В понеділок, 24 серпня 2026 року, у день Незалежності України, ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єпископ Едуард Кава OFMConv очолив вечірню Месу в санктуарії Пресвятого Серця Ісуса. А вранці він був на святкуванні у Хмельницькому, де взяли участь численні представники влади. «У нас усе є, – сказав єпископ, – у нас тільки віри немає. Я молився «Отче наш», а люди мовчали. Вони навіть цієї молитви не знають!»
Про це повідомляє CREDO.
Те, що наші святкування в умовах війни – вельми непрості, пастир Подільської Церкви відзначив, посилаючись на червоний колір орнатів: за церковним календарем 24 серпня присвячене апостолу Вартоломею, мученику. Разом з єпископом Святу Месу служили настоятель, о.Марцін Сенк TChr, який цього дня також святкує свій день народження, і вікарні священники санктуарію – о.Микола Пілецький TChr та о.Віктор Абельмазов TChr. Перед початком богослужіння єпископ Едуард зазначив: ми зібралися в санктуарії Пресвятого Серця, щоб «особливим чином омолювати незалежність нашої країни».
«Я думаю, що ми всі свідомі того, що те, чого наша країна зараз потребує найбільше, – це Божого благословення, опіки Пресвятої Діви Марії. Ми, як люди віруючі, розуміємо, що про це треба покірно просити, бо жодні людські сили чи фінансові потуги не випросять того, що основне: Боже благословення», – підкреслив ординарій.
«Молитва з нагоди 35-ї річниці відновлення незалежності України – це прекрасна нагода дякувати Богові, бо завжди є за що, – сказав єпископ Кава на самому початку своєї проповіді, – але це також нагода зробити іспит совісті, бо є за що. Ординарій зазначив, що червоний колір літургійних шат у день спомину св.Вартоломея, пов’язаний із кров’ю мучеників, нагадує нам про ціну, сплачену за наше спасіння: Кров Ісуса. До Пресвятої Крові Ісуса парафіяни молилися літанію перед початком Євхаристії. «Це кров перших християн, зокрема св.Вартоломея, – зазначив єпископ, – але також кров мучеників радянських часів та нашого сьогодення. Не тільки кров тих, кого вбиває росія, але й тих, кого ми самі вбиваємо: це закатовані люди, сьогодні, в нашій державі; це неповинна кров зачатих дітей».
Коментуючи Євангеліє дня, ординарій відзначив два типи сприйняття Ісуса. Перший – радісний, повний ентузіазму, подібний до того, що було в 1990-ті роки, коли люди ринули до храмів. Однак хвиля захвату минула, а реальність виявилася бідною на віру: «Більшість людей взагалі не моляться». Другий підхід виражений словами Натанаїла: «Що доброго може бути з Назарета?» Ми цілком можемо віднайти себе у цих словах Євангелія: «У нас сьогодні накопичилася втома, розчарування, навіть бракує віри, що щось ще може бути добре», – вказав єпископ Едуард. Найважливішою тут є особиста зустріч із Богом, така, яка була в Ісуса з Натанаїлом. «Наша країна сьогодні, щоби відродитися духовно, щоб зупинити цю війну, щоб був мир – справжній, Господній, не політичний, бо такий нічого не змінює, – щоб не було корупції та злодіїв при владі, – потребує справжньої зустрічі з Господом Ісусом Христом, – навчав ординарій.
«35 років незалежності – це одне покоління. Те, що я відчуваю, – це велике прагнення подяки Богу за нашу незалежність, бо це справді великий дар від Бога, ми його отримали без пролиття крові. Та самі почали цю кров проливати через убивства ненароджених дітей, і про це треба говорити. Як зараз стоять прапори на могилах наших захисників, то такі самі прапори можна було би поставити над мільйонами вбитих дітей… Ми зараз немовби наново цю незалежність захищаємо, і для мене як громадянина, народженого в Україні, важливо, щоб відбулося духовне відродження. Визнати свої слабкості та гріхи і сказати: Боже, Тобі довіряю, в Тобі бачу спасіння моє і моєї країни».
Дозвольмо Богу змінити нас
Що таке «справжня зустріч», єпископ Кава проілюстрував прикладом зі свого францисканського новіціату: священник, який проводив «Курс Филипа», перед сповідями вніс до каплиці відро з грязюкою – сільською, смердючою. Він дав новіціям завдання: «покажи Богу свої гріхи». Хтось символічно вмочив пальця і поставив плямку на щоці, на лобі; священник вказав, що це не є справжнім визнанням гріховності. Зрештою новіції сиділи вимащені багном, у смороді, і усвідомлювали «на практиці», чим є гріх і як добре є змивати його у сповіді.
