У п’ятницю, 11 вересня 2026 р., Папа Лев XIV прийняв на приватній аудієнції у Ватикані ординарія Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ в Україні та голову Комісії військового душпастирства при Конференції єпископату України єпископа Павла Гончарука. Його супроводжували члени цієї Комісії: ректор Вищої духовної семінарії Святого Духа Кам’янець-Подільської дієцезії та капелан-волонтер о. Володимир Кирилюк, а також військові психологи й викладачки Школи капеланського служіння с. Неля Куцак, CSA, і Тетяна Гончарук. У коментарі для ватиканських медіа єпископ Гончарук розповів про свої враження від зустрічі зі Святішим Отцем і про дарунки, які делегація привезла з України.
Ваше Преосвященство, яка була мета Вашої зустрічі з Папою?
Я, як єпископ, який служить на території, дуже сильно зраненій війною – це Харківсько-Запорізька дієцезія, – разом із представниками Комісії військового душпастирства прибув до Святішого Отця, який є Петром наших часів, який є видимим знаком єдності Церкви в цілому світі. Прибув для того, щоб, по-перше, подякувати йому за те, що він є голосом сумління у світі. У світі, який сьогодні більше керується ціною, тобто де є лише ціна та пропозиція, а не цінності – Господь і цінність людського життя. Подякувати йому за те, що він є цим голосом, за його молитви, а також за зусилля, яких він докладає, щоб захистити наших полонених захисників і повернути їх додому. Також для того, щоби бути таким знаком-орієнтиром щодо того, у якому напрямку рухатися для закінчення цієї війни. Тому перше – це була подяка. Друге – засвідчити й розказати, що ми робимо, як ми служимо, а також – запросити його, щоб він прибув до України. Далі ми маємо й інші зустрічі, інші завдання для того, щоб озвучити й донести до людей те, що відбувається в Україні.
Чи ви також мали якийсь подарунок для Святішого Отця?
Так, ми мали для Святішого Отця кілька подарунків, адже не могли обмежитися чимось одним… Перше – це була картина, яку намалювала одна художниця. На ній зображено руки капелана, між якими – голуб, символ Святого Духа і миру. Навколо – червоний фон, що означає страждання, кров і біль. Внизу – колосся пшениці, що означає життя і хліб. І ці руки капелана символізують молитву військового душпастиря, який просить Бога про дар миру, а також про збереження й захист людяності військових і нашої країни. Цей знак є дуже важливим: Україна не носить у своєму серці ненависті. Наші захисники захищають не з ненависті – мовляв, ми когось знищимо чи наб’ємо. Наші захисники захищають з любові — з любові до своєї країни, своїх жінок, дітей, Батьківщини. Вони жертвують своїм життям і здоров’ям саме з любові. Тому в нас немає ненависті. У нас є біль і страждання, у нас є жаль. Але війна має таку небезпеку – вона може затягнути людське серце в ненависть. І ось молитва капелана – це символ молитви усієї Церкви, її служіння. Це допомога в тому, щоб зберегти серця українців від ненависті, аби вони з гідністю захищали своє та своїх близьких життя.
Друге – це пам’ятна таблиця, де зображено карту України та напис: «Боже Великий, єдиний, нам Україну храни» [перший рядок з духовного гімну України – ред.]. Також там є логотипи Капеланського служіння Римо-Католицької Церкви. Крім того, ми привезли дві книги – точніше, два альбоми, бо назвати це просто книгами важко, – від видатного харківського фотографа, пана Леоніда, який від самого початку війни не виїжджав і фіксував усе на фотоапарат: різні, страшні, трагічні події, розбиті будинки, тіла вбитих людей. У цій книзі показані й військові капелани. А другий альбом – це обличчя. Просто набір облич військових і цивільних людей. Адже країна – це завжди обличчя, і по них можна побачити, що це за країна. Ці обличчя хоч і дуже змордовані, дуже втомлені, але їхні очі повні надії, добра та самопожертви. На обкладинці цього альбому розміщено дуже гарну фотографію: мама-військовослужбовиця повернулася із завдання, і їй дали її місячну дитину. Вона тримає її на руках, дитина ссе молоко, а мати тримає її за ніжку і цілує в стопу. І в цьому показане життя, захист життя, що Україна – це мати, яка захищає своїх дітей. Що Україна не є агресором. А ще одна дівчина передала через мене лист до Папи. Не знаю, що там було написано, але вона дуже просила передати його Папі, і Святіший Отець прийняв цей лист.
Папа, якого Ви зустріли – який він? Що Вас найбільше вразило?
Зараз, дивлячись із такої короткої перспективи, я можу сказати: Папа – це людина, яка вміє слухати. Коли ми розпочали зустріч, він не почав одразу говорити чи розказувати сам. Він слухав. Він дуже уважно слухав. І з того, що він потім говорив, було видно, що він дійсно чує. Це дуже висока і важлива якість для особистості – коли вона вміє слухати. Найважче – це слухати, а він вміє це робити. Тому для мене це такий дуже гарний приклад.
