустріч віри з різними культурами породила нову дійсність» (там само, п. 70), створюючи у такий спосіб самобутню культуру в найрізноманітніших контекстах.
Євангелізація та інкультурація
4. Євангелізація, власне кажучи, полягає у виразному проголошенні таїни спасіння Христа і Його послання, оскільки «Бог хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2, 4). «Тож нехай усі, спізнавши Його через проповідування Церкви, навернуться і через хрещення з’єднаються з Ним і з Церквою, яка є його Тілом» (Ad Gentes, n. 7). Новизна, яка постійно випливає з Об’явлення Бога через «діла та слова, які внутрішньо пов’язані між собою» (Dei Verbum, n. 2), передана Духом Христа, що діє в Церкві, являє істину про Бога і спасіння людини. Проголошення Ісуса Христа, «який є водночас і посередником, і повнотою усього Об’явлення» (там само), виявляє semina Verbi, приховані, а часом майже закопані в серці культур, і відкриває їх в міру здатності до безкінечності, яку Він створив і яку Він приходить заповнити у дивовижній благосхильності вічної Мудрості (пор. Dei Verbum, п. 13), перетворюючи їхній проєкт сенсу на прагнення до трансцендентності, а їхні очікування – на точки опори для прийняття Євангелія. Через виразне свідчення своєї віри учні Ісуса наповнюють різні культури Євангелієм.
Для Церкви євангелізувати означає нести Добру Новину в усі верстви людства і перетворювати людство зсередини й робити його новим… Йдеться також про те, щоб сила Євангелія досягнула і змінила людські критерії судження, визначення цінностей, точок інтересу, напрямків мислення, джерел натхнення і моделей життя, які суперечать Божому Слову і задуму спасіння.
Потрібно євангелізувати – не декоративно, ніби наносячи поверхневий лак, а живо, в глибину і до коріння – людську культуру і культури, у тому багатому та широкому значенні, яке ці терміни мають у Конституції Gaudium et Spes, завжди починаючи з особи і завжди повертаючись до стосунків людей між собою і з Богом.
Євангеліє, а отже, і євангелізація, безумовно, не ототожнюються з культурою і незалежні від усіх культур. Але Царство, яке проголошує Євангеліє, переживається людьми, глибоко з’єднаними з культурою, і побудова Царства не може не використовувати елементи людської культури і культур. Євангеліє і євангелізація незалежні від культур і не обов’язково несумісні з ними, але здатні пронизувати їх усі, не підпорядковуючись жодній.
«Розрив між Євангелієм та культурою, безсумнівно, є драмою нашого часу, як це було і в інших часах. Тому потрібно докласти всіх зусиль для великодушної євангелізації культури, точніше культур. Вони повинні відродитися через зустріч із Доброю Новиною. Але ця зустріч не відбудеться, якщо їм не проголошуватимуть Добру Новину» (Evangelii Nuntiandi, n. 18-20). Для цього потрібно проповідувати Євангеліє мовою і культурою людей.
Ця Добра Новина звертається до людської особи в її складній духовній і моральній, економічній і політичній, культурній і соціальній цілісності. Тому Церква не вагається говорити про євангелізацію культур, тобто світоглядів, звичаїв і поведінок. «Нова євангелізація вимагає чітких, серйозних і упорядкованих зусиль для євангелізації культури» (Ecclesia in America, n. 70).
Якщо культури, які складаються з неоднорідних елементів, мінливі та минущі, то першість Христа і універсальність Його послання є невичерпним джерелом життя (пор. Кол. 1, 8-12; Еф. 1, 8) і сопричастя. Носії цієї абсолютної новизни Христа в серці культур, місіонери Євангелія ніколи не перестають виходити за межі кожної культури, не обмежуючись земними перспективами кращого світу. «А що Царство Христове – не від світу цього (пор. Йо. 18:36), то Церква, тобто Народ Божий, наближаючи те Царство, нічого не робить на шкоду земним благам жодного з народів, а навпаки, плекає й переймає від різних народів ті таланти, цінності і звичаї, які є добрими, а перейнявши – очищує, укріплює та підносить» (Lumen Gentium, n. 13). Євангелізатор, віра якого пов’язана з культурою, повинний завжди ясно свідчити про унікальне місце Христа, сакраментальність Його Церкви, любов Його учнів до кожної людини та «усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що будь похвальне» (Фил. 4, 8), що передбачає відкидання всього, що є джерелом гріха і плодом гріха в серці культур.
5. «Сьогодні існує велика потреба в євангелізації культур та інкультурації послання віри» (Pastores dabo vobis, n. 55). Євангелізація та інкультурація йдуть разом у процесі взаємного обміну, який вимагає постійного ретельного розпізнавання у світлі Євангелія, щоб визначити цінності та контрцінності, присутні в культурах, спиратися на перші та рішуче боротися з другими. «Через окультурення Церква втілює Євангеліє в різні культури і одночасно впроваджує народи з їхніми культурами до своєї власної спільноти; передає їм власні цінності, приймаючи все те, що є в них доброго, і відновлюючи їх з середини. Водночас через окультурення Церква стає зрозумілішою, і щораз відповідальнішою у своїх місіях» (Redemptoris Missio, n. 52). «Необхідна і суттєва» (Pastores dabo vobis, п. 55), інкультурація, далека як від застарілої археології, так і від мирської мімікрії, «покликана принести силу Євангелія в серце культури й культур». «Ця зустріч нічого не забирає у культур, навпаки, спонукає їх відкритися перед новизною євангельської істини, щоб вони могли черпати з неї натхнення для подальшого розвитку» (Fides et Ratio, n. 71).
У гармонії з об’єктивними вимогами віри і місією євангелізації Церква враховує цей суттєвий факт: зустріч віри і культур відбувається між двома дійсностями різного порядку. Інкультурація віри і євангелізація культур утворюють біном, який виключає будь-яку форму синкретизму[8]: це справжнє значення інкультурації. «Це, враховуючи різноманітні та часом суперечливі культури в різних частинах світу, має бути послухом заповіді Христа проповідувати Євангеліє всім народам аж до краю землі. Такий послух не означає ні синкретизму, ні простого адаптування євангельського послання, але те, що Євангеліє життєво проникає в культури, втілюється в них, долає культурні елементи, несумісні з вірою і християнським життям, і підносить їхні цінності до таїни спасіння, що походить від Христа» (Pastores dabo vobis, n. 55).
Різні Синоди єпископів постійно наголошують на особливому значенні цієї інкультурації для євангелізації у світлі великих таїн спасіння: втілення і народження Христа, Його Страсті та спасительна Пасха, П’ятидесятниця, яка силою Святого Духа дає кожному можливість зрозуміти Божі чуда рідною мовою[9]. Народи, зібрані навколо Світлиці в день П’ятидесятниці, не чули своїми мовами розмов про власні людські культури, але були вражені, чуючи, кожен своєю мовою, як апостоли проголошують Божі чуда. Якщо «Євангельську Благовість неможливо ясно і просто ізолювати від культури, в якій вона виросла… ізолювати її від культур, в яких вона вже виявилася протягом століть… сила Євангелія скрізь перетворює і відновлює» (Catechesi Tradendae, n. 53). «Проповідувана у різних культурах Євангелія вимагає віри від тих, хто її приймає, але не заважає їм зберігати власну культурну самосвідомість… підтримуючи розвиток тих її елементів, які безпосередньо ведуть її до повного вираження в істині» (Fides et Ratio, n. 71).
«З огляду на тісний і органічний зв’язок між Ісусом Христом і словом, яке проголошує Церква, інкультурація об’явленого послання не може не відповідати “логіці” таїни Відкуплення… Цей кенозис, потрібний для піднесення, – це шлях Ісуса і кожного з його учнів (пор. Фил. 2, 6-9), є показовим для зустрічі культур з Христом і Його Євангелієм. Кожна культура потребує перетворення цінностями Євангелія у світлі Пасхальної Таїни» (Ecclesia in Africa, n. 61). Панівна хвиля секуляризму, яка поширюється між культурами, часто ідеалізує, завдяки сугестивній силі мас-медіа, моделі життя, що є антитезою культури Блаженств і наслідування Христа, бідного, цнотливого, слухняного і смиренного серцем. Є чудові твори культури, які натхнені гріхом і можуть підбурювати до гріха. «Церква, пропонуючи Добру Новину, викриває і виправляє присутність гріха в культурах, очищує і усуває негативні елементи. Церква стабілізує критику культур… критику ідолопоклонства, тобто цінностей, які вважає ідолами, або цінностей, які, не будучи такими, культура вважає абсолютними цінностями»[10].
Душпастирська опіка культури
6. Служачи проголошенню Доброї Новини, а отже, і призначенню людини в Божому задумі, душпастирська опіка культури випливає з самої місії Церкви в сучасному світі, з оновленого усвідомлення її потреб, висловленого ІІ Ватиканським Собором і Синодами Єпископів. Усвідомлення культурного виміру життя людини викликає особливу увагу до цієї нової сфери душпастирської опіки. Ґрунтуючись на антропології та християнській етиці, душпастирська опіка оживляє християнський культурний проєкт, який дає Христу, Відкупителю людини, центру космосу й історії (пор. Redemptor Hominis, п. 1), можливість оновити все людське життя, відкриваючи «своїй спасительній силі… неосяжні поля культури»[11]. У цій галузі можливості практично безмежні, оскільки душпастирська опіка культури застосовується до конкретних ситуацій, щоб відкрити їх для універсального послання Євангелія.
У служінні євангелізації, яка конституює суттєву місію Церкви, її благодать і власне покликання, а також її найглибшу ідентичність (пор. Evangelii Nuntiandi, п. 14), душпастирська опіка, шукаючи «найдоцільніші та найефективніші способи донесення євангельського послання людям нашого часу» (там само, п. 40), поєднує взаємодоповнюючі засоби: «Євангелізація… це складний процес, який складається з різних елементів: оновлення людства, свідчення, виразне проголошення, прийняття серцем, входження до спільноти, прийняття знаків, апостольські ініціативи. Може здаватися, що ці елементи суперечать один одному і виключають один одного. Але насправді вони доповнюють один одного та взаємозбагачуються. Кожний елемент потрібно інтегрувати з іншими» (там само, n. 24).
Інкультурована євангелізація, завдяки узгодженій інкультурованій душпастирській опіці, дає можливість християнській спільноті приймати, святкувати, жити, перетворювати свою віру на власну культуру з «узгодженням з Євангелієм та єдністю з Вселенською Церквою» (Redemptoris Missio, n. 54). Це одночасно відображає абсолютно новий характер Об’явлення в Ісусі Христі та потребу навернення, що виникає із зустрічі з єдиним Спасителем: «От, нове творю все» (Одк. 21, 5).
І саме так можна висловити важливість особливого завдання богословів і пастирів для правильного розуміння віри і пастирського розпізнавання. Симпатія, з якою вони повинні ставитися до культур, «звертаючись до понять і мов різних народів» (Gaudium et Spes, п. 44), щоб висловити послання Христа, не може відмовитися від вимогливого розпізнавання перед обличчям великих і серйозних проблем, що виникають з об’єктивного аналізу сучасних культурних явищ, значення яких пастирі не можуть ігнорувати, оскільки на кону стоїть навернення людей, а через них і культур, християнізація етосу народів (пор. Evangelii Nuntiandi, n. 20).
