Іспанський місіонер о. Дієго Саєз Мартін зі Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної, який понад 11 років свого життя присвятив душпастирському служінню в Україні, зокрема був директором Телебачення Віковічного Слова EWTN та Католицького Медіа-Центру, в інтерв’ю для ватиканських медіа розповів про свій досвід служіння в Туркменістані, Україні та Італії, а також поділився, як серед пісків і невеликих спільнот відкрив для себе суть справжнього священства.
Отче, Ви належите до Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної. З назви випливає, що Ваше служіння має виразний місійний вимір. Як це проявлялося у Вашому священничому шляху і в яких країнах Ви служили як місіонер?
Слава Ісусу Христу! Так, я належу до цього згромадження. Через нашу харизму та духовність ми скеровані на місії, і це не обов’язково має бути за межами власних країн. Наприклад, якби я залишився в Іспанії, звідки я родом, то працював би священником у найважчих парафіях – там, куди люди не приходять або де інші священники з різних причин не хочуть чи не можуть служити. Але також ми присвячуємо своє життя і далеким місіям. Особисто я був в Україні двічі (загалом душпастирював там вже 11 років), двічі служив у Туркменістані, де перебуваю й зараз. Крім того, вісім років я провів у Римі, працюючи разом із Дикастерією у справах святих – був генеральним постулятором нашого згромадження, тобто відповідав за беатифікаційні та канонізаційні процеси наших співбратів, а також інших малих згромаджень.
Коли відбулося Ваше перше знайомство з Туркменістаном?
Перше знайомство… Не пам’ятаю точно, здається, це було у 2006 році. Тоді я був священником у Києві, точніше під Києвом, в Обухові. Мене попросили приїхати до Туркменістану, щоб проголошувати реколекції перед Великоднем. Тоді моя мета була просто приїхати, провести реколекції й побути з місцевою спільнотою певний час. Адже на всю країну було лише два облати – більше ні священників, ні сестер-черниць не було. Вони просили: «Приїдь побути з нами місяць, щоб ми мали змогу поспілкуватися з кимось іншим, щоб наші люди могли послухати іншого проповідника, висповідатися». Я приїхав, проповідував і побачив ситуацію: Божий народ там справді прагне чути Боже слово. Вони мають такий духовний голод! Церква там не росла далі лише тому, що бракувало священників, бракувало ресурсів. А людей з відкритими серцями, які чекають на Боже слово, там дуже багато. І саме тоді у мене з’явилася думка – а зараз я розумію, що це були Божі плани, – сказати настоятелям: якщо потрібно, я готовий приїхати туди вже на постійне служіння. Так і сталося. Через три роки мене вперше відправили в Туркменістан.
Коли Ви почали глибше пізнавати цю країну, її культуру та людей, що Вас найбільше вразило?
Спочатку я зрозумів, що практично нічого не знаю про історію цієї країни. Коли почав читати, збагнув: там є глибоке коріння християнства! Невипадково кажуть, що саме на землях сучасного Туркменістану проповідував апостол Тома, як і інші учні Ісуса Христа, які йшли у далекі краї – в Індію, Пакистан, навіть до Китаю. Вони неодмінно проходили через ці землі, адже там пролягав Шовковий шлях. Для мене це стало справжнім відкриттям. Ми просто про це забули. Але найбільше вразила відкритість людей та їхня цікавість. Вони щиро хотіли спілкуватися. Навіть якщо вони не думали про те, щоб стати католиками чи християнами загалом, вони прагнули говорити про Бога, дізнаватися про інші народи, інші погляди на життя. Це народ із дуже відкритим серцем, і це мене глибоко вразило.
Ви згадували, що на весь Туркменістан є лише два священники-облати. А скільки там парафіян? Скільки є храмів?
