24 вересня минає 100 років від дня, коли черниця та засновниця Згромадження Сестер Бенедиктинок від Любові, блаженна Матір Колумба Габріель, відійшла до Вічності. Історія життя Матері Колумби була непростою, навіть трагічною, але попри все залишається прикладом терпеливості, довіри та послуху Церкві й Богові.
Сестри Бенедиктинки Абатства Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в Житомирі на своїй сторінці опублікували історію Засновниці очима с. Малґожати Борковської OSB – бенедиктинки, історикині монашого життя, перекладачки та авторки книги «Чорна вівця. Нарис біографії Блаженної Матері Колумби Ґабріель».
Моє знайомство з М. Колумбою
Усе почалося просто з історичних досліджень, а головним чином – з моєї улюбленої праці над лексиконом польських черниць. Працюючи над метричними списками чергових монастирів, я незадовго до 1980 року дісталася архіву львівських бенедиктинок у Кшешові й там знайшла звичайні записи дат Матері: облечини, професія і так далі. Потім – вибори настоятельки, а потім раптом більше нічого. Тут і там у документах тих років траплялися якісь неузгоджені згадки… Це сильно скидалося на справу, яку завзято викреслювали з офіційної пам’яті. Очевидно, якась «чорна вівця» монастиря!
Старенька архівістка, с. Ільдефонса, після довгих прохань пояснила мені, що коли вона сама, незадовго до Першої світової війни, була там у сестер ученицею, тема Матері Колумби була панночкам суворо заборонена – тож вони шепотілися по кутках, – але тепер уже відомо, що вона в Римі заснувала чернече згромадження і в ньому померла. Я подумала собі, що треба б цим зайнятися, але на той час нагальнішими були інші роботи, і справа залишилася на довгі роки у далекій перспективі.
Тим часом, однак, інші не сиділи склавши руки. Саме у 1981 році тогочасний єпископ Авеццано за підтримки вікарія Рима, кардинала Тралії, розпочав інформаційний процес щодо – як це офіційно називається – життя та слави чеснот Матері. Як для нашого Вічного Міста, справа йшла швидко; її перебіг я описую в останньому розділі моєї книжки. Вона вимагала дуже багато праці, оскільки безліч пошуків треба було здійснити в Польщі, тобто тоді ще в PRL, а зрештою також перекласти все це італійською.
Чинником, що полегшував, чи в усякому разі скорочував процес, було те, що Мати залишила по собі дуже мало писемних праць, які також треба було б перекладати й студіювати. Тож праця була швидше над фактами, ніж над текстами, як це буває, наприклад, у випадку святих єпископів. Том офіційної «Romana Positio», тобто позиції Рима у цій справі, вийшов друком уже в 1988 році.
І тільки тоді Мати Алойза, кшешовська абатиса, а на той час також голова нашої Конгрегації, доручила мені написати біографію. Збір джерел був фактично й так завершений: це виконала за мене римська історична комісія, і виконала справді чудово. Мені вдалося додати до цього лише якісь дрібні монастирські протоколи з років до вигнання Матері, викопані з кшешовського архіву. Тепер треба було просто – і для цього був необхідний польський автор – помістити всю справу на тлі тогочасних умов життя та тогочасної ментальності в країні. Адже перебіг подій великою мірою був їхнім породженням.
Можна було б виснувати багато різних роздумів над долею та позицією Матері, але особливо вражають тут три аспекти. Перший – цілком зовнішній, стосується проблеми суспільного становища жінки.
Коли вийшла моя книжка про Матір, настоятелька одного з польських чернечих згромаджень, Мати Кристина, сказала мені: «Нарешті хтось за нас заступився!»
– «За нас»? За нашу представницю, жінку й черницю, з якою обійшлися так, ніби вона не мала жодних людських прав, не кажучи вже про громадянські.
Її кривду важко висловити: на підставі неправдивих свідчень запеклого злодія її визнали винною в неморальному житті та грошових зловживаннях; але допитували її лише щодо другого. Щодо першого – раптом усі вирішили, що це й так відомо. І ніхто не став на її захист: жінка мусить бути винною.
Тогочасні світила єпархії мали в цій справі лише одну мету: засудити обвинувачену, відсахнутися від неї й вигнати її далеко, щоб зняти з себе будь-які можливі підозри (бо вони були) та мати спокій. (…)
Але, як я вже сказала, це лише найбільш зовнішній аспект справи. Другий, уже більш внутрішній, стосується людського ставлення до кривди й загалом до зла.