II. ВИКЛИКИ ТА ОРІЄНТИРИ
Нова епоха в історії людства (Gaudium et Spes, 54)
7. Умови життя сучасної людини в ці останні десятиліття другого тисячоліття настільки глибоко змінилися, що ІІ Ватиканський Собор не вагається говорити про «нову еру в історії людства» (Gaudium et Spes, n. 54). Для Церкви це kairos, сприятливий час для нової євангелізації, в якій нові риси культури є водночас викликами та опорними точками для душпастирської опіки культури.
Церква в наш час добре усвідомлює це під впливом Пап, які розробили і оновили соціальну доктрину Церкви, починаючи з Rerum Novarum 1891 до Centesimus Annus 1991. Конференції єпископів, їхні федерації та Синоди єпископів черпають з них натхнення для практичних ініціатив, що відповідають конкретним ситуаціям різних країн. Але в цьому розмаїтті виявляються деякі особливості.
У культурній ситуації різних країн світу суб’єктивізм переважає як міра і критерій істини (див. Fides et Ratio, n. 47). Позитивістські припущення щодо прогресу науки і техніки ставляться під сумнів. Після вражаючого провалу атеїстичного колективістського марксизму-ленінізму конкуруюча ідеологія лібералізму показує нездатність будувати щастя людства з відповідальною гідністю кожної людини. Антропоцентричний практичний атеїзм, показна релігійна байдужість і нав’язливий гедоністичний матеріалізм маргіналізують віру як щось швидкоплинне, без послідовності чи культурної актуальності, в контексті «переважно наукової та технічної» культури (Veritatis Splendor, n. 112). «У широко здехристиянізованій культурі самі віруючі в здійсненні своїх суджень і рішень часто застосовують критерії, що виглядають сторонніми або навіть протилежними до Євангельських» (там само., n. 88). Папа Йоан Павло II згадував про це під час святкування двадцять п’ятої річниці Конституції Собору про Літургію: «Адаптація до культур також вимагає навернення серця і, якщо потрібно, навіть розриву зі звичаями предків, несумісними з католицькою вірою. Це вимагає серйозної богословської, історичної та культурної формації, а також здорового глузду, щоб розпізнавати, що є потрібним, корисним, а що навіть марним чи небезпечним для віри» (Vicesimus Quintus Annus, n. 16).
Шаленна урбанізація і викорінення культури
8. З різних причин, таких як бідність, нерозвиненість сільських районів, позбавлених товарів і послуг першої необхідності, або, у деяких країнах, збройні конфлікти, які змушують мільйони людей залишати свої сімейні та культурні середовища, світ переживає драматичний відтік населення з сільської місцевості, який має тенденцію до непропорційного збільшення розмірів великих міських центрів. До цих економічних і соціальних причин додається привабливість міста, добробут і розваги, які воно пропонує, і чий образ передають засоби масової інформації. За відсутності планування околиці та передмістя цих мегаполісів часто перетворюються на гетто, величезні скупчення соціально викорінених, політично знедолених, економічно маргіналізованих і культурно ізольованих людей.
Культурне викорінення, з його численними причинами, на противагу цьому демонструє фундаментальну роль культурного коріння. Людина, деструктурована внаслідок пошкодження або втрати власної культурної ідентичності, стає привілейованим майданчиком для розлюднюючих практик. Ніколи раніше у цьому XX столітті людина не демонструвала стільки здібностей і талантів, але ніколи в історії вона не знала стільки заперечень і порушень людської гідності, гірких плодів заперечення або забуття Бога. Через перенесення цінностей до приватної сфери моральне життя змінюється, а духовне послаблюється. Жахлива концепція «культури смерті» стигматизує контркультуру, яка чітко показує фатальну суперечність між ствердженою волею до життя і впертим запереченням Бога, джерела всього життя (пор. Evangelium Vitae, n. 11-12 і 19-28).
«Євангелізація міської культури є серйозним викликом для Церкви, яка, так само як століттями євангелізувала сільську культуру, сьогодні покликана здійснювати методичну та широку міську євангелізацію через катехизацію, літургію і сам спосіб організації своїх пастирських структур» (Ecclesia in America, n. 21).
Засоби комунікації та інформаційні технології
9. «Першим сучасним аеропагом є світ засобів інформації, який об’єднує людство й робить з нього немов одне “всесвітнє село”. Засоби масової інформації досягли такого значення, що для багатьох людей стали головним інформаційним і формаційним знаряддям, провідником і натхненням в індивідуальній, сімейній та суспільній поведінці… євангелізація сучасної культури здебільшого залежить від їхнього впливу… потрібно залучити саме звіщення в ту «нову культуру», створену сучасними засобами інформації. Це складна проблема, оскільки подібна культура зароджується більш, ніж зі змісту, з самого факту, що існують нові способи передачі з новими мовами, нові технічні засоби й нові психологічні позиції» (Redemptoris Missio, n. 37). Прихід цієї справжньої культурної революції, зі зміною мови, спричиненою, перш за все, телебаченням і запропонованими ним моделями, передбачає «повне переосмислення того, як людство сприймає навколишній світ, перевіряє і виражає своє сприйняття… Фактично, можна вдаватися до медіа як для проголошення Євангелія, так і для того, щоб віддалити його від серця людини»[12]. Медіа, які забезпечують доступ до інформації «наживо», усувають відстань простору і часу, але передовсім трансформують наше сприйняття: дійсність поступається місцем тому, як її показують. Постійне повторення обраної інформації стає визначальним фактором у формуванні бажаної громадської думки.
Вплив медіа, які не мають кордонів, особливо в сфері реклами[13], закликає християн до нової креативності, щоб охопити мільйони людей, які щодня присвячують значну частину свого часу телебаченню і радіо, засобам інформації та культурного просування, а також євангелізації тих, хто не має можливості зустрітися з Євангелієм і Церквою в секуляризованих суспільствах. Душпастирська опіка культури повинна дати позитивну відповідь на важливе питання, поставлене Йоаном Павлом II: «Чи в традиційних медіа є ще місце для Христа?»[14]
Найбільшою інновацією в комунікаційних технологіях, мабуть, є Інтернет. Як і будь-яка нова технологія, ця також викликає занепокоєння, на жаль, виправдане її шкідливим використанням, і вимагає постійної пильності та серйозного вивчення. Йдеться не лише про моральність використання Інтернету, а й про радикально нові наслідки його використання: втрата «питомої ваги» інформації, обрізання повідомлень, зведених до чистої інформації, відсутність реакцій на мережеві повідомлення з боку відповідальних людей, стримуючий вплив на міжособові стосунки. Безсумнівно, що величезний потенціал Інтернету може надати значну допомогу в поширенні Доброї Новини, як демонструють деякі перспективні церковні ініціативи, які вимагають відповідального творчого розвитку на цьому «новому рубежі місії Церкви» (див. Christifideles Laici, n. 44).
Ставки величезні. Як ми можемо не бути присутніми та не використовувати комп’ютерні мережі, екрани яких тепер заповнюють наші домівки, щоб вводити цінності євангельського послання?
Ідентичність і національні меншини
10. Якщо спільна природа робить усіх людей членами однієї й тієї ж великої спільноти, то історична природа людського життя неминуче тісніше пов’язує їх з певними групами: від сім’ї до нації. Отож, людина перебуває між цими двома полюсами – універсальним і приватним – у життєво важливому напруженні, яке особливо плідне, якщо його проживати збалансовано і гармонійно.
Основою прав народів є сама людина. У цьому сенсі ці права – це не що інше, як права людини, що розглядаються на цьому конкретному рівні суспільного життя. Перше з цих прав – це право на життя. «Жодна держава, жодна нація, жодна міжнародна організація ніколи не мають права вважати, що окрема нація не варта існування»[15]. Право на існування природно зумовлює для кожної нації право на власну мову і культуру. І з їх допомогою народ виражає і захищає свій суверенітет.
Якщо права нації виражають партикулярні вимоги, то так само важливо підкреслити універсальні вимоги з обов’язками, що з них випливають, кожної нації щодо інших націй і щодо всього людства. Перш за все, безсумнівно, це обов’язок жити в дусі миру, поваги і солідарності з іншими. Навчання молодого покоління жити власною ідентичністю в різноманітті – це пріоритетне завдання культурної освіти, враховуючи, що групи тиску часто не забувають використовувати релігію в політичних цілях, чужих цій релігії.
На відміну від націоналізму, який несе презирство, навіть ненависть, до інших націй і культур, патріотизм – це слушна, привілейована, але не виключна любов до своєї країни і культури і служіння їм, настільки ж далека як від космополітизму, так і від культурного націоналізму. Кожна культура відкрита для універсального завдяки найкращому, що має в собі. Вона також покликана очиститися від спадщини гріха, притаманної певним упередженням, звичаям і практикам, що суперечать Євангелію, збагатитися внеском віри і «збагатити саму вселенську Церкву новими вираженнями і цінностями» (див. Redemptoris Missio, n. 52 і Slavorum Apostoli, n. 21).
Водночас душпастирська опіка культури спирається на дар Духа Ісуса і Його любов, які «спрямовані на кожен народ і культуру, щоб об’єднати їх на взір досконалої єдності, що існує в Єдиному і Триєдиному Богові» (Ecclesia in America, n. 70).
Нові «Ареопаги» і традиційні культурні простори
Екологія, наука, філософія і біоетика
11. З розвитком екології народжується нове усвідомлення. Це не є чимось новим для Церкви, бо світло віри освітлює сенс творіння і зв’язок між людиною й природою. Св. Франциск Ассизький і св. Філіп Нері – це символічні свідки поваги до природи, поваги, вписаної в християнське бачення створеного світу. Ця повага бере свій початок у тому факті, що природа не є власністю людини; вона належить Богові, своєму Творцю, який довірив людині управління нею (Бт. 1, 28), щоб вона могла поважати її та відкривати в ній своє законне існування (див. Centesimus Annus, n. 38-39).
Поширення наукових знань часто призводить до того, що людина поміщає себе в неосяжність космосу і захоплюється власними можливостями і всесвітом, навіть не замислюючись про те, що Бог є його творцем. І це виклик для душпастирської опіки культури: вести людину до трансцендентності, навчити її повертатися шляхом, що починається з її інтелектуального і людського досвіду, щоб дійти до пізнання Творця, мудро використовуючи найкращі досягнення сучасної науки, у світлі здорового розуму. Хоча наука, завдяки своєму престижу, сильно впливає на сучасну культуру, але вона не може осягнути ні сутності людського досвіду, ні найглибшої дійсності речей. Цілісна культура, заснована на трансцендентності та перевазі духу над матерією, вимагає мудрості, в якій наукове знання виражається в межах горизонту, освітленого метафізичним осмисленням. На рівні знання віру і науку не можна поєднати, їхні методологічні принципи не слід змішувати, а навпаки, розрізняти, щоб по-новому осмислити, не розпорошуючи значення у різних галузях знання, гармонійно синтезувати і об’єднати відчуття цілісності, що характеризує повноцінну людську культуру. У нашій дезінтегрованій культурі, яка намагається інтегрувати надмірний обсяг знань, дивовижні відкриття науки і значний внесок сучасних технологій, душпастирська опіка культури вимагає, як передумову, філософського осмислення, яке прагне впорядкувати та структурувати знання як єдине ціле і у такий спосіб стверджує схильність розуму до істини і його регулятивну функцію в культурі.
«Уривчастість знань пов’язана з частковим баченням істини і, як наслідок цього, з фрагментаризацією сенсу, а це не дає змоги сучасній людині досягти внутрішньої єдності. Чи ж Церква може тут залишатися байдужою? Сама Євангелія покладає на своїх пастирів завдання служити мудрості, й вони не можуть ухилитися від цього обов’язку» (Fides et Ratio, n. 85).
