Місяць листопад у традиції Католицької Церкви є часом особливої молитви за померлих. Це також нагода замислитися над тим, чому важливо молитися за тих, хто відійшов із цього світу, і що наша молитва означає для душ у чистилищі. Отець Євген Габров MIC роздумує про любов, яка не припиняється зі смертю, духовні вчинки милосердя та цінність часу, який Господь дарує кожній людині.
Смерть. Таке страшне й неприємне слово. Особливо в цей час неспокою та невпевненості. Але правдою є те, що вона — частина нашого буття. Її не уникнути. Водночас ми потребуємо її, щоб перейти на новий рівень, зайняти своє місце в Царстві Божому.
У християнстві ми знаємо, що після смерті існує три стани душі: небо, чистилище і пекло. Два з них є вічними — це небо і пекло. Натомість чистилище — це стан душі, яка отримала гарантію, що потрапить до Царства Небесного, але мусить пройти очищення, можна сказати, позбутися боргів із минулого життя, тобто наслідків гріхів.
Це душа, яка намагалася жити по-Божому, десь грішила, десь падала і вставала, і все це залишало певний шлейф, який впливав також на життя інших людей: чи то крадіжки, чи зради, чи обмани, чи інші гріхи. І попри те, що людина могла отримати справжнє відпущення гріхів перед смертю, все ж залишаються їхні наслідки. І за них душа в чистилищі терпить, щоб осягнути досконалість, святість і вічний спокій.
Навіщо нам молитися за померлих?
Першою причиною, чому варто молитися за померлих, є те, що ми все ж таки любимо наших рідних та близьких, які померли. Це можуть бути не тільки старенькі дідусі та бабусі чи наші батьки. Це можуть бути дружина, чоловік або діти, брат чи сестра, близькі друзі, які відійшли з цього світу, як нам здається, зарано.
Друга причина може здаватися трохи егоїстичною, але душі в чистилищі ніколи не залишаються в боргу. Уявімо собі таку ситуацію: у школі є справді талановитий футболіст. Та він не має грошей, щоб краще проявити себе. І ось увесь район, ціла школа збирає гроші, щоб він полетів в іншу країну і пройшов відбір до солідного клубу. Його приймають, з часом він стає чемпіоном, отримує «Золотий м’яч» і посідає своє місце в історії спорту.
І невже тепер ця людина забуде про місце, де народилася, виросла і де їй допомогли здійснити свою мрію? Так само і з душами в чистилищі. Завершивши перебування в чистилищі й посівши своє місце біля самого Творця, невже вони забудуть про тих, хто молився за них, хто жертвував за них молитви, відпусти та добрі діла? Вони дуже добре пам’ятають тих, хто полегшив їхні страждання в місці очікування й очищення.
Ще однією причиною молитися за душі в чистилищі є наше покликання. У християнській вірі ми маємо «каталог»: сім тілесних і сім духовних учинків милосердя. І власне останнім духовним учинком милосердя є молитва за живих і померлих — звернення до Бога з молитвою за потреби інших людей, як за тих, хто ще живе на землі, так і за душі в чистилищі.
Цікавим є те, що, молячись за тих, хто вже не може собі допомогти, ми допомагаємо не тільки душам у чистилищі, а й собі. Тому що Господь ніколи не забуває тих, хто чинить милосердя. Він Сам сказав у Своїй проповіді, яку записав апостол і євангелист Матей: «Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть» (Мт 5, 7).
Що буде після смерті?
То чи взагалі існує життя після того, як людина завершує свій життєвий шлях? Доказом того, що воно існує, є любов.
Чому ми, які ховаємо наших рідних та близьких і прекрасно знаємо, що їхні тіла мертві, все одно не перестаємо їх любити? Чому наш розум не може над цим запанувати? Бо любов вічна. Як написав святий апостол Йоан у своєму листі: «Бог є любов» (1 Йн 4, 16). А святий Павло лише додає: «Любов ніколи не минає» (1 Кор 13, 8).
Дух Божий, Якого маємо в собі, у глибинах нашого єства через любов підказує нам, що смерть — це ще не кінець. Що ті, хто завершив своє земне життя, продовжують існувати й потребують нашої допомоги.
Одного разу отець Петро Павлюкевич, польський священник, сказав: «Маємо великий скарб: це час. Ті, хто в чистилищі, віддали б увесь маєток, щоб повернутися сюди хоча б на одну сповідь, на один день посту, щоб сказати одне вибач».
Думаю, це послання вже переходить від молитви за померлих до нас самих. Душі, які вже є в іншому світі, підказують нам, що те, що маємо щодня і що нам здається таким банальним, для померлих є чимось безцінним.
І вже не відіграє великої ролі гординя, через яку не можу переступити, щоб перепросити людину. Той самий піст уже не здається таким важким, а сповідь, якої весь час соромлюся, — такою страшною.
Використаймо цей дар, який Господь щедро уділяє кожному з нас. Час.
Пам’ятаймо про тих, для кого час уже закінчився, і докладаймо старань, щоб не змарнувати власного часу.