Як я вже казав, християнство з’явилося там не сьогодні. Але присутність Католицької Церкви після радянських часів дуже «нова й свіжа». Ми, облати, приїхали туди у 1997 році. До цього католики там теж були, й існували навіть храми – принаймні три. Достеменно відомо про два храми та місця, де вони стояли. Щодо третього – я читав про нього, але навіть після спілкування з місцевими експертами ми досі не впевнені, чи це був повноцінний храм, чи лише тимчасова каплиця. Ті два храми були зруйновані за часів Радянського Союзу, десь у 1930-х роках. До цього там були і священники, і католицьке населення. Після руйнування Туркменістан став єдиною радянською республікою без жодної католицької структури: католикам не дозволяли мати ні свого храму, ні священника. Тому коли ми приїхали у 1997 році, то побачили, що спільноти фактично немає. Тобто є люди з католицьким корінням, але оскільки протягом 40–60 років їх ніхто не збирав, парафія та церковні структури були відсутні. Спочатку ми облаштували каплицю у власному домі. Зараз, слава Богу, разом із місцевою владою вдалося отримати дозволи й організувати життя краще. Ми переїхали в інший дім, який набагато краще відповідає потребам парафіян. Тепер у нас є справжній храм – маленький, але храм. Раніше це була просто кімната, а зараз на території нашого нового дому є окрема будівля для богослужінь. Активних місцевих парафіян у нас приблизно 100–120 осіб. Якщо дивитися на офіційну статистику, дехто каже про 200 осіб, але не всі з них ходять регулярно – це ті, хто був охрещений і офіційно вважається католиками. Спільнота, яка постійно бере участь у житті парафії – це близько 100 місцевих жителів. Крім них, є ще близько 20–30 іноземців, які приходять на богослужіння англійською мовою.
А де саме розташований Ваш дім?
Наша каплиця знаходиться у столиці – Ашгабаті. Також є поодинокі католики в інших точках країни, і ми до них приїжджаємо.
Тобто «поодинокі католики» – це буквально до десятка людей?
Так, до десятка, а часто й до п’яти осіб. Десь двоє, десь троє, десь п’ятеро… Окрім столиці, ніде немає навіть десятка людей в одному місці.
Фактично Ви долаєте величезні відстані заради двох-трьох людей, щоб молитися з ними та служити їм?
Саме так. Це була моя постійна практика під час першого служіння в Туркменістані 13 років тому. Я приїжджав до них щомісяця або щонайменше раз на два місяці, щоб висповідати, відправити Службу Божу й просто побути разом. Дуже часто самі люди казали: «А коли священник приїде наступного разу? Я б хотів із ним поговорити». Це було як у Діяннях Апостолів: все відбувалося через знайомство, спілкування, через чашку чаю – бо там обов’язково треба пити чай, їсти й говорити про новини та життя. Люди хотіли ставити запитання про Бога. Тож я приїжджав і до католиків, і до тих, хто ними не був, але чекав на мій приїзд.
Бувало так, що місцеві самі збирали невеличкі групи людей, які хотіли з Вами поспілкуватися?
Так! Інколи всі збиралися разом у чиємусь домі, інколи я заходив до кожного окремо.
Через скільки років Ви вдруге повернулися до Туркменістану? Які зміни Ви побачили, коли повернулися?
Уперше я приїхав туди у 2010 році й прослужив три роки. Потім настоятелі попросили мене повернутися до України, щоб допомагати там, адже я знав мову й парафіяльну працю, також там працював у медіа. Через чотири роки мене наш генеральний настоятель викликав до Рима для праці з нашими беатифікаційними і канонізаційними процесами, як я згадував раніше. І лише через вісім років після цього відправили назад до Туркменістану. Загалом від мого від’їзду минуло близько 13 років. За цей час багато чого змінилося. Змінилося суспільство, з’явилися нові будинки, місто активно розвивається, відкриваються нові напрямки для туризму. Розвивається країна – і розвивається Церква. Коли я приїхав уперше, для багатьох віруючих це були тільки перші кроки. Повернувшись через 13 років, я побачив, що ці люди залишилися. За роки духовного виховання та досвіду в християнстві вони зміцніли у вірі, їхнє релігійне життя стало постійним та глибоким. Для мене це велика радість – бачити їхнє духовне зростання. Водночас з’явилися й нові люди, які тепер можуть вчитися не лише від нас, священників, але й від цих перших парафіян.
Офіційно Католицька Церква в Туркменістані має статус «Місія sui iuris» (свого права). Поясніть, будь ласка, що це означає на практиці для звичайних людей?
У нас немає єпархії чи дієцезії. Ми навіть ще не дійшли до етапу префектури чи екзархату. «Місія sui iuris» – це найперший, початковий крок. Sui iuris означає, що ми перебуваємо під безпосередньою юрисдикцією Папи Римського. Ми – місіонери від його імені. Папа надає одному зі священників, який там живе й працює, владу та юрисдикцію єпископа, хоча той не є єпископом за висвяченням. Це дозволяє адмініструвати справи Церкви від імені Папи. Це найменша структура, коли ще немає нічого. Раніше я автоматично вживав слова «парафія» чи «парафіяни», але формально у нас немає навіть парафії! Є єдина офіційна структура – місія, яку очолює один із нас, та спільнота віруючих, яка збирається в каплиці. Понад рік тому наш колишній настоятель за станом здоров’я та через вік подав Папі прохання про відставку, тож ми очікуємо на призначення нового голови нашої помісної Церкви.