12. Завдання кваліфікованих філософів і богословів – компетентно визначати в основі домінуючої науково-технологічної культури виклики і опорні точки для проголошення Євангелія. Ця потреба передбачає оновлення філософської і богословської формації, оскільки умовою будь-якого діалогу і будь-якої інкультурації є богослов’я, яке повністю вірне тому, що дає віра. Душпастирська опіка культури також потребує католицьких науковців, які відчувають обов’язок зробити свій особливий внесок у життя Церкви, ділячись своїм особистим досвідом зустрічі між наукою і вірою. Брак богословської кваліфікації та наукової компетентності робить невизначеною присутність Церкви в культурі, що народилася з наукових досліджень та їх технічних застосувань. Однак ми живемо в сприятливий для діалогу між наукою і вірою період[16].
13. Наука і техніка виявилися чудовими засобами для розширення людських знань, можливостей і добробуту, але їх відповідальне використання передбачає етичний вимір наукових питань. Ці питання, які в пошуках істини часто ставлять самі вчені, підтверджують необхідність діалогу між наукою і мораллю. Пошук істини, що виходить за межі чуттєвого досвіду, пропонує нові можливості для душпастирської опіки культури, орієнтованої на проголошення Євангелія в науковому середовищі.
Цілком очевидно, і її важливість це показує, що біоетика – це набагато більше, ніж просто галузь знань, завдяки її культурному, соціальному, політичному і юридичному впливу, якому Церква надає першорядного значення. Справді, еволюція законодавства в галузі біоетики залежить від вибору етичних норм, до яких вдається законодавець. Залишається відкритим основне і дуже гостре питання: яким має бути співвідношення між моральним правом і цивільним правом у плюралістичному суспільстві? (див. Evangelium Vitae, n. 18 і 68-74). Подаючи фундаментальні етичні питання різним законодавцям, чи не ризиковано звести на рівень права те, що було б морально неприйнятним?
Біоетика – це одна з тих делікатних галузей, які запрошують нас відкрити для себе принципи антропології та морального життя. Роль християн незамінна у сприянні формуванню в суспільстві етичної свідомості та громадянського почуття через шанобливий і активний діалог. Ця культурна ситуація вимагає ретельної підготовки як священиків, так і мирян, які працюють у цій важливій галузі біоетики.
Родина і виховання
14. «Сім’я, спільнота осіб, – це перше людське суспільство. Вона виникає, коли укладається шлюбний союз, який відкриває подружжя на довічну єдність любові та життя, і повністю та конкретно завершується народженням дітей: єдність подружжя породжує сімейну спільноту» (Лист до сімей, 1994, n. 7).
Колиска життя та любові, сім’я також є джерелом культури. Вона приймає життя і є школою людяності, де майбутнє подружжя у найкращий спосіб навчається бути відповідальними батьками. Процес зростання, який забезпечує спільноту життя і любові, у деяких цивілізаціях виходить за межі сімейного ядра, утворюючи, до прикладу, велику африканську родину. І коли матеріальна, культурна і моральна бідність підриває сам інститут шлюбу і загрожує висохнути джерелу життя, сім’я все ж залишається привілейованим місцем для формування особи і суспільства. Досвід показує: єдність цивілізацій і згуртованість народів залежать передовсім від людської якості сімей, особливо від взаємодоповнюючої присутності обох батьків, які виконують відповідні ролі батька й матері у вихованні своїх дітей. У суспільстві, де зростає кількість людей без сімей, освіта стає складнішою, як і передача народної культури, сформованої Євангелієм.
Болісні особисті ситуації заслуговують на розуміння, любов і солідарність, але за жодних обставин те, що є трагічним провалом сім’ї, не може бути представлене як нова модель соціального життя. Кампанії з формування громадської думки і антисімейна чи антинаталістська політика – це спроби змінити саме поняття «сім’ї», аж до позбавлення його сутності. У цьому контексті формування спільноти життя і любові, яка об’єднує подружжя, пов’язуючи їх із Творцем, конституює найкращий культурний внесок, який християнські сім’ї можуть зробити суспільству.
15. Сьогодні, більше ніж будь-коли раніше, особлива роль жінок у міжособистісних і соціальних стосунках надихає на роздуми та ініціативи. У багатьох сучасних суспільствах, що характеризуються «антидитячим» менталітетом, діти часто вважаються перешкодою для жіночої автономії та можливостей самоствердження, що затьмарює багатий сенс материнства і жіночої особистості. Заснована на біблійному Об’явленні, фундаментальна рівність між чоловіком і жінкою, створеними Богом за Його образом (Бт. 1, 27), та проілюстрована багатовіковою мистецькою спадщиною Церкви, рівність, що пропагується попри ризики історії та культури християнських народів, закликає душпастирську опіку культури враховувати глибоку трансформацію становища жінок у наш час: «Останнім часом деякі феміністичні течії, намагаючись сприяти емансипації жінок, прагнули повністю асимілювати їх з чоловіками. Але божественний задум, проявлений у творінні, хоча й бажав, щоб жінка була рівною чоловікові за гідністю і цінністю, водночас чітко стверджує її відмінність і специфічність. Ідентичність жінки не може бути копією ідентичності чоловіка»[17]. Специфіка кожної статі переплітається у взаємозбагачуючій співпраці, в якій жінки є основними архітекторами більш гуманного суспільства.
16. «Основне і суттєве завдання культури»[18] – освіта, яка з часів християнської давнини була однією з найважливіших сфер душпастирської діяльності Церкви як на релігійному і культурному рівнях, так і на особистому і соціальному, є складнішою, ніж будь-коли, і має важливе значення. Це, по суті, відповідальність сімей, яка вимагає співпраці всього суспільства. Світ завтрашнього дня залежить від сьогоднішньої освіти, і її не можна звести до простої передачі знань. Освіта формує людей і готує їх до участі в соціальному житті, сприяє їхньому психологічному, інтелектуальному, культурному, моральному і духовному дозріванню.
Тому завдання проголошення Євангелія дітям і молоді, від школи до університету, вимагає відповідної освітньої програми. Освіта в сім’ї, школі чи університеті «будує глибокі стосунки між учителем і учнем, але дозволяє обом брати участь у правді та любові, кінцевій меті, до якої кожна людина покликана Богом Отцем, Сином і Святим Духом» (Лист до родин, n. 16). Освіта готує нас до стосунків, заснованих на повазі до прав і обов’язків. Освіта готує нас жити в дусі гостинності та солідарності, помірковано використовувати майно і речі, забезпечувати справедливі умови життя для всіх і всюди. Майбутнє людства пролягає через цілісний і солідарний розвиток кожної людини (див. Populorum Progressio, n. 42). Сім’я, школа і університет покликані, кожен у своїй сфері, впроваджувати євангельську закваску в культури третього тисячоліття.
Мистецтво і дозвілля
17. У культурі, пріоритетом якої є отримувати, одержимість швидкого задоволенням, привабливість наживи, прагнення до прибутку, дивно констатувати не лише сталість, а й розвиток певного інтересу до краси. Форми, яких набуває цей інтерес, ніби відображають прагнення, яке залишається або навіть посилюється, до «чогось іншого», що зачаровує життя і, можливо, навіть відкриває його та виводить за межі самого себе. Церква розуміла це з самого початку, і століття християнського мистецтва пропонують чудову ілюстрацію цього: справжній твір мистецтва потенційно є воротами до релігійного досвіду. Визнання важливості мистецтва в інкультурації Євангелія рівнозначне визнанню того, що геній людини та її чутливість споріднені з істиною і красою божественної таїни. Церква дуже поважає всіх митців, незалежно від їхніх релігійних переконань, бо твір мистецтва несе в собі майже невидимий відбиток, хоча, як і будь-яка інша людська діяльність, мистецтво шукає свою абсолютну мету не в собі: воно спрямоване на людську особу.
Християнські митці представляють для Церкви надзвичайний потенціал для створення нових формулювань і розвитку нових символів чи метафор завдяки літургійному генію, наділеному потужною творчою силою, що століттями коріниться в глибинах католицької уяви і здатна виражати всюдисущість благодаті. На різних континентах не бракує митців, чиє справжнє християнське натхнення може привабити послідовників усіх релігій, а також невіруючих, завдяки впливу краси й істини. Через християнських митців Євангеліє, плідне джерело натхнення, досягає багатьох людей, які не мають контакту з посланням Христа.
Водночас культурна спадщина Церкви свідчить про плідний симбіоз культури і віри. Вона конституює постійне джерело культурної та катехитичної освіти, що поєднує істину віри з автентичною красою мистецтва (див. Sacrosanctum Concilium, n. 122-127). Як плоди християнської спільноти, яка інтенсивно жила і живе своєю вірою в надії та любові, ці культові та культурні надбання Церкви можуть надихати людське та християнське життя на світанку третього тисячоліття.
18. Світ дозвілля та спорту, подорожей і туризму, разом зі світом праці, безперечно, конституює важливий вимір культури, в якому Церква вже давно присутня. У такий спосіб вони стають одним із ареопагів душпастирської опіки культури. Культура «праці» зазнає глибоких змін, що впливає на дозвілля і культурну діяльність. Для більшості людей праця – це засіб для отримання хліба насущного (пор. Laborem Exercens, п. 1), але водночас є одним із засобів задоволення дедалі більшого прагнення до особистої самореалізації, подібно до культурної діяльності. Але в умовах спеціалізації та сильного економічного і технологічного розвитку нові форми організації праці часто йдуть разом зі зростанням безробіття в усіх соціальних верствах, що не лише спричиняє матеріальну бідність, а й сіє сумніви, невдоволення, приниження і навіть злочинність. Ненадійність умов життя і потреба забезпечувати найнеобхідніше часто призводять до того, що художня і літературна культура вважаються зайвими товарами, призначеними лише для привілейованої еліти.
Ставши майже універсальним, спорт, безсумнівно, має своє місце в християнському баченні культури і може сприяти як фізичному здоров’ю, так і міжособовим стосункам, бо він встановлює зв’язки і допомагає творити ідеал. Але спорт також можна спотворити комерційними інтересами, зробити засобом національного чи расового суперництва, він може породжувати вибухи насильства, що виявляють напруженість і суперечності суспільства, а потім трансформуватися в антикультуру. У такий спосіб спорт – це важлива сфера для сучасної душпастирської опіки культури. Багатогранна і складна дійсність, наповнена символами і одночасно комерційним підприємництвом, дозвіллям і спортом, створює більше, ніж атмосферу, культуру, спосіб буття, систему орієнтирів. Адекватна душпастирська опіка зможе розпізнати справжні освітні цінності як трамплін для прославлення багатств буття, створеного на образ Бога, і проголошувати, наслідуючи приклад апостола Павла, спасіння в Ісусі Христі (див. 1 Кор. 9, 24-27).
Культурна різноманітність і релігійний плюралізм
19. У наші дні євангелізаційна місія Церкви відбувається у світі, що характеризується різноманітністю культур, сформованих різними релігіями. Оскільки міжкультурні та міжрелігійні обміни прискорюються в рамках глобального села, це явище впливає на всі континенти і всі країни.