(…)
Відомі випадки переслідування – наприклад, дітей колишніх міліцейських катів під лицемірним виправданням, що ці люди «мають право знати, ким були їхні батьки». Тепер це називають медійним хейтом, раніше казали просто «мстивість»; під будь-якою назвою це неможливо виправдати на ґрунті Євангелія. Інші давні кривди, дбайливо плекані в пам’яті, слугують сьогодні позбавленим сумління політикам для розпалювання ворожнечі між народами. Це також виправдовують нібито побожним твердженням, що мир можна побудувати тільки на правді.
У дійсності мир будується тільки на взаємному прощенні; самої лише правди для цього замало, навіть якби хтось і мав її всю в кишені, бо її завжди, як і будь-яке благо, можна використати добре або зле.
Другою можливою реакцією на зло є те, що я б назвала позицією згіршеної тітки. Кілька років тому на якомусь вокзалі до мене підійшов залізничник і – незапитаний, звісно, – заявив мені, що виріс у католицькій родині, але «тепер перестав ходити до церкви, відколи відомо, що роблять священники». Згіршення й відсторонення вбік: зі своїх моральних висот засудження винуватців: «вони винні, я не маю з ними нічого спільного»… Це, правда, нічому не зарадить, але згіршеному й не йдеться про те, щоб чимось зарадити, а лише про те, щоб продемонструвати своє згіршення.
А третьою можливою реакцією є переконання, що там, де спрацювало зло, саме тим більше треба вкласти більше добра. Для рівноваги. І вкладати його – тихо, пильно й без реклами.
Це в наші часи велика справа світового масштабу, і саме Мати Колумба може бути тут покровителькою та взірцем. Вона ж могла образитися на весь світ, навіть «сперечатися з Богом», як один поет, – але вона, щойно зібрала сили після шоку, взялася до праці, такої, яку саме в цьому місці, де перебувала, знайшла для виконання: до опіки над беззахисною молоддю. І провела всю решту життя не на плеканні своїх образ і не на викритті своїх кривдників, а на щирій, заповзятій праці; на діяльному утвердженні добра, а не на згіршенні злом. А це єдиний шлях до того, щоб добра у світі завжди було все ж таки більше, ніж зла.
І нарешті третій аспект її історії, цього разу вже зовсім внутрішній, бо стосується її любові до Христа. Це ж було двигуном усього її життя. Любов, шана, поклоніння…
Мати не мала звички звірятися про це, але один-єдиний раз, ще в молодості, у Львові, у неї вирвалося освідчення: «Щоб ушанувати умалення Ісуса в таїнстві Втілення, я була б рада перетворитися на порох, аби тільки цей порох навіки припав до найсвятіших ніг Його!»
Так от, такі освідчення може складати багато душ навіть із доброю метою, але Бог, який знає серця, рідко кому дає нагоду довести ділом їхню правдивість. Їй таку нагоду Він дав. Мабуть, це була правда про неї, правда аж до глибини. І справдилося це теж аж до кінця.
Як я вже казала, у неї відібрали все; але виявилося, що любові до Христа не відібрали, і вона дозволила їй подолати як саму зовнішню поразку, так і зрозумілий після такого психологічний надлом. І розпочати служіння заново. Тож Мати є одним із позачасових взірців людської душі, так закоханої в Бога, що їй Його справді достатньо.
Час від часу Бог запалює для нас такі маяки. Пригадаймо коротке гасло св. Терези з Авіли: Solo Dios basta! («Тільки Бога достатньо!»).
Мати Колумба вже в Римі записала в записнику італійський віршик, що закінчується словами: «Скажи мені тільки, що я належу Тобі, а потім розпоряджайся мною, Боже, як схочеш». І вона мала цілковите право так молитися – вона, стерта на порох, але й далі повна любові; і ця любов розливалася довкола, охоплюючи бездомних дівчат, біженців із зони війни, тих, хто вижив після землетрусу… сотні людей, які завдяки їй віднайшли своє місце у світі або навіть урятували життя.
Саме завдяки тому, що цей порох, на який її стерли люди, і далі любив Бога понад усе.
Лист про бл. Матір Колумбу Габріель з нагоди ювілею від дня смерті (скорочено)