«І я думаю, що сьогодні, замість промов і святкувань, варто би поставити таке відро, щоб ми перед Богом «покрили свої руки і обличчя» тим, чим насправді живемо, – сказав єпископ, – бо те, чим люди зараз живуть в Україні, – це не благодать, це не Боже слово, не Таїнства, не справедливість, якої ми прагнемо, не мир, про який усі говорять! На жаль, така правда: це гріхи. Їх дуже багато. Але тільки тоді, коли почуєш сморід цього гріха, – ти відчуєш і прагнення від нього звільнитися. І те, що сьогодні потрібне нашій країні, – це звільнитися з рабства гріха, щоби стати насправді незалежними: від гріха, від диявола. Щоб не було так, що захищаємось від Росії, а живемо за радянськими звичаями! Важливим є особисте навернення, важливою є молитва – не тільки у храмі з нагоди свята, а повсюди, де Бог нас бачить, як побачив Натанаїла «під смоковницею», тобто в якийсь особисто важливий для нього момент. Ця «молитва Натанаїла» дуже потрібна нашому народові, – наголосив єпископ Кава, – щоби з байдужості, з віддаленості від Бога ввійти у визнання справжньої віри в єдиного Спасителя.
«Просімо Бога за нашу країну, про Його благословення. Щоб попри все, що відбувається «зовні», ми дедалі більше почувалися Його вільними дітьми – такими, якими Бог нас створив! І просімо Бога про сміливість для нас – визнавати віру в Ісуса Христа. Бо віри бракує. У нас все є. Тільки віри немає. Але це може змінитися: якщо ми сьогодні дозволимо Богу змінити нас самих», – заохотив єпископ.
«Мій перший досвід налагоджування контактів із владою був непростим, наприклад, у Вінниці. Я вперше відчув, що мушу поборотися за те, щоб наші люди могли піти в паломництво і помолитися. На Львівщині та Франківщині теж таке було, але там це вже пройдені етапи, протоптані стежки. А тут певні труднощі, ніби й цілком об’єктивні, мені було важко прийняти. Чому не підтримати цю молодь, чиї батьки захищають державу, молодь, яка могла виїхати, але не виїхала, яка йде молитись, а не розважатися? Зрештою, все було добре: від початку до кінця паломництва до Летичева нас супроводжувала поліція, безпека була на найвищому рівні, й коли паломництво вже вирушило – відчувалася велика зичливість до нас і з боку поліції, і від тих, хто нас у дорозі супроводжував».
«Нехай ця молитва освятить нас і нехай ця спільна молитва випросить Боже благословення для нашої країни, принесе нам мир», – сказав єпископ Кава, перш ніж уділити вірним благословення.
Після Святої Меси парафіяни вітали своїх душпастирів. Насамперед – ординарія, який цими днями відзначає першу річницю свого інгресу на Подільську кафедру. Потім – настоятеля в день його народження. Отець Марцін, зі свого боку, подякував єпископу «за слово про нас самих, бо я впевнений, що Батьківщина – чи Польща, чи Україна – починається з нас, із наших сердець».
Рік – це зовсім небагато, але водночас і цілком немало, – сказала парафіянка, вручаючи єпископу білі троянди. Вірні пам’ятають слова, сказані єпископом рік тому: він хотів служити людям так глибоко, щоб Господь торкався їхніх сердець. Йому побажали такого служіння та вірних людей поруч – щоб, як Аарон і Хур підтримували Мойсея в молитві, так і в єпископа Едуарда були такі помічники.
«Цей рік був для мене Божим благословенням, – поділився єпископ, – кожний день приносив щось нове Я продовжую те, що було збудоване єпископом Яном Ольшанським, потім єпископом Леоном Дубравським, і не маю права це знищити. Я маю укріплювати і розвивати. Знайомився з різними ситуаціями, документами, особистостями; це було нове. Певні кроки були за цей час зроблені, вони принесуть плід у свій час. Те, чого я дуже хотів, – це пізнати дієцезію. Я відвідав іще не всіх, але за рік можна на пальцях порахувати парафії, куди я ще не доїхав. І ще також питання найближчих тижнів. Частково це пов’язане з відстанями: наприклад, у францисканців у Чечельнику я буду тільки 29 серпня. Недавно був у Ладижині, а в Гайсин іще планую. Часто поїздки пов’язані із запрошеннями, річницями, відпустами, але в багатьох парафіях я був без запрошення. Просто в будень, без квітів… Священники були здивовані, що до них раптом єпископ приїхав, але загалом це їм приємно. До когось я телефонував, до когось не зміг додзвонитися, і ми зустрічалися вже на порозі храму: «Щось сталося?» – «Ні, я просто хочу подивитися, як ти живеш, як парафія…» Тож можу сказати, що це був інтенсивний рік».
Після богослужіння на подвір’ї парафії відбулася молитва прослави.