Спеціальна асамблея Синоду Єпископів Африки висвітлила ці питання. На цьому континенті традиційні релігії, що перетинаються з християнством та ісламом, залишаються дуже живими, пронизуючи культуру та життя людей і громад. Якщо позитивні культурні цінності цих релігій не завжди брали до уваги на початку євангелізації, то пізніше Церква – особливо після ІІ Ватиканського Собору – сприяла тим цінностями, які перебувають у гармонії з Євангелієм і готують шлях навернення до Христа. «Африканці мають глибоке релігійне почуття, почуття священного, відчуття існування Бога-Творця і духовного світу. Реальність гріха в його індивідуальних і соціальних формах дуже присутня у свідомості цих народів, а також глибоко відчувається потреба в обрядах очищення і спокути» (Ecclesia in Africa, n. 30-37, 42). Позитивні цінності традиційних культур, такі як почуття родини, солідарності та спільного життя, повага до старших, святковий вимір життя, є міцною опорою для інкультурації віри, через яку Євангеліє пронизує всі аспекти культури, приводячи їх до повного вираження (див. там само, n. 59-62). Протилежні Євангелію позиції, натхнені цими традиціями, будуть рішуче долатися силою Доброї Новини Христа Спасителя, носія євангельських блаженств (Мт. 5, 1-12).
20. Величезні регіони світу, особливо в Азії, континенті давніх культур, глибоко позначені нехристиянськими релігіями і мудрістю, такими як індуїзм, буддизм, даосизм, синтоїзм, конфуціанство, які заслуговують на ретельне вивчення. Послання Христа там сприймається слабо. Можливо, тому, що християнство тут часто сприймається як чужа релігія, недостатньо інтегрована, асимільована і пережита в місцевих культурах? Все це показує потребу душпастирської опіки над культурою в цьому конкретному контексті.
Багато моральних, духовних і навіть містичних елементів, таких як святість, зречення, чистота, чеснота, вселенська любов, любов до миру, молитва і споглядання, щастя в Бозі, співчуття, якими живуть ці культури, сприяють прийняттю віри в Бога Ісуса Христа. Папа Йоан Павло ІІ нагадує: «Завданням сьогоднішніх християн, зокрема в Індії, є добути з тієї багатої спадщини елементи, які відповідають їхній вірі, щоб збагатити християнську думку» (Fides et Ratio, n. 72). Культури Сходу, як вияви пошуку Бога, своєю різноманітністю маніфестують універсальність людського генія і його духовний вимір (див. Nostra Aetate, n. 2). У світі, охопленому секуляризацією, вони засвідчують живий досвід божественного і важливість духовного як живого ядра культур.
Це гігантський виклик для душпастирської опіки культури – супроводжувати людей доброї волі, які шукають істину, спираючись на багаті культурні традиції, такі як тисячолітня мудрість Китаю, і вести їхні пошуки божественного до відкриття Об’явлення живого Бога, який благодаттю Духа поєднує людину з собою в Ісусі Христі, єдиному Відкупителі.
21. Інші великі регіони – як виразно наголосила Спеціальна асамблея Синоду Єпископів Америки – живуть у культурі, глибоко сформованій євангельським посланням, і водночас є жертвами сильного впливу матеріалістичного і секуляризованого способу життя, що особливо виявляється у відмові від релігії середнім класом і людьми культури.
Церква, яка стверджує гідність людської особи, бореться за очищення суспільного життя від таких явищ як насильство, соціальна несправедливість, зловживання, жертвами яких стають діти вулиці, торгівля наркотиками тощо… У цьому контексті, стверджуючи свою пріоритетну любов до бідних і дискримінованих, Церква має обов’язок сприяти культурі солідарності на всіх рівнях суспільного життя: в урядових установах, громадських закладах і приватних організаціях. Працюючи над більшою єдністю між людьми, суспільствами і народами, вона об’єднує зусилля людей доброї волі для побудови світу, більш гідного для життя людини.
У наші дні релігійне невігластво підживлює різні форми синкретизму між стародавніми культами, які нині зникли, новими релігійними рухами і католицькою вірою. Ці соціальні, економічні, культурні та моральні недуги служать виправданням для нових синкретичних ідеологій, які активно присутні в різних країнах. Церква хоче прийняти ці виклики, особливо у праці серед найбідніших, і сприяти соціальній справедливості та євангелізації традиційних культур, а також нових культур, що виникають у мегаполісах[19].
22. Ісламські країни створили культурний світ із власною конфігурацією, хоча й диверсифікованою між арабськими країнами та іншими країнами Африки й Азії, оскільки іслам постає як суспільство з власним законодавством і традиціями, які разом утворюють величезну спільноту, umma, з власною культурою і власним цивілізаційним проєктом.
Іслам зараз швидко поширюється, головним чином завдяки міграційним рухам з країн зі швидким зростанням населення. Країни з християнськими традиціями, які, за винятком Африки, мають повільну або негативну демографічну ситуацію, сьогодні часто розглядають зростаючу присутність мусульман як соціальний, культурний і навіть релігійний виклик. Мусульманські іммігранти, зі свого боку, стикаються, принаймні в деяких країнах, з великими труднощами в соціально-культурній інтеграції. Більше того, відхід від традиційної спільноти часто призводить – в ісламі, як і в інших релігіях – до відмови від певних релігійних практик і кризи культурної ідентичності. Культурна співпраця з мусульманами може допомогти нам підтримувати взаємні плідні стосунки в ісламських країнах, а також з мусульманськими громадами, які живуть у країнах з християнськими традиціями. Така співпраця не звільняє християн від необхідності звітувати про свою христологічну і тринітарну віру перед обличчям інших виявів монотеїзму.
23. Світські культури мають глибокий вплив у різних частинах світу з прискореними і дедалі складнішими культурними змінами. Народжена в країнах із давньою християнською традицією, ця секуляризована культура з її цінностями солідарності, самозречення, свободи, справедливості, рівності між чоловіками і жінками, відкритості й діалогу, а також екологічної чутливості, досі зберігає відбиток тих фундаментально християнських цінностей, які глибоко впливали на культуру упродовж століть і чию плідність сама секуляризація принесла цивілізації та живила філософські роздуми. Напередодні третього тисячоліття питання, що стосуються істини, цінностей, життя і сенсу, пов’язані з людською природою, розкривають межі секуляризації, яка, всупереч собі, стимулює пошук «духовного виміру життя як ліку від негуманності. Це явище, зване “наверненням до релігії”, не позбавлене багатозначності, але містить у собі також і певний заклик… Цей ареопаг також повинен бути євангелізований» (Redemptoris Missio, n. 38).
Коли секуляризація перетворюється на секуляризм (Evangelii Nuntiandi, п. 55), виникає серйозна культурна і духовна криза, ознаками якої є втрата поваги до особи і поширення своєрідного антропологічного нігілізму, який зводить людину до її інстинктів і схильностей. Цей нігілізм, який підживлює серйозну кризу істини (див. Veritatis Splendor, n. 32), «дістає також свого роду підтвердження у жахливому досвіді зла, яке заторкнуло нашу епоху. Раціоналістичний оптимізм, що прочитував історію як переможну ходу розуму, джерело щастя й свободи, через трагізм цього досвіду зазнав краху; і от сьогодні, наприкінці століття, однією з найбільших загроз є спокуса розпачу» (Fides et Ratio, n. 91). Звертаючись до розуму, просвітленому вірою, і визнаючи Христа як наріжний камінь життя людини, душпастирська євангелізація культури зможе зміцнити християнську ідентичність, допомагаючи людям і спільнотам наново відкрити підстави свого життя на всіх життєвих шляхах, спрямованих до Господа, який гряде, і життя майбутнього світу (Ді. 21-22).
Країни, які повернули собі свободу, довго придушувану атеїстичним марксизмом-ленінізмом при владі, ще мають рани насильницької «декультурації» християнської віри: стосунки між людьми штучно змінені, залежність творіння від Творця заперечена, догматичні істини християнського Об’явлення і його етика зазнали нападок. За цією «декультурацією» послідували радикальні сумніви в суттєві цінності християн. Редуктивний вплив секуляризму, який поширився по всій Західній Європі наприкінці 1960-х, сприяв руйнуванню культури країн Центральної та Східної Європи.
Інші країни з традиційним демократичним плюралізмом переживають, на тлі масової соціальної та релігійної підтримки, великий наплив змішаних течій секуляризму і популярних виявів релігійності, спричинених міграційними потоками. Через це Спеціальна асамблея Синоду Єпископів Америки дала початок новій місіонерській свідомості.
Секти і нові релігійні рухи[20]
24. Суспільство, яке шукає духовність, можливо, більше ніж релігію, у найрізноманітніших формах, не може не згадати одну трибуну св. Павла, афінський Ареопаг (див. Ді. 17, 22-31). Бажання заново відкрити духовний вимір, який дає сенс життю, а також глибоке бажання відновити тканину емоційних і соціальних стосунків, які часто розриває зростаюча нестабільність сімейного інституту, виражається, принаймні в деяких країнах, у новому відродженні всередині християнства, але також у більш-менш синкретичних конструкціях, орієнтованих на певну глобальну єдність поза межами будь-якої конкретної релігії.
Під багатозначну назву сект можна підвести багато дуже різних груп, деякі з яких мають гностичне чи езотеричне походження, інші – християнський аспект, а ще інші, в деяких випадках, ворожі Христу й Церкві. Їхній успіх часто зумовлений незаспокоєними прагненнями. Багато наших сучасників знаходять там місце приналежності та спілкування, прихильності та братерства, навіть подобу захисту і безпеки. Це відчуття значною мірою залежить від, здавалося б, яскравих, але насправді ілюзорних рішень, таких як Євангеліє успіху, які секти пропонують для розв’язання найскладніших проблем, а також від прагматичного богослов’я, часто заснованого на звеличенні власного «я», яким так часто нехтує суспільство.
Секти часто процвітають, бо стверджують, що задовольняють потреби людей, які прагнуть зцілення, дітей або фінансового успіху. Те саме стосується езотеричних релігій, успіх яких ґрунтується на невігластві та довірливості малоосвічених християн. У багатьох країнах деякі люди, поранені життям і відкинуті, переживають болісний досвід відчуження, особливо в анонімності, що характеризує міську культуру. Вони готові прийняти все, аби лише скористатися духовним баченням, яке відновлює втрачену гармонію і дозволяє їм відчути фізичне й духовне зцілення. Це вказує на складність і трансверсальний характер феномену сект, який поєднує екзистенційний дискомфорт із запереченням інституційного виміру релігій і проявляється в різних релігійних формах.
Але поширення сект – це також реакція на культуру секуляризму і наслідок соціальних і культурних потрясінь, які спричинили втрату традиційних релігійних коренів. Звернути увагу на тих, хто став мішенню сект або перебуває в групі ризику, щоб проповідувати Ісуса Христа, який промовляє до їхніх сердець, є одним із викликів, які Церква повинна прийняти.
Дійсно, ми бачимо поширення від одного континенту до іншого світанку «нової ери історії», на яку вже натякав ІІ Ватиканський Собор. Це усвідомлення вимагає нової душпастирської опіки над культурою, яка візьме на себе відповідальність за ці нові виклики, згідно з переконанням, яке спонукало Йоана Павла II створити Папську раду з питань культури: «Звідси випливає важлива для Церкви відповідальність, ретельна та далекоглядна душпастирська діяльність щодо культури, зокрема того, що називається живою культурою, тобто сукупності принципів і цінностей, що складають ethos народу» (Лист про заснування Папської ради з питань культури, там само).
