Лідери гурту «Кана» Христина Підлісецька і Олексій Каплунський розповідають про їхню творчу діяльність під час війни, про виклики, які стоять перед сучасною українською молоддю, та діляться думками про те, як плекати надію в періоди кризи.
Про це пише Vatican News.
Де ми? Куди нам далі йти? Додому, додому тягне нас! Хто ми? Чому спалили всі мости? На місце все розставить час! Я повертаюсь до джерел! Я повертаюсь до коріння. Я повернуся у свій дім. Я повернуся додому! – ці слова, які описують почуття багатьох українців, які були змушені покинути свій дім внаслідок війни, взяті з пісні «Додому» гурту “Кана”. Лідери гурту Христина Підлісецька і Олексій Каплунський, які є подружжям, завітали до української редакції Радіо Ватикану – Vatican News ще під час Ювілею молоді, що проходив у Римі на початку серпня цього року. Тоді вони виступали на концерті, що проходив біля прокатедрального собору Святої Софії в Римі у рамках програми для української молоді.
Гурт “Кана” був заснований 2005 року. За цей час музиканти випустили 6 альбомів сучасної християнської музики. Зі своїми концертами вони відвідали понад 15 країн світу, взяли участь у різних музичних фестивалях, а найбільший концерт заграли під час Світових днів молоді 2016 у Кракові на головній сцені зустрічі з Папою Франциском. Цей гурт став співзасновником таких фестивалів в Україні як “Вгору Серця” (Івано-Франківськ) та “Вітер На Дії” (Львів).
Ми спілкувалися з музикантами про виклики, що стоять перед сучасною українською молоддю, про створення і виконання музики в час війни, про те, як досягати успіху в творчості та як плекати надію у важкий період.
Ділячись своїми враженнями від перебування в Римі під час Ювілею молоді, наші співрозмовники вказали на контраст з українськими реаліями. «Дуже вражає, насамперед, відкритість та емоційність всіх паломників, – ділиться Христина. – Їх багато, вони всюди, вони співають, тішаться життю, їхні обличчя світяться. Такого вигляду молодих людей нам дуже бракує в Україні, і зрозуміло, з яких причин. Але варто сказати, що роки війни вже призвичаїли нас тішитись тому, що ми маємо. І оскільки радість – це один з плодів Духа Святого, по радості теж пізнається людина Божа, то ми намагаємося бути такими ж тут і вдома, і також нести цю Божу радість іншим».
Виклики перед сучасною українською молоддю
Плекати внутрішню радість – це один з багатьох викликів, які ставить війна перед українською молоддю. І не лише перед тими, хто живе в Україні, але й тими, хто виїхав за кордон. «Ми теж мали досвід пожити півроку за кордоном, – каже Христина, – тому я розумію, що багатьом людям тепер доводиться стикатися з відчуттям, що “ми не вдома”. Потрібно постійно бути обережними, щоб зважати на іншу культуру, на іншу країну». Вона підкреслила, що, попри всі складні ситуації в Україні, відчуття, що «я в себе вдома, я на своїй землі, і тут я господар», не можна зрівняти ні з чим.
Співачка пригадала перші закордонні гастролі їхнього гурту, коли про Україну знали лише по аварії на Чорнобильській АЕС та по кількох прізвищах, таких, як футболіста Шевченка та боксерів Кличків. «Тепер Україна – це країна, яку знають в цілому світі, – зауважує вона. – І дуже приємно ходити з цим відчуттям і усвідомлювати, що ці проблеми, які стоять перед нами, роблять з нас людей, “шліфують” нас. І в час війни, коли стає видно, хто є хто, виходять наверх також ці якості, які вклав у нас Бог: людяність, доброта, щирість, правдивість. І приходить також розуміння, що всі речі, які з’являються з надлишку благ розвинутої цивілізації, стають неважливими. Ти розумієш, що тобі не цікаво, якого кольору в тебе волосся, бо тобі важливо вижити чи допомогти людям. Тому мені здається, що такі події теж творять з нас людей».
