У п’ятницю, 11 вересня 2026 року, делегація представників Комісії військового душпастирства Римсько-Католицької Церкви в Україні мала у Ватикані зустріч із Папою Левом XIV, а після цього завітала до редакції Vatican News. Учасниками аудієнції з Папою були голова комісії, єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ, ректор Вищої духовної семінарії Святого Духа Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ отець Володимир Кирилюк, а також військові психологи й викладачі Школи капеланського служіння – сестра Неля Куцак CSA, і Тетяна Гончарук. Учасники комісії розповіли для ватиканських медіа, як капелани та психологи тримають фронт духу і чому суспільство має змінитися разом із захисниками.
Ваше Преосвященство, від березня 2023 року Ви очолюєте Комісію військового душпастирства при Конференції єпископів РКЦ. Які пріоритети у праці Комісії є на сьогоднішній день?
Єпископ Павло Гончарук: Перш за все, Комісія військового душпастирства має на меті служіння нашим братам і сестрам, які в Збройних силах України беруть активну участь у захисті нашої Батьківщини. Завдання комісії – забезпечити душпастирською опікою самих військових, їхні родини, а також родини загиблих. Ще одне завдання – допомогти Церкві сформувати правильний підхід до ситуації, яка виникла внаслідок війни. Тобто це ширший спектр бачення: допомога військовим капеланам на передовій, а також священникам і настоятелям, які душпастирюють у країні, де є дуже багато страждання, спричиненого війною. Війна торкається кожної парафії, бо вона складається з людей, громадян України, чиї рідні або ж вони самі захищають Батьківщину. Тому священник, який служить в Україні сьогодні, зобов’язаний підвищувати свою кваліфікацію, розуміти наслідки війни та реакції людей, щоби краще служити і любити. Священник, який ігнорує цю тематику через байдужість, дуже сильно грішить і наробить багато зла, попри свою добру волю і бажання служити. Наші семінарії, які ми закінчували в мирний час, до цього не готували, ми вчилися «мирного» душпастирства, натомість сьогодні стикнулися із зовсім новою дійсністю. Тому священник на території України зобов’язаний розуміти, що відбувається і якими мають бути його дії. Саме цим займається Комісія військового душпастирства, яка організувала Школу капеланського служіння (цього року це вже третій набір). Це дворічну програму, на якій вже навчалося багато священників, а також миряни. Окремо діє жіноча група (програма адресована богопосвяченим особам та парафіяльним служителям і має п’ять модулів), а також організовуються різні заходи з підвищення кваліфікації. Тобто завдання комісії – допомогти усвідомити ситуацію, знайти відповідні інструменти, щоб бути адекватними у своїй поведінці й на часі, щоби вчасно перев’язувати рани – ні раніше, ні пізніше.
Отче Володимире, єпископ Павло згадував про те, що їх у семінарії не вчили, власне, як поводитися в час війни, для всіх – це нова реальність. Окрім участі в праці комісії, Ви також є ректором Вищої духовної семінарії Кам’янець-Подільської дієцезії. Як цей час війни вплинув на навчання та виховання в семінарії?
Отець Володимир Кирилюк: Боже провидіння покерувало так, що коли почалася війна [повномасштабне вторгнення у 2022 році – ред.], мій перший виїзд на фронт був, коли я ще був настоятелем в одній парафії (це був квітень 2022 року). Тоді я познайомився з військовими і спочатку служив їм як волонтер, а згодом – як військовий капелан-волонтер. Ректором семінарії я тоді ще не був (єпископ призначив мене у 2024 році), але певний досвід праці з військовими вже мав. Семінаристи мають зараз такого ректора, який побачив світ війни, бо ці два світи зовсім різні. Там – війна, там реалії, в яких живе Україна, а тут – семінарія, трохи інший світ, не такий небезпечний.
Трохи навіть ідеальний, мабуть? Своєрідні тепличні умови: семінаристи завершують навчання, виходять у реальність, а вона зовсім інша…
Так, власне. У нас є чотири формації: людська, інтелектуальна, духовна і душпастирська. До цієї душпастирської тепер ми додаємо вміння співпрацювати і слухати військових. Тому що, напевно, кожний семінарист зустрінеться з цим: війна рано чи пізно закінчиться, але наслідки триватимуть ще довгий час. Солдати повертаються додому, вони потребують допомоги і дуже часто приходять до храму, до священників, яких, може, і не знають. Часом не дуже тверезі, але щось їх кличе, вони мають цей біль, і я стикався з цим дуже багато разів. Тож для священника як душпастиря важливо вміти вислухати, допомогти і особливо – не нашкодити. Семінаристи зараз проходять цю формацію: вони вже пройшли курс «Правила бою» [поведінкові установки, необхідні для виживання в умовах бою, з якими військові повертаються до своїх домівок], проходять психологічні курси, щоб, коли повертаються на канікули додому, вміти говорити з тими солдатами, яких зустрічають (можливо, це їхні друзі чи інші люди). Ті, хто в сутанах, ближчі до духовенства – коли солдат бачить людину в сутані, думає, що це священник, іде до нього і запитує. Дякую Богу, що вони обізнані в цьому. Як єпископ сказав, це обов’язок кожного священника сьогодні, а також і семінариста. Мій обов’язок як ректора – дати семінаристам це навчання і знання, щоб, виходячи у світ, вони вміли говорити з військовими, з їхніми сім’ями, давати добрі поради і допомагати. Це завдання лежить на мені, на інших професорах і на кожній семінарії в Україні.