III. ПРАКТИЧНІ ПРОПОЗИЦІЇ
Основні душпастирські пріоритети
25. Нові виклики, з якими має зіткнутися інкультурована євангелізація, починаючи з культур, сформованих двома тисячоліттями християнства, і точок опори, визначених у центрі нових культурних ареопагів нашого часу, вимагають оновленого представлення християнського послання, закріпленого в живій традиції Церкви і підтриманого автентичним свідченням християнських спільнот. Нове осмислення всього, виходячи з новизни Євангелія, запропонованого в оновлений і переконливий спосіб, стає основною вимогою. З точки зору євангельської підготовки головна мета душпастирської опіки культури – вливання життєвої сили Євангелія в культури, щоб оновлювати зсередини і перетворювати у світлі Об’явлення світогляд людини і суспільства, який формує культури, концепцію чоловіка й жінки, сім’ї і освіти, школи і університету, свободи й істини, праці й дозвілля, економіки і суспільства, науки та мистецтва.
Але недостатньо просто сказати щось, щоб тебе зрозуміли. Якщо адресат був фундаментально узгоджений з посланням завдяки своїй традиційній культурі, пронизаній християнством, і водночас загалом прихильно до нього налаштований завдяки всьому соціально-культурному контексту, то він був здатний сприйняти і зрозуміти те, що йому пропонували. У сучасному культурному плюралізмі потрібно поєднувати проголошення й умови його сприйняття.
Успіх цієї великої справи вимагає постійного розпізнавання у світлі Святого Духа, якого просимо в молитві. Це також вимагає, за умови відповідної підготовки і формації, простих душпастирських засобів – проповідей, катехиз, народних місій, шкіл євангелізації – у поєднанні із сучасними засобами комунікації, щоб охопити чоловіків і жінок кожної культури. Після ІІ Ватиканського Собору Синоди єпископів нагадують про це дедалі наполегливіше – як для священників і монахів, так і для мирян. У цьому відношенні конференції єпископів знаходять привілейованого посередника в єпископських комісіях з питань культури, які важливо створювати там, де їх немає, для сприяння присутності Церкви в різних сферах розвитку культури і для розвитку багатогранної творчості, що народжується з віри, виражає її та підтримує. «Для цього кожна партикулярна Церква повинна мати культурний проєкт, як це вже відбувається в окремих країнах»[21]. На карту поставлено душпастирську опіку культури, можливо, складнішу за своїми вимогами, ніж початкова євангелізація нехристиянських культур.
Релігії та «релігійність»
26. У своїй місії проголошувати Євангеліє всім людям усіх культур Церква зустрічається з традиційними релігіями, особливо в Африці та Азії[22]. Локальні Церкви запрошуються і заохочуються вивчати традиційні культури і релігійні практики свого регіону не для того, щоб узаконити їх, а для того, щоб розпізнавати цінності, звичаї й обряди, здатні сприяти глибшому вкоріненню християнства в місцевих культурах (див. Ad Gentes, n. 19 і n. 22).
Релігійне «повернення» або «пробудження» на Заході, безумовно, вимагає вимогливого розпізнавання. Навіть якщо це найчастіше повернення релігійних почуттів, а не особова єдність з Богом у єдності віри з Церквою, то ніхто не може заперечувати, що чоловіки й жінки дедалі частіше повертаються до того виміру людського існування, який вони визначають, залежно від обставин, як духовний, релігійний чи сакральний. Це явище особливо поширене серед молоді та бідних – що ще більше підказує звернути на нього увагу – і спонукає їх іноді повертатися до християнства, яке їх дещо розчарувало, іноді звертатися до інших релігій, іноді йти до сект чи навіть піддаватися ілюзіям окультизму.
Скрізь у світі відкривається нове поле «можливостей» для душпастирської опіки культури, щоб Євангеліє Христа сяяло в людських серцях. Існує багато пунктів, у яких християнська віра покликана виявляти себе і виражати у спосіб, більш доступний для домінантних культур, через конкуренцію, з якою вона має зіткнутися з боку зростання навколо неї поширеної та значної релігійності.
Прагнення до діалогу і пов’язана з ним потреба кращого визначення християнської специфіки представляють собою дедалі важливішу сферу роздумів і дій для проголошення віри в різних культурах. Душпастирська опіка культури перед обличчям виклику сект (див. Ecclesia in America, n. 73) вписується в цю перспективу, оскільки секти створюють культурні ефекти, тісно пов’язані з їхнім «духовним» дискурсом. Така ситуація вимагає серйозного осмислення того, як ми сприймаємо толерантність і релігійну свободу в наших суспільствах (див. Dignitatis Humanae, n. 4). Безсумнівно, потрібно краще навчати священників і мирян, щоб вони могли розпізнавати секти і причини їхнього успіху, не забуваючи, однак, що справжньою протиотрутою від сект є якість церковного життя. Що стосується священників, то їх потрібно готувати відповідати на виклик сект і водночас допомагати вірним, які ризикують залишити Церкву й зректися своєї віри.
«Звичні місця» досвіду віри, народна побожність, парафія
27. У християнських країнах, покоління за поколінням, поступово розвивався своєрідний спосіб розуміння і життя вірою, який з часом проник у людське життя і співіснування: місцеві свята, сімейні традиції, різні святкування, паломництва тощо. У такий спосіб сформувалася культура, в якій бере участь кожен і в якій віра виступає як конститутивний, навіть інтегративний елемент. Цей вид культури дуже загрожує секуляризму. Важливо заохочувати справжні зусилля щодо відродження цих традицій, щоб вони не стали прерогативою фольклористів чи політиків, чиї цілі часом чужі, якщо не прямо суперечать, вірі. До цих зусиль також слід залучати душпастирських лідерів, християнські громади і кваліфікованих богословів.
Щоб досягти сердець людей, проголошення Євангелія молоді й дорослим і целебрація спасіння в літургії вимагають не лише глибокого знання і досвіду віри, а й культурного середовища. Якщо народ любить свою культуру, в якій християнство – це характерний елемент життя, то саме в цій культурі народ живе і сповідує свою віру. Єпископи, священники, монахи й монахині, а також миряни мають обов’язок розвивати свою чутливість до цієї культури, захищати її, коли це необхідно, і сприяти їй у світлі євангельських цінностей, особливо коли це культура меншин. Така увага може запропонувати найбільш знедоленим доступ до віри і сприяти кращій якості християнського життя в Церкві. Глибоковіруючі християни з добре інтегрованою освітою і культурою – це живі свідки, завдяки яким багато хто може знову відкрити християнське коріння своєї культури.
28. Релігія – це також пам’ять і традиція, а народна побожність залишається одним із головних виражень справжньої інкультурації віри, оскільки в ній узгоджуються віра і літургія, почуття і мистецтво, тоді як усвідомлення власної ідентичності утверджується в місцевих традиціях. Тому «Америка, яка історично була і є плавильним тиглем народів, розпізнала в обличчі Діви Марії з Тепеяка, “в святій Марії Гваделупській”, чудовий приклад досконало інкультурованої євангелізації» (Ecclesia in America, n. 11). Народна побожність свідчить про обмін, досягнутий між новаторським динамізмом євангельського послання і найрізноманітнішими складовими культури. Народна побожність – це привілейоване місце зустрічі з живим Христом. Постійне душпастирське розпізнавання зможе відкрити справжні духовні цінності, щоб привести їх до їхнього здійснення у Христі, «щоб ця релігійність привела до автентичного навернення і конкретного досвіду любові» (див. там само, n. 16). Народна побожність дає змогу народові виражати свою віру, свої стосунки з Богом і Божим Провидінням, з Дівою Марією і святими, з ближнім, з померлими, з творінням, а також зміцнювати свою єдність з Церквою. Очищення і катехизація виявів народної побожності може стати в деяких регіонах вирішальним елементом для глибокої євангелізації, може підтримувати і розвивати справжню спільнотну свідомість у поширені віри, особливо через релігійні вияви Божого народу, такі як великі свята (див. Lumen Gentium, n. 67). За допомогою цих скромних засобів, доступних усім, вірні виражають свою віру, зміцнюють свою надію і демонструють свою любов. У багатьох країнах глибоке відчуття священного позначає все існування і повсякденне життя. Належна душпастирська опіка підтримує і зміцнює священні місця, святилища і паломництва, літургійні чування і адорації, а також таїнства, літургійні священні періоди і спомини святих. Деякі дієцезії та університетські душпастирські центри організовують, принаймні раз на рік, паломництво до святих місць, наслідуючи євреїв, які, наближаючись до Єрусалима, раділи, співаючи Пісні Вознесіння.
За своєю природою народна побожність вимагає художнього вираження. Відповідальні за душпастирську опіку заохочуватимуть творчість у всіх сферах: обрядах, музиці, піснях, декоративно-прикладному мистецтві тощо…, забезпечуватимуть її добру культурну і релігійну якість.
Парафія, «Церква серед людських домівок» (Christifideles Laici, п. 27), є одним із головних досягнень історії християнства, вона залишається для переважної більшості вірних привілейованим місцем спільного досвіду віри. Життєздатність християнської спільноти, об’єднаної однією вірою, зібраної для звершення Євхаристії, свідчить про живу віру та любов Христа, і є місцем глибоко людського релігійного виховання. У різних формах, залежно від віку і здібностей вірних, парафія надає конкретну інкультуровану ілюстрацію віри, яку сповідує і целебрує спільнота віруючих. Ця початкова формація в парафії дуже важлива, вона вводить у Традицію і закладає основи живої віри й глибокого відчуття Церкви.
У складному і часом насильницькому міському контексті парафії виконують незамінну душпастирську функцію, будучи місцями християнської ініціації та інкультурованої євангелізації, де різні групи людей об’єднуються у святкуванні своєї віри і в апостольському зобов’язанні, душею якого є євхаристійна літургія. Парафія, як різноманітна спільнота, є привілейованим місцем для конкретної душпастирської опіки культури, заснованої на слуханні, діалозі та допомозі ближнім, завдяки священникам і мирянам, які добре релігійно й культурно підготовлені (див. Christifideles Laici, n. 27).
Навчальні заклади
29. «Світ освіти – це привілейоване поле для сприяння інкультурації Євангелія» (Ecclesia in America, n. 71). Виховання, яке веде дитину, а потім і підлітка, до зрілості, починається в сім’ї, яка є першим домом. Тому кожна душпастирська опіка культури і кожна поглиблена євангелізація ґрунтуються на освіті та вважають сім’ю своєю точкою опори, «першим освітнім простором людини» (там само).
Але сім’ї, яка часто стикається з найрізноманітнішими труднощами, не достатньо для цієї мети. Звідси й постійно зростаюче значення освітніх закладів. У багатьох країнах Церква, вірна своїй двохтисячолітній місії освіти й навчання, підтримує численні установи: дитячі садки, школи, коледжі, середні школи, університети, дослідницькі центри. Покликання цих католицьких установ – ставити євангельські цінності в центр культури. Тому обов’язок відповідальних за ці установи – черпати суть свого освітнього проєкту з послання Христа, а також з Магістеріуму Церкви. Але реалізація місії цих установ значною мірою залежить від ресурсів, які часто важко отримати. Потрібно прийняти докази, щоб відповісти на цей виклик: Церква зобов’язана виділити значну частину своїх працівників і ресурсів на освіту, щоб виконувати місію, довірену їй Христом, тобто проголошувати Євангеліє. У всіх випадках потрібно поєднати турботу про глибоке людське і християнське виховання з турботою про серйозне шкільне виховання[23], оскільки молодь, яка у великій кількості відвідує навчальні заклади в різних країнах, незважаючи на добру волю і компетентність викладачів, часто може бути повністю освіченою, але частково декультурованою.
