Слова «Візьми все, що маєш, і йди в землю, яку Я тобі покажу» свого часу стали для с. Ірени Примак закликом і пропозицією, на яку вона сказала «так», довіривши Богові все, що відбуватиметься з нею на дорозі покликання. Позаду – роки формації та велика подія: перші обіти у Згромадженні Служниць Святого Духа. Про шлях до цього дня, пережиття перших обітів та значення цього кроку с. Ірена розповіла в інтерв’ю.
Сестро, нещодавно Ви склали перші обіти у Згромадженні Служниць Святого Духа. Поділіться, будь ласка, як і де відбулася ця особлива подія?
Свої перші обіти я склала у Санктуарії Св. Архангела Михаїла у с. Вербовець, що на Вінниччині. Там знаходиться одна з наших спільнот. Спершу усі сестри, моя родина та гості зібралися в каплиці у нашому монастирі, щоб уділити спеціальне благословення. Це був дуже зворушливий момент. Потім усі наші сестри у процесії вирушили до храму, співаючи гімн до Марії. Після проповіді відбувся обряд облучин, де священник благословив монаший одяг – хабіт і вельон. Після того, як я отримала новий одяг, переодягнулася та повернулася до храму, був сам обряд складання перших обітів у Згромадженні, вручення хреста, Конституцій Згромадження та віночка.
Мене дуже зворушили тексти цих обрядів, я медитувала їх місяць перед самою Літургією, але все одно під час Святої Меси не могла повірити, що ці слова Христос через Свою Церкву промовляє сьогодні до мене. При цьому у мене було відчуття, ніби є лише Бог і я перед Ним, і усе це відбувається між нами двома, хоча храм і був наповнений людьми.
Якщо пригадати початок Вашої дороги богопосвяченого життя: коли Ви прийшли до Згромадження і яким був Ваш шлях початкової формації?
Я родом зі сходу України. Коли мені було 17 років, я поїхала до Києва на навчання і там вперше зустріла сестер та почала задумуватися, що хочу жити так, як живуть вони. Мене приваблювала свобода серця, яка була в них.
Магістратуру я завершила в грудні, тому пішла на роботу, бо знала, що початок у монастирі завжди відбувається десь у серпні-вересні. Разом із тим я відчувала, що якби моє життя закінчилося зараз, то я би шкодувала, що не жила так, як прагнуло моє серце, і не йшла дорогою, яка веде мене до неба. У кожного вона своя, а тоді я чітко знала, що не йду своєю і можу це змінити.
Я отримала слово, яке Господь колись промовив до Мойсея: «Візьми все, що маєш, і йди в землю, яку Я тобі покажу». Так я і зробила, не маючи жодного уявлення, яке шалене життя чекає на мене. Так я приїхала до сестер у м. Бориспіль, де і почався мій шлях.
Через декілька місяців після того, як я вступила до постуляту, в Україні почалася повномасштабна війна. Тому я часто змінювала спільноти і роботу, яку там виконувала, залежно від потреби. Я жила у наших спільнотах у Вербовці та Хмельницькому, служачи в с. Мацьківці, а потім повернулася до Борисполя.
Іще протягом постуляту на три місяці я поїхала в Ірландію, щоб навчитися добре говорити англійською, так як на мене чекав англомовний європейський новіціат. Новіціат я почала разом із групою дівчат, нас було п’ятеро: дві з Польщі, по одній зі Словаччини, Німеччини та України.
Ще у постуляті ми чотири рази зустрічалися у різних країнах, щоб підготуватися до цього часу, і тоді разом почали новіціат в Ірландії.
Скільки всього сталося за ці роки і скільки Господь чудес вчинив для мене, з якими неймовірними людьми познайомив, як сильно мене благословляє! Я ніколи не могла собі навіть мріяти чи уявити, що зі мною станеться щось таке, що я досвідчила за роки початкової формації.
Що Ви переживали напередодні перших обітів? Чи були сумніви, страх, хвилювання або, навпаки, особлива радість? Хто або що стало для Вас у цей час підтримкою і допомогою?
Були присутні переживання. Я хвилювалася, чи зможу бути вірною Богу в цих обітницях, чи не змарную дару, який отримала. Мені допомогло Слово під час дня зосередження. Господь відкрив, що Він мене кличе такою, якою я є зараз, і цього Йому достатньо. Що, зрештою, це Він мене веде, а те, що треба від мене, – вслухатися в Його Слова і довіряти, йти за Ним.
Мене підтримували також мої сестри, сім’я і друзі. Вони заступалися за мене молитовно. Я була огорнута цією молитвою багатьох людей у різних країнах. А вже в сам день обітниць мене огорнула глибока радість і спокій, справді почувалася як наречена, і досі почуваюся. Бо не можу не радіти своїм Нареченим.
Сестро, Ви належите до місійного Згромадження. Чи відомо вже, де продовжиться Ваше служіння – в Україні чи, можливо, на місії за кордоном?
Наразі розпочинаю служіння в Україні, у Борисполі, а далі Бог поведе. У нашому Згромадженні є практика місійного досвіду у часі юніорату. При складанні вічних обітниць ми отримуємо місійне призначення, тобто країну, Провінцію, до якої тепер будемо належати, тому важливо мати різний досвід, щоб вибір міг ґрунтуватися на чомусь реальному.
Важливо мати досвід, як це – жити в іншій країні, культурі, говорити іншою мовою, жити із сестрами з різних країн та континентів.
І наостанок: чи маєте Ви гасло або Слово, яке стало для Вас девізом життя і покликання?
Я дуже люблю Слово Боже, і багато різних уривків стали реальними і конкретними у моєму житті, навіть обітницями, які отримала і на яких будую своє життя. Слово, з яким складала перші обітниці, – з Євангелія від Йоана 21,17: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що я люблю Тебе!».
Спілкувалася с. Уршуля Бистрицька SCM.
Фото: Facebook-сторінка с. Ірени.