Пані Тетяно, Ви як військовий психолог викладаєте у Школі капеланського служіння та берете участь в інших ініціативах Комісії. Отець Володимир згадував, що семінаристи проходять курс «Правила бою». Що це за курс?
Тетяна Гончарук: «Правила бою» – або ще по-іншому «правила виживання». Там надається інформація про те, які зміни відбуваються у військових на поведінковому рівні, як вони виживають і як ці правила допомагають вижити. Наприклад, одне з правил – виключення емоцій. Наші воїни мають виключити емоції, щоб захищати країну. Коли вони приходять у сім’ю, то приходять із виключеними емоціями: вони кохають і люблять, але не можуть цього проявляти. Їм і їхнім сім’ям потрібно надати цю інформацію, щоб вони не боялися – просто потрібен деякий час, щоб повернутися з програми «бій» у програму «дім». Є інше правило – «зупинись у хаосі». Коли вони приходять додому, інколи зупиняються і можуть трохи помовчати. Насправді їм потрібно кілька секунд чи хвилин, щоб вивчити простір і переконатися, що це безпечно для нього і його сім’ї. Ми даємо цю інформацію (психоедукацію), щоб краще зрозуміти, що з ними відбувається і чому в них така поведінка. Дуже важливо знати, що в зоні бойових дій у них працює принцип «чую, бачу і швидка реакція» – вони дуже далеко чують, бачать і мають швидку реакцію. Повертаючись додому, ця здатність не вимикається автоматично, на це потрібен час. Рідні часто сердяться, бо вони зриваються вночі чи вдень, не розуміючи, що відбувається. Наша задача – підготувати не тільки капеланів, а й усе суспільство, щоб дружини, мами, сусідки, рідні розуміли їхні реакції і знали, як на них відповідати.
Часто доводиться чути думку: «Війна закінчиться – і ми повернемося до нормального життя». Але маю враження, що ми вже будемо інші і ситуація зміниться назавжди. Що ви думаєте з цього приводу?
Ми інші, і ми вже не будемо такими, як до війни. Наші цінності змінилися: цінність життя, цінність прийняття. Так, як було раніше, вже не буде. Багато хто, особливо з дружин, говорить: «Я хочу, щоб ти був такий, як до війни». Але він уже не буде таким, бо в нього є досвід війни, болю і втрати. Суспільство не може бути таким, як до війни, тому що раніше в нас не було стільки болю, страждань і горювання, які принесла війна. Тепер нам потрібно навчитися з цим жити. Часто кажуть, що час лікує, але я б сказала інакше: час вчить нас жити з цим. Хто прийме це, той швидше адаптується, а хто не прийме – буде в стражданні та болю. Головна мета для нас – показати як можна з цим впоратися.
Пані Тетяно, особисте запитання: що для вас особисто дає це служіння в комісії?
Коли я вперше побачила в аудиторії стільки священників [під час одного з курсів у Школі капеланського служіння – ред.], я запитала себе, що я маю з цим робити. Мені було страшно, але я сказала собі: «Господи, якщо Ти мене сюди привів, то, напевно, я з цим справлюся». Коли ти починаєш працювати, воно йде вже за інерцією, ти входиш у процес і забуваєш, хто перед тобою. Тут я побачила людей зовсім з іншої сторони. З одного боку, це священники, які знають, що таке біль і горювання, бо до них приходять не з радістю, а з болем. А з іншого – це страждання, яке є на сьогоднішній день, не схоже ні на яке інше. Страждає вся країна: діти, які втратили батьків; старше покоління, яке все життя працювало, щоб на старості пожити, а залишилося без будинку, без власної кухні і ліжка, й тепер у 70-80 років має шукати куточок, де виспатися і що поїсти. Це найнезахищеніші верстви населення. Маленькі діти бачать, що мама плаче, і думають, що це вони погано поводяться, хоча насправді це інший біль. Багато хто має рідних у полоні або безвісти зниклих, і рідні часто не кажуть дітям правди, а діти все одно переживають цей процес. Найгірше – коли не знаєш, де твій рідний: чи в полоні, чи в бою. І все це відбивається на дітях, які не завжди розуміють, що відбувається. Кожен проходить свою стежину так, як може, і має знати, куди прийти по допомогу, отримати ковток свіжого повітря, щоб мати сили далі йти в сім’ю, забезпечувати їжею, дати дитині тепло. Ви знаєте, зима в нас була дуже важка – 20-25 градусів морозу, без опалення і світла. І треба дати цю можливість іти далі попри все. Практично всі мешканці України мають втрати і певні відчуття, незалежно від того, де живуть. А зараз потрібно об’єднати це населення, нашу націю, щоб не просто вижити, а йти вперед, розвиватися і показувати свій дух незламності попри все.