У глобальній перспективі душпастирська опіка культури повинна забезпечити студентам особливу освіту, на яку вони мають право, а католицькі університети, коледжі й дослідницькі центри повинні дбати про забезпечення плідної зустрічі між Євангелієм і різними культурними вираженнями. Ці установи зможуть зробити свій внесок, в оригінальний і незамінний спосіб, у справжнє формування культурних цінностей, будучи привілейованим простором для життя віри в симбіозі з інтелектуальним життям. У цьому відношенні особливу увагу слід приділяти викладанню філософії, історії та літератури як важливим місцям зустрічі між вірою і культурами.
Присутність Церкви в університеті й університетській культурі[24] з конкретними ініціативами, здатними зробити цю присутність ефективною, передбачає серйозне розпізнавання і постійно нові зусилля для просування нової християнської культури, що живиться найкращим досвідом у всіх сферах університетської діяльності.
Така нагальна потреба в людській і християнській формації вимагає добре підготовлених священників, монахів і монахинь, мирян. Їхня спільна праця дасть можливість католицьким навчальним закладам впливати на навчальні матеріали, а також на фахівців у сфері культури, і сприятиме поширенню християнської моделі взаємин між вчителями і учнями в рамках справжньої освітньої спільноти. Гармонійне формування особи є однією з головних цілей душпастирської опіки культури.
30. Школа, за визначенням, є одним із місць культурної ініціації, а в деяких країнах упродовж століть – одним із привілейованих місць для передачі культури, сформованої християнством. Тепер, якщо в певній кількості країн «релігійна освіта» має своє місце, то в більшості секуляризованих країн це не так. В обох ситуаціях виникає та сама фундаментальна проблема: взаємозв’язок між релігійною культурою і катехизацією. Виникає побоювання, і воно не безпідставне, що нав’язування усім «релігійних» курсів змусить тих, хто відповідає за їх проведення, обмежитися, по суті, чистою і простою релігійною культурою. Коли кількість тих, хто користується катехизмом, зменшується, то релігійна культура, яка не гарантована нічим іншим, ризикує в короткостроковій перспективі погіршитися серед більшості нових поколінь. Ось чому терміново потрібно переоцінити взаємозв’язок між релігійною культурою і катехизацією, а також по-новому виразити зв’язок між необхідністю надавати студентам точну і об’єктивну релігійну інформацію, якої іноді бракує, та надзвичайно важливим свідченням віри. Не менш важливою є взаємодоповнюваність між парафією і школою, а також необхідність утвердження вибору вчителів, здатних перетворити ці установи на школи духовного і культурного зростання. Це умови успіху цієї складної та багатообіцяючої душпастирської опіки.
Центри богословського вишколу
31. Слід усвідомлювати, що якщо ще зовсім недавно в багатьох країнах усім дітям з християнських сімей надавалася належна релігійна освіта, то сьогодні дедалі більше молодих людей позбавлені її. А деякі з них відчувають потребу в справжньому богословському вишколі. Цей новий запит обнадійливий, принаймні з трьох причин. По-перше, для багатьох християн з певним рівнем освіти немає реальної можливості бути вірними і зростати у вірі, якщо вони не доведуть свою релігійну культуру до рівня світської культури, особливо у своєму професійному житті. По-друге, вони краще підготовлені до захисту своєї віри, тому можуть зробити більший внесок у церковну діяльність: літургійне служіння, шкільну катехизацію, супровід хворих, підготовку до таїнств, особливо хрещення і шлюбу. По-третє, інтеграція їхньої професійної роботи з християнською вірою може їм уможливити лише у довгостроковій перспективі повноцінно виконувати свою місію як мирян у місті, за умови кращого поєднання двох складових їхнього життя.
Потреба в серйозній богословській освіті ще більш нагальна сьогодні, враховуючи нові виклики, з якими ми стикаємося: від релігійної байдужості до агностичного раціоналізму. Глибоке знання правд віри передовсім потрібне для справжньої євангелізації. Це інтелектуальне знання, засвоєне в молитві й літургійних відправах, передбачає розумне особисте засвоєння вірними, щоб вони могли бути свідками особи Христа і його послання спасіння. У культурному контексті, позначеному фундаменталістськими тенденціями, відповідна богословська освіта, безперечно, є найкращим засобом для боротьби з цією серйозною небезпекою, яка загрожує справжній народній побожності й культурі нашого часу.
Євангелізації культури та інкультурації віри передбачає подвійну компетенцію: у богословській сфері та в сфері душпастирської опіки. Початкова і постійна, загальна чи спеціалізована аж до можливості отримання академічних дипломів, така богословська освіта заслуговує на поширення в Церкві, там, де її ще немає, згідно з бажанням ІІ Ватиканського Собору (Gaudium et Spes, n. 62, 7). І це, безсумнівно, одне з найкращих місць для спілкування між сучасною культурою і християнською вірою, і тому остання має більший шанс проникнути в першу, коли отримана освіта і розуміння віри, закріплені вивченням Божого слова і Традиції Церкви, надихають усе повсякденне життя людини.
Католицькі культурні центри
32. Католицькі культурні центри, створені скрізь, де це можливо, – це велика допомога в євангелізації та душпастирській опіці культури. Добре інтегровані у своє культурне середовище, вони повинні вирішувати нагальні та складні проблеми євангелізації культури та інкультурації віри, спираючись на ті опорні точки, що пропонуються у відкритій дискусії з усіма митцями, архітекторами і промоутерами культури, згідно з духом Апостола язичників (1 Сол. 5, 21-22).
Католицькі культурні центри – це багата і різноманітна дійсність як з точки зору назв (культурні центри або гуртки, академії, університетські центри, формаційні доми), так і напрямку (богословського, екуменічного, наукового, освітнього, мистецького тощо), також тем, що розглядаються (культурні течії, цінності, міжкультурний і міжрелігійний діалог, наука, мистецтво тощо), і також діяльності, що проводиться (конференції, дебати, курси, семінари, публікації, бібліотеки, мистецькі й культурні заходи, виставки тощо). Сама концепція католицького культурного центру охоплює плюралізм і багатство різноманітних ситуацій країни: це включає як установи, пов’язані з церковною структурою (парафія, дієцезія, конференція єпископів, чернечий орден тощо), так і приватні ініціативи католиків, але завжди у єдності з Церквою. Усі ці центри пропонують культурну діяльність з постійною турботою про взаємозв’язок між вірою і культурою, просування культури, натхненої християнськими цінностями, через діалог, наукові дослідження, освіту і просування культури, заплідненої, натхненої, оживленої динамічною вірою. Тому католицькі культурні центри – це привілейовані інструменти для ознайомлення широкої аудиторії з творами католицьких митців, письменників, науковців, філософів, богословів, економістів і журналістів, а також для сприяння особистому ентузіазму для дотримання цінностей, що живляться вірою в Христа.
«Католицькі культурні центри пропонують Церкві унікальні можливості для присутності та діяльності в сфері культурних змін. Фактично – це публічні форуми, які поширюють через творчий діалог християнські переконання щодо чоловіка, жінки, сім’ї, праці, економіки, суспільства, політики, міжнародного життя і довкілля» (Ecclesia in Africa, n. 103).
Папська рада з питань культури опублікувала список цих центрів, ґрунтуючись головним чином на інформації, отриманій від конференцій єпископів[25]. Цей перший міжнародний документ про католицькі культурні центри має допомогти їх об’єднати і сприяти взаємному обміну для кращого душпастирського служіння культурі, яке стане ефективнішим завдяки використанню нових засобів комунікації.
Засоби масової інформації та релігійна інформація
33. Один факт, зокрема, привертає увагу душпастирів: культура стає дедалі глобальнішою під впливом засобів масової інформації та інформаційних технологій. Зрозуміло, що різні культури світу завжди мали взаємні стосунки. Але сьогодні навіть найменш поширені культури більше не ізольовані. Вони користуються постійно зростаючим обміном, але також страждають від тиску сильної течії уніфікації, в якій – крайній приклад поширення форм матеріалізму, індивідуалізму і аморалізму – торговці насильством і дешевим сексом, присутні у відео і фільмах, на телебаченні та в Інтернеті, можуть взяти гору над освітянами. Крім того засоби масової інформації передають численні релігійні пропозиції, пов’язані з надзвичайно різноманітними культурами стародавнього і сучасного походження, які тепер зустрічаються одночасно та в одному місці.
У сфері соціальної комунікації католицьке телебачення і особливо радіомовлення, навіть скромні, відіграють значну роль у євангелізації культури та інкультурації віри. Вони досягають людей у звичному контексті їхнього повсякденного життя і у такий спосіб роблять вагомий внесок у зміну їхнього способу життя. Там, де це можливо, католицькі радіомережі дозволяють дієцезіям, які не мають значних ресурсів, користуватися технічними ресурсами більш багатих дієцезій, а також стимулюють культурний обмін між християнськими спільнотами. Участь християн не лише в релігійних засобах масової інформації, а й у державних чи комерційних, пріоритетна, оскільки ці засоби комунікації за своєю природою спрямовані на суспільство в цілому і дають можливість Церкві досягти людей, які інакше залишилися б поза її досяжністю. У деяких країнах, де засоби масової інформації відкриті для релігійних послань, дієцезії організовують справжні кампанії та транслюють програми і навіть рекламні ролики, щоб висвітлити християнські цінності, потрібні справді людській культурі. В інших місцях католики винагороджують найкращих фахівців. Використання засобів масової інформації може якісно і ефективно сприяти поширенню культури, натхненої Євангелієм.
Щоденна і періодична преса й видавнича справа мають своє місце не лише в житті локальної Церкви, а й у суспільстві, оскільки вони є свідченням, часто багатовіковим, життєздатності віри й особливого внеску християн у культурне життя. Цей значний потенціал впливу вимагає присутності журналістів, авторів і редакторів із широким культурним кругозором і міцними християнськими переконаннями. У країнах, де місцеві мови використовуються поряд з офіційними, деякі дієцезії видають газети або принаймні статті місцевими мовами, що дає їм незвичайну здатність проникати в багато сімей.
Надзвичайні можливості засобів соціальної комунікації для поширення євангельського послання у світі та для оживлення культури вимагають формування компетентних католиків: «Для ефективності нової євангелізації фундаментальним є глибоке знання сучасної культури, на яку засоби соціальної комунікації мають великий вплив» (Ecclesia in America, n. 72). Присутність католиків у медіа буде тим ефективнішою, чим більше душпастирі будуть чутливими до цих засобів комунікації під час своєї формації. Їхня зріла і відповідальна відданість – це єдина позиція, здатна протистояти перешкодам і реагувати на виклики, характерні для медіа.
34. Душпастирська опіка культури передбачає особливу увагу до журналістів друкованих видань, радіо і телебачення. Їхні запитання іноді бентежать і розчаровують, коли вони не зовсім відповідають суті послання, яке ми маємо передати, але такі бентежні запитання часто ставить більшість наших сучасників. Для кращої комунікації між різними церковними структурами і журналістами, а також для кращого розуміння змісту, промоутерів і методів культурних і релігійних мереж, важливо, щоб достатня кількість людей отримала відповідну підготовку з методів комунікації, починаючи з молоді, яка проходить навчання в семінаріях і монастирях. Багато молодих мирян звертаються до ЗМІ. Душпастирська опіка культури має підготувати їх до активної присутності у світі радіо, телебачення, книг і періодичних видань – щоденних джерел інформації для більшості наших сучасників. Завдяки відкритим і чесним ЗМІ добре підготовані християни можуть відігравати провідну місіонерську роль. Важливо їх формувати й допомагати їм.