Ви згадували про невеличку паству. Специфіка країни полягає в тому, що близько 90% населення – мусульмани. Як Ви переживаєте свою віру в щоденному житті? Чи існують контакти з мусульманською більшістю?
Більшість населення дійсно мусульмани. Але варто сказати, що за останні роки вони стали глибше усвідомлювати свою релігійну ідентичність. Адже після розпаду СРСР там тривалий час зберігався побутовий чи ідеологічний атеїзм, коли вважалося, що Бога немає або Він десь дуже далеко. Туркмени – це народ із відкритою душею та багатою історією. На цих землях протягом віків перетиналися різні культури й народи: парфяни (у Римі зараз якраз проходить чудова виставка про них), кочовики тощо. Вони звикли бути гостинними до чужинців. Якщо ти виявляєш до них повагу, то дуже швидко стаєш для них «своїм». У нас немає жодних проблем у спілкуванні. Ми можемо спокійно говорити на будь-які теми, зокрема про Бога. Вони залишаються мусульманами, ми – християнами, але між нами панує добре сусідство, взаєморозуміння та пошана. За законом у країні діє свобода совісті та віросповідання: кожен може сам обирати, яку релігію практикувати чи не практикувати взагалі. Це чудовий фундамент для мирного співіснування.
Папа Франциск часто говорив про «місіонерську креативність». Як Ви втілюєте цей принцип у Туркменістані?
Під час першого служіння в Туркменістані я зрозумів одну важливу річ. Я завжди був місіонером – і в Іспанії, і в Україні намагався виходити до людей, які далекі від Церкви. Але між цими країнами та Туркменістаном є величезна різниця. В Іспанії чи Україні я міг спокійно говорити з пересічною людиною про Пресвяту Трійцю, Євхаристію, Сповідь чи Причастя – люди принаймні розуміють значення цих слів. А в Туркменістані пересічна людина на вулиці про Пресвяту Трійцю чи Таїнства не чула взагалі. Коли мені доручили підготовку дорослих до хрещення, таїнств (катехуменат), у групі були етнічні туркменки. Вони ніколи раніше не чули про християнські таїнства, але стали молитися до Ісуса Христа і відчули в серці Його благодать. Вони казали: «Ми віримо, що відчуваємо Божу благодать у Католицькій Церкві, і хочемо знати більше». І ось тут знадобилася креативність! Як пояснити їм глибокі догмати віри? Я зрозумів, що складні богословські теорії вони слухати не будуть, зате вони дуже люблять історії. Довелося придумувати численні історії, порівняння та життєві приклади, щоб донести головну суть. Я зрозумів, що моє завдання – сіяти Боже слово, а як і коли воно проросте – це вже робота Бога.
На завершення – особисте запитання. Що особисто Вам, як священникові, дає цей час служіння в Туркменістані?
Це служіння допомогло мені осягнути суть справжнього священства. Служити там непросто: громада маленька, великих натовпів немає. У Європі священник звик бачити в неділю сотні або й тисячі парафіян. У Туркменістані ж на службу приходить 50-60 людей, а на свята – до 120. Дехто зі священників казав мені: «Я б не зміг там бути, бо не почувався б священником перед такою малою групою». Але мій досвід виявився зовсім іншим. Саме там я відкрив, що священник – це передусім співпрацівник єпископа. Єпископ є наступником апостолів, а отже, ми, священники, беремо безпосередню участь в апостольському служінні! Усе, що я переживав у Туркменістані, нагадувало мені Діяння Апостолів. Апостоли не щодня проповідували тисячним натовпам, як Петро у день П’ятидесятниці. Більшість часу вони спілкувалися з людьми віч-на-віч – за чаєм, на ринку, під час подорожей чи приватних зустрічей. Тоді я чітко відчув: я – священник, я є співпрацівником апостолів. Я роблю те саме, що й вони: спілкуюся з людьми, розповідаю про себе, свідчу своїм життям, якщо потрібно свідчу словом. Я відкрив істинний зміст священства – присвятити себе Богу і людям, і намагатися допомагати людям прийти до Нього. А багато їх чи мало – це вже інша справа. Це залишається в Божих руках.
Користуючись нагодою, я дуже прошу вас, дорогі читачі, про молитву за нас, за наше служіння і про всі потрібні благодаті для Туркменістану.