Сестро Неле, а на чому зосереджується Ваше служіння в цей час?
Сестра Неля Куцак: Наша комісія в різний спосіб відповідає на виклики для України під час війни. Це і Школа капеланського служіння, де я викладаю, і де ми разом із тут присутньою пані Тетяною викладаємо військову психологію, готуємо капеланів і жіночі групи. Але також дуже важливою ділянкою, у якій я беру участь уже не один рік, є Християнська служба порятунку, за яку також відповідає Комісія військового душпастирства. Це екуменічна спільнота, яка об’єднує християн різних конфесій – це така універсальність нашої Церкви, якої, напевно, немає більше ніде у світі. Ця спільнота має багато різних корпусів, кожен може знайти себе десь там: є «заступники», ті, хто тільки молиться, євангелізує, виїжджає на місії в деокуповані чи прифронтові території. Є також величезний корпус військових капеланів, який налічує близько двох тисяч капеланів різних християнських конфесій. Я як психолог цього корпусу формую і навчаю їх, щоб була монолітність у знаннях, у служінні, в розумінні специфіки людей під час війни, і щоб капелани різних конфесій могли однаково, в одному дусі й серці, відповідати на ці потреби.
Тобто це теж дуже цінний досвід співпраці різних конфесій?
Так, універсальним також є те, що в межах Християнської служби порятунку сформувалися мобільні групи капеланів-добровольців з різних конфесій. На запрошення Генерального штабу вони виїжджають у різні частини і служать нашим військовим. І військові дуже дивуються, коли приїжджають разом месіанський єврей, якась протестантська спільнота, греко-католик, православний і римо-католик. Питають: «То ви разом молитесь, служите, спілкуєтеся, між вами немає непорозумінь?». Це свідчення єдності зміцнює і самих капеланів, і людей, яким вони служать. Моя ділянка – служити цим капеланам і готувати їх до служіння в одному розумінні та дусі. Зараз відкривається ще один новий корпус, який дуже важливий. Це корпус, де люди готуватимуться до того, щоб навчати суспільство і готувати його до прийняття ветеранів. Ми бачимо, що суспільство не дуже готове зустрітися з ветеранами, не знає їхньої специфіки й особливостей спілкування з ними. Першорядне завдання зараз – підготувати суспільство, аби воно могло надати підтримку нашим воїнам, ветеранам та їхнім сім’ям, щоб ми могли жити як під час війни, так і після її закінчення. Тож відкривається корпус едукаторів. Моя місія – підготувати цих людей, які займатимуться едукацією по цілій Україні в екуменічному служінні (не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але і в кожній християнській спільноті та церкві). А також на запрошення територіальних громад, міських і селищних рад вони йтимуть і навчатимуть суспільство.
Сестро, це досить непросте служіння. Щоб передавати знання і формувати інших, потрібні неабиякі сили, а війна виснажує всіх. Що допомагає Вам щодня триматися в умовах обстрілів і постійних криз – без світла, опалення чи води? Що дає вам внутрішню силу?
Служіння, коли навколо багато зла, страждання і болю, дуже втягує і водночас виснажує. Я сама досвідчила цього виснаження, коли здається, що крім темряви, болю й страждання немає нічого, і нічим зачерпнути повітря. Але на щастя є протиотрута, і для мене особисто це адорація Пресвятих Дарів. Якби не це, я навіть не знаю, як би переводила дух і віднаходила сили служити далі. Це той момент – хай пів години чи навіть п’ять хвилин, – коли занурюєшся в мир, спокій і Його присутність. Це протиотрута, яка очищає і звільняє тебе від бачення самого лише зла, ти починаєш бачити Божий мир і любов. І це допомагає в праці з людьми, які втратили близьких на війні, щоб вони теж продовжували жити в любові, попри горе й страждання. Мене дуже вразила фраза однієї жінки, яка втратила на війні чоловіка і синів: «Чим більше зла бачу навколо себе, чим більше бачу руйнування, яке несе війна, тим більше хочу нести любов і життя». Але без Бога це неможливо. Тому для мене Його присутність, навіть просто перебування перед Ним без слів – це сила, яка дає можливість бачити мир, любов і служити далі.