Щоб стимулювати твори високої моральної, духовної та мистецької цінності, багато локальних Церков організовують кінотелевізійні фестивалі й засновують премії за зразком Католицької кінопремії. Щоб сприяти підвищенню якості інформації через відповідне навчання, деякі професійні асоціації та профспілки журналістів розробили Хартію медіа-етики, Кодекс поведінки журналістів і навіть заснували Раду з медіа-етики. Інші створили кола фахівців з інформації для проведення серії конференцій з етичних, релігійних і культурних питань, а також для проведення днів духовності.
Наука, технологія, біоетика і екологія
35. Упродовж століть, попри непорозуміння, Церква, а також суспільство в цілому, отримували користь від якісної праці християн, обізнаних у точних і експериментальних науках. Після досвіду сцієнтизму, постулати якого сьогодні найчастіше відкидаються, Церква має обов’язок бути уважною до внесків, а також до нових питань і викликів, що виникають з науки, технологій і нових біотехнологій. Зокрема важливо не лише слідкувати за постійною еволюцією парадигм Ars Medica, але й спиратися на праці визнаних фахівців і надійних моралістів у настільки важливій для людини галузі. Розвиток узгодженого, міждисциплінарного викладання допоможе створити середовище, сприятливе для діалогу між наукою і вірою, який триває останні десятиліття. У цьому відношенні успіх душпастирської опіки над культурою вимагає:
– підготовки кваліфікованих консультантів у галузі фізичних і біологічних наук, у галузі богослов’я і філософії науки, здатних виступати як в Інтернеті, так і по радіо чи телебаченню, а також здатних вирішувати спірні питання або навіть суперечки, яких не бракує між наукою та вірою: creatio ex nihilo і creatio continua, еволюція, динамічна природа світу, біблійна екзегеза і наукові дослідження, місце і роль людини в космосі, зв’язок між концепцією вічності та просторово-часовою структурою фізичного всесвіту, диференційовані епістемології;
– початкової підготовки семінаристів і постійної підготовки священників, яка допоможе їм компетентно відповідати на запитання вірних, які бажають поглибити свої знання вчення Церкви і краще жити ним у культурному контексті, який часто є чужим, якщо не відверто ворожим;
– мережі зв’язку між католицькими вченими, які викладають у католицьких коледжах, державних університетах, приватних інститутах і приватних дослідницьких центрах, а також між науковими академіями, технологічними асоціаціями і конференціями єпископів;
– створення Академій життя або спеціалізованих навчальних груп у цій галузі, що складаються з католиків, яких цінують за їхні професійні здібності та вірність Магістеріуму Церкви;
– широко розповсюдженої католицької преси і видань, в яких працюють справді кваліфіковані у цих галузях люди;
– католицьких книгарень для надання експертної допомоги серед такої великої кількості серій, журналів і наукових публікацій;
– збільшення кількості парафіяльних бібліотек і відеотек, відкритих для консультацій з тем, що стосуються взаємозв’язку між наукою, технологіями і вірою;
– душпастирської опіки, спрямованої на натхнення і плекання глибокого духовного життя вчених.
Мистецтво і митці
36. Поєднання естетики з пошуком добра та істини, безсумнівно, становить привілейований будівельний майданчик для душпастирської опіки культури, для проголошення Євангелія, чутливого до знаків часу. Душпастирська опіка митців вимагає естетичної чутливості, поєднаної з такою ж християнською чутливістю. У нашій культурі, що характеризується потоком часто банальних і жорстоких картин, які щодня виливаються з телебачення, фільмів і відеокасет, плідний союз між Євангелієм і мистецтвом породить нові прозріння краси, що народжуються зі споглядання Христа, Бога, що став людиною, з роздумів над Його таїнами, з їхнього опромінення в житті Діви Марії та святих (див. Йоан Павло II, Лист до митців, 4 квітня 1999).
На інституційному рівні зростаюча диверсифікація і фрагментація вимагають оновлення діалогу між Церквою і різними мистецькими інституціями чи товариствами. Від парафій до капеланств, від дієцезій до конференцій єпископів, від семінарій до навчальних закладів і університетів душпастирська опіка сприяє розвитку об’єднань, спрямованих на встановлення плідного діалогу з митцями і світом мистецтва. Локальні Церкви, які іноді дистанціювалися від них, не можуть не виграти від відновлення стосунків з ними у відповідних місцях зустрічей.
На рівні креативності. Як показує досвід, у політичних умовах, несприятливих для справжньої культури, яка передбачає свободу, Католицька Церква виступала адвокаткою і захисницею культури та мистецтва, і багато митців знайшли в ній привілейоване місце для особистої творчості. Така роль Церкви і ставлення до культури й митців актуальніше, ніж будь-коли, в галузях архітектури, іконографії та релігійної музики. Закликати митців до участі в житті Церкви рівнозначно запрошенню їх до оновлення християнського мистецтва. Довірливі стосунки з митцями, засновані на слуханні та співпраці, допомагають нам цінувати все, що виховує людину і підносить її до вищого рівня людяності через інтенсивнішу участь у таїні Бога, найвищої краси і найвищого добра. Щоб бути плідним, зв’язок між вірою і мистецтвом не може обмежуватися лише сприйняттям творчості. Потрібні пропозиції, порівняння, розпізнавання, бо віра – це вірність Істині. Літургія – це виняткове середовище завдяки своїй силі натхнення і можливостям, які вона пропонує митцям у їхньому розмаїтті для реалізації орієнтирів, даних ІІ Ватиканським Собором. Важливо оживити місцеве і водночас католицьке вираження віри, дотримуючись літургійних норм[26]. Потреба будівництва і прикрашання нових церков вимагає ґрунтовного осмислення значення церкви як священного місця і виду літургії. Митців запрошують виражати ці духовні цінності. Їхня творчість має включати розробку іконографій і музичних композицій, доступних більшості людей, розкрити трансцендентність Божої любові й познайомити людей з молитвою. ІІ Ватиканський Собор не вагався з цього питання, і його директиви вимагають постійного виконання: «Тому треба старатися, щоб художники відчували прихильність до своєї діяльності з боку Церкви і щоб, користуючись належною свободою, вони могли легше налагодити свої стосунки з християнською спільнотою. Нехай Церква визнає також нові форми мистецтва, що відповідають людям нашого часу, залежно від характеру різних націй і країн. Нехай вони будуть також прийняті до храму, якщо відповідним і пристосованим до літургійних вимог способом вираження підносять людський дух до Бога» (Gaudium et Spes, n. 62, 4).
На рівні формації. Душпастирська опіка, орієнтована на мистецтво і митців, передбачає відповідне навчання[27] для розуміння художньої краси як епіфанії таїни. Відповідальні за цю мистецьку освіту у симбіозі з богословською, літургійною і духовною формацією зможуть розпізнати священників та мирян, яким можна довірити душпастирську опіку над митцями, маючи завдання виносити компетентні судження і формулювати обґрунтовані оцінки щодо послання сучасного мистецтва в християнській спільноті.
Можливості для діяльності в цій галузі численні та різноманітні. Асоціації художників, письменників і академій підкреслюють важливу роль діячів католицької культури і можуть сприяти ефективнішому діалогу між Церквою і світом мистецтва. Різні програми, такі як Тиждень культури чи Тиждень християнської культури, поєднують безперервний потік культурних подій, відкритих для всіх, із специфічно християнськими пропозиціями. Формула Фестивалю або Премії за сакральне мистецтво, національної чи міжнародної, дають можливість приділяти особливу увагу сакральній музиці, а також релігійним фільмам і книгам.
Культурна спадщина і релігійний туризм
37. У контексті збільшення вільного часу і релігійного туризму деякі ініціативи уможливлюють зберегти, відновити і збагатити існуючу релігійну культурну спадщину, а також передати новим поколінням багатства християнської культури[28], плоду гармонійного синтезу між християнською вірою і генієм народу. Тому видається бажаним просувати і заохочувати такі ініціативи:
– запровадити душпастирську опіку туризму і дозвілля, а також катехизацію через мистецтво серед звичайних конкретних видів діяльності дієцезій;
– створити маршрути релігійних прощ у дієцезії чи регіоні, дотримуючись мережі місць віри, що становлять їхню духовну і культурну спадщину;
– зробити церкви відкритими та гостинними, підкреслюючи часом скромні, але важливі елементи;
– розглянути душпастирський підхід до найчастіше відвідуваних релігійних місць, щоб забезпечити відвідувачам доступ до послання, яке вони несуть, і опублікувати прості, зрозумілі документи, розроблені у співпраці з відповідними органами;
– створити католицькі організації гідів, здатних надавати туристам якісні культурні послуги, натхнені свідченням віри. Такі ініціативи також можуть допомогти створити робочі місця, навіть тимчасові, для молоді та безробітних;
– заохочувати створення асоціацій на міжнародному рівні, таких як E.C.A., Асоціація європейських соборів;
– створювати і розвивати музеї сакрального мистецтва і релігійної антропології, які надають пріоритет якості експонованих предметів і жвавій освітній презентації, поєднуючи інтерес до віри й історії, гарантуючи, що музеї не перетворюються на сховища мертвих предметів;
– заохочувати створення і розвиток бібліотек, що спеціалізуються на культурній спадщині – як християнській, так і світській – кожного регіону, пропонуючи широкі можливості для контакту з цією спадщиною якомога більшій кількості людей;
– незважаючи на труднощі видавничої справи і книжкового ринку в багатьох країнах, слід заохочувати і навіть створювати католицькі книгарні, особливо в парафіях і святилищах, які є популярними місцями паломництва, з кваліфікованим персоналом, здатним надавати корисні поради.
Молодь
38. Душпастирська культурна діяльність охоплює молодь через різні сфери навчання і дозвілля у процесі, який торкається кожної людини. Якщо сім’я залишається важливою в traditio fidei, то парафії та дієцезії, католицькі коледжі та університети, а також різні церковні рухи, присутні в усіх сферах життя та навчання, повинні вміти вводити конкретні ініціативи для сприяння:
– розвитку місць, де молодь любить зустрічатися і знайомитися, і які створюють сприятливе середовище для їхньої віри;
– серії лекцій і роздумів, адаптованих до різних культурних рівнів і зосереджених на темах, що становлять спільний інтерес і актуальні для християнського життя;
– культурним або соціально-культурним об’єднанням з відкритими програмами розважальної та освітньої діяльності, включаючи спів, театр, кіноклуби тощо;
– культурним колекціям книг або відеокасет, які надають християнську культурну інформацію і освіту, а також можливості для обміну досвідом з іншими молодими й старшими;
– моделям для наслідування, враховуючи, що зрештою йдеться про навчання молоді жити своєю вірою у своєму культурному середовищі, будь то університет чи дослідження, робота чи мистецтво;
– прощам, від невеликих медитативних груп до великих святкових процесій, які допомагають культурно збагачувати духовний досвід в атмосфері комунікативної і спільної ревності.
Усі ці ініціативи – це частина глобального душпастирського підходу, в якому Церква впроваджує «новий тип діалогу, щоб донести оригінальність євангельського послання до серця сучасного світогляду. Тому ми повинні відновити апостольську креативність і пророчу силу перших учнів, щоб протистояти новим культурам. Слово Христа має постати у всій своїй свіжості перед новими поколіннями, чиї погляди часом важко зрозуміти традиційним умам, але все ж таки вони не закриті для духовних цінностей»[29]. Молодь – це майбутнє Церкви і світу. Душпастирство молоді, як в університетському світі, так і на місцях праці, є знаком надії напередодні третього тисячоліття.
ВИСНОВКИ
Душпастирська опіка культури, оновлена силою Святого Духа
39. Культура у найширшому сенсі, в розумінні ІІ Ватиканського Собору (Gaudium et Spes, п. 53-62), постає для Церкви на порозі третього тисячоліття як фундаментальний вимір душпастирської опіки, а «справжня душпастирська опіка культури дуже важлива для нової євангелізації»[30]. Рішуче віддані справі євангелізації, яка досягає розуму й серця і перетворює й збагачує всі культури, пастирі, у світлі Святого Духа, розпізнають виклики, що походять від байдужих, а то й ворожих до віри культур, а також культурні реалії, які становлять опору для проголошення Євангелія. «Євангеліє доводить культуру до її досконалості, а справжня культура відкривається для Євангелія»[31].
Численні зустрічі з єпископами та інтелектуалами з різних галузей – наукової, технологічної, освітньої, мистецької – висвітлили, що стоїть на кону в такому душпастирському служінні, його передумови та вимоги, його перешкоди та опорні точки, його основні цілі та бажані засоби. Безмір апостольського поля у цьому «неосяжному ареопазі» (Redemptoris Missio, п. 37), у різноманітності та складності культурних просторів вимагає співпраці на всіх рівнях: від дієцезій до конференцій єпископів, від регіону до континенту. Папська рада з питань культури, зі свого боку, працює, у рамках своєї місії[32], над заохоченням такої співпраці та сприянням стимулюючим обмінам і відповідним ініціативам, особливо у співпраці з дикастеріями Святого Престолу, конференціями єпископів, міжнародними католицькими, університетськими, історичними, філософськими, богословськими, науковими, мистецькими та інтелектуальними організаціями, а також з Папськими академіями[33] та католицькими культурними центрами[34].
«Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 19-20). На шляху, вказаному Господом, душпастирська опіка культури, тісно пов’язана з особистим і спільним свідченням віри християн, є частиною місії проголошення Доброї Новини Євангелія всім людям усіх часів як привілейованого способу євангелізації культур та інкультурації віри. «Це – потреба, яка визначає весь її шлях діяльності, але сьогодні є особливо живою і гарячою… вимагає довшого часу… це глибокий і цілісний процес… Це також складний процес» (Redemptoris Missio, n. 52). На порозі третього тисячоліття хто не бачить надзвичайної важливості всього цього для майбутнього Церкви і світу? Проголошення Євангелія Христа спонукає нас формувати живі спільноти віри, глибоко вкорінені в різних культурах і носіїв надії, щоб сприяти культурі правди й любові, в якій кожна людина може повною мірою відповісти на своє покликання як Божа дитина «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Душпастирська опіка культури дуже нагальна, це монументальне завдання, способи його виконання різноманітні, можливості неосяжні, на порозі нового тисячоліття, через дві тисячі років після пришестя Христа, Божого Сина і Сина Марії, чиє послання любові й істини задовольняє, понад усі очікування, найфундаментальнішу потребу кожної людської культури. «Віра в Христа надає культурам нового виміру – виміру надії на Боже Царство. Покликання християн – покласти цю надію на нову землю й на нове небо в серце культур… Євангеліє не загрожує культурам і не збіднює їх, воно приносить їм більшу радість і красу, свободу і сенс, істину і добро»[35].
Насамкінець, душпастирська опіка культури у своїх численних виявах не має іншої мети, окрім допомогти всій Церкві виконати свою місію проголошення Євангелія. На порозі нового тисячоліття, з усією силою Божого Слова, «натхнення всього християнського життя» (Tertio Millennio Adveniente, п. 36), Євангеліє допомагає людині подолати драму атеїстичного гуманізму і створити «новий гуманізм» (Gaudium et Spes, п. 55), здатний повсюди у світі породити культури, перемінені дивовижною новизною Христа, який «став людиною, щоб людина стала Богом»[36] і оновилася на образ свого Творця (пор. Кол. 3, 10) «відповідно до свого зростання як нової людини» (пор. Еф. 4, 24), і оновлює всі культури творчою силою Святого Духа, невичерпного джерела краси, любові та істини.
Ватикан, 23 травня 1999, Урочистість П’ятидесятниці.
Поль Кардинал Пупард
Президент
Бернард Рардура, O. Praem.
Секретар
[1] Йоан Павло II, Звернення до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, 5 жовтня 1995. L’Osservatore Romano, 6 жовтня 1995, p. 7, n. 9.
[2] Йоан Павло II, Лист про заснування Папської ради з питань культури, 20 травня 1982. AAS, 74 (1982) 683-688.
[3] Йоан Павло II, Промова до Папської ради з питань культури, 15 січня 1985. L’Osservatore Romano, 16 січня 1985, p. 4, n. 3.
[4] Папська біблійна комісія, Віра і культура у світлі Біблії. Leumann (Torino), Elle Di Ci, 1981.
[5] Міжнародна богословська комісія, Віра та інкультурація. La Civiltà Cattolica, 140 (1989), 13326, 21 січня 1989, pp. 158-177.
[6] Puebla, la evangelización en el presente y en el futuro de América Latina, 1979, n. 385-436; Santo Domingo, Nueva evangelización, promoción humana, cultura cristiana, 1992, n. 228.
[7] Йоан Павло II, Виступ у ЮНЕСКО, 2 червня 1980. L’Osservatore Romano, 5 червня 1980, n. 12.
[8] Див. Indiferentismo y sincretismo. Desafíos y propuestas pastorales para la Nueva Evangelización de América Latina, Simposio, San José de Costa Rica, 19-23, Січень 1992, Bogotá, Celam, 1992.
[9] Див. IV Генеральна конференція єпископів Латинської Америки. Santo Domingo, op. cit., n. 230.
[10] Див. III Генеральна конференція єпископів Латинської Америки, Puebla, op. cit., n. 405.
[11] Йоан Павло II, Гомілія під час меси з нагоди інавгурації понтифікату, 22 жовтня 1978. L’Osservatore Romano, 23-24 жовтня 1978, p. 2, n. 5.
[12] Папська рада з питань соціальних комунікацій, 22 лютого 1992. Città del Vaticano, Libreria Editrice Vaticana, 1992, n. 4. Istruzione Pastorale «Aetatis Novae»,
[13] Папська рада з питань соціальних комунікацій, Etica nella pubblicità, 22 лютого 1997. Città del Vaticano, Libreria Editrice Vaticana, 1997, 37 p.
[14] Йоан Павло II, Послання на XXXI Всесвітній день засобів масової комунікації, 24 січня 1997. L’Osservatore Romano, 25 січня 1997, p. 4.
[15] Йоан Павло II, Звернення до Генеральної Асамблеї ООН, 5 жовтня 1995. L’Osservatore Romano, 6 жовтня 1995, p. 6, n. 8.
[16] Див. Paul Poupard (a cura di), La nuova immagine del mondo. Il dialogo tra scienza e fede dopo Galileo. Casale Monferrato, PIEMME, 1996.
[17] Йоан Павло II, Промова під час загальної аудієнції, 6 грудня 1995. L’Osservatore Romano, 7 грудня 1995, p. 4, n. 1.
[18] Йоан Павло II, Виступ у ЮНЕСКО, 2 червня 1980, L’Osservatore Romano, n. 10.
[19] Див. IV Генеральна конференція єпископату Латинської Америки. Santo Domingo, op. cit., nn. 228-286; Післясинодальна Адгортація «Ecclesia in America», 22 січня 1999, n. 64.
[20] Див. Надзвичайний консисторій кардиналів у Римі (4-6 квітня 1991). L’Osservatore Romano, 6, 8-9 квітня 1991; Le Sette, sfida pastorale per la Chiesa. Città del Vaticano 1986; Sette e nuovi movimenti religiosi. Testi della Chiesa Cattolica (1986-1994). Roma, Città Nuova, 1995.
[21] Йоан Павло II, Промова до Папської ради з питань культури, 1997, 405.
[22] Див. Два листи Папської ради у справах міжрелігійного діалогу, Pastoral Attention to African Traditional Religion, Bulletin, n. 68 (1988), XXIII2, pp. 102-106; Pastoral Attention to Traditional Religions, ibid., n. 84 (1993), XXVIII3, pp. 234-240.
[23] Див. Конгрегація католицької освіти, Il laico cattolico, testimone della fede nella scuola, 15 жовтня 1982; Післясинодальна Адгортація «Christifideles Laici», про покликання та місію мирян у Церкві та у світі, n. 44.
[24] Конгрегація католицької освіти, Папська рада у справах мирян, Папська рада з питань культури, Presenza della Chiesa nell‘Università e nella Cultura universitaria, Città del Vaticano 1994.
[25] Папська рада з питань культури, Католицькі культурні центри, Città del Vaticano, 1998 (II ed.); Папська рада з питань культури – Єпископальна комісія CEI з питань католицької освіти, культури, шкіл і університетів, Католицькі культурні центри. Ідея, досвід, місія. Список і адреси. Roma, Città Nuova Editrice, 1996.
[26] Конгрегація Божественного культу і дисципліни Святих Таїнств, IV Інструкція щодо правильного застосування Соборової Конституції про Священну Літургію (nn. 37-40). L’Osservatore Romano, 30 березня 1994, p. IV.
[27] Тому варто виділити такі ініціативи, як університетські курси, присвячені підготовці майбутніх лідерів культурної спадщини Церкви, як-от ті, що проводяться в Папському Григоріанському університеті в Римі, в Католицькому інституті в Парижі та в Лісабонському католицькому університеті. Див. Папська комісія з питань культурної спадщини Церкви, Циркулярний лист щодо формації з питань культурної спадщини в семінаріях, 15 жовтня 1992.
[28] Див. Йоан Павло II, Промова на Першому пленарному засіданні Папської комісії з питань культурної спадщини Церкви. L’Osservatore Romano, 13 жовтня 1995, p. 5.
[29] Йоан Павло II, Промова до Папської ради з питань культури, 18 січня 1983, Ватикан.
[30] Йоан Павло II, Промова до Папської ради з питань культури, 14 березня 1997, L’Osservatore Romano, 26 березня 1997.
[31] Там само.
[32] «Я заснував Папську раду з питань культури, щоб допомогти Церкві переживати спасительний обмін інкультурації Євангелія з євангелізацією культур». Там само, n. 5.
[33] Координаційна рада Папських академій, створена Йоаном Павлом II 6 листопада 1995, сприяє їхньому спільному внеску в християнський гуманізм на порозі нового тисячоліття. Під час першого публічного засідання Папських академій 28 листопада 1996 Святіший Отець, який головував на ньому, оголосив про заснування щорічної премії Папських академій для заохочення талантів та ініціатив, перспективних для християнського гуманізму в його богословських, філософських і мистецьких виявах. Йоан Павло II вперше вручив цю премію під час другого публічного засідання Папських академій 3 листопада 1997.
[34] Див. Місія та завдання, покладені на Папську раду з питань культури: Йоан Павло II, Лист про заснування Папської ради з питань культури, 20 травня 1982, AAS, 74 (1982) pp. 683-688, а також Motu Proprio Inde a Pontificatus, 25 березня 1993, AAS, 85 (1993) pp. 549-552.
[35] Йоан Павло II, Промова до Папської ради з питань культури, 14 березня 1997. L’Osservatore Romano, 17-18 березня 1997, p. 8, n. 5.
[36] Св. Атанасій, De incarnatione.