Рани, які залишаться надовго
Війна привносить багато змін, зовнішніх і внутрішніх. Ділячись думками про те, які зміни відбуваються в душах молодих людей, Олексій зауважив, що велика частина молодих українців глибоко переживають все, що відбувається. «Наприклад, я скажу, – ділиться він, – що зараз є розуміння того, що ми, молоде покоління чоловіків, яке зараз не воює, яке не було на фронті, будемо жити з цим почуттям провини перед людьми, які пожертвували своїм життям, перед їхніми сім’ями, або людьми, які втратили частину тіла. Ті, хто це пережив, – це зовсім інша свідомість. Коли ти свідома людина, то ти усвідомлюєш, що хтось зараз за тебе воює, ризикує своїм життям, втрачає здоров’я для того, щоб ти міг тут жити. І це те, що ми вже будемо до кінця життя нести. Війна – це ненормальна річ, і вона вносить такі важкі корективи в життя, в психіку. Тобто, це нові реалії, з якими ми маємо жити, реалії, з яким мають працювати і Церква, і психологи».
Музика, що лікує душі
Христина і Олексій мають п’ятеро дітей. Незважаючи на такі важкі часи, вони залишаються в Україні і виконують дуже важливу місію, підтримуючи людей, насамперед, своєю творчістю. Музиканти розповіли, що вони не відразу прийшли до усвідомлення того, що музика може бути потрібною людям в час війни. «Перше, що мені спало на думку, коли почалася війна, було: “Що я зараз зможу робити з гітарою? Треба возити гуманітарну допомогу. Мабуть, потрібно возити ліки з-за кордону”», – пригадує Олексій.
Він розповів, що приїхавши до Польщі, він побачив, що про ліки вже подбали. Тоді вони вирішили робити концерти і зароблені кошти відправляли в Україну. «На початку мені здавалося, що музика не потрібна на війні, – розповідає музикант. – Перші два місяці я навіть психологічно не міг собі дозволити включити музику. Але ми так їздили, грали через сльози, збирали ці кошти і відправляли тим, хто потребував. І ти розумієш, що музика тобі дає місійність: ти можеш зробити певні речі через те, що вмієш грати, співати».
Окрім цієї практичної сторони, місійність музики, за словами Олексія, має ще інший аспект. «Служіння музикою – це тоді, коли ти можеш відкрити якісь духовні блоки в людині, які вона закрила, – пояснює він. – Подібно до того, як Давид грав на арфі перед Саулом. От якою може бути сила музики».
«В нашому випадку музика – це більше про молитву, – додає Христина, – тому що це мистецтво емоцій. Через емоцію людина відкриває серце, а потім розум. Наприклад, на початку стосунків в парі спочатку з’являється закоханість – це емоції, а потім любов – і це вже рішення, це вже дії. Але за допомогою музики можна дуже легко відкрити серце людини, навіть розблокувати її серце».
Співачка навела паралель зі східним обрядом, в якому велика увага приділяється візуальній комунікації: зайшовши в храм, ми емоційно сприймаємо все те, що ми бачимо – ікони, іконостас, кольори – це все емоційна складова, яка допомагає дійти до суті. «Ми дуже чітко усвідомлюємо, що музика – це наше покликання в покликанні, – додає вона. – Ми читаємо відгуки людей, які переживають, плачуть, проживають певні моменти з цією музикою. І насправді наша музика для нас – це молитва. Через музику ми молимось постійно. Ми з дітьми постійно молимось. Це одна із складових нашого життя, і це ми несемо до інших».
Мистецтво – це праця
«Христино, у Вас бувають моменти, коли Ви не можете співати, коли не можете творити?» – запитуємо співачку. «Бувають, коли захворію, – відповідає вона усміхаючись. – Знаєте, всім здається, що для того, щоб робити музику, треба чекати натхнення. Ми вже дуже чітко зрозуміли з появою цієї нашої “міні парафії” вдома, що музика – це просто робота, яку треба робити, поки діти сплять, поки дедлайни дозволяють». «Натхнення – це самодисципліна», – додає Олексій. «Наша місія стосовно наших дітей – бо вони ростуть в цьому всьому творчому хаосі – навчити їх досягати цілі через певне страждання, певне переламування себе, – підкреслює Христина. – Тому що зараз діти дуже швидко хочуть отримати емоцію і добрий результат. А добрий результат – це, насправді, праця, це постійна праця. Щоб навчитись на гітарі добре грати, треба прикласти багато зусиль, довго, і регулярно».
Час випробування дає зрозуміти, де наш стержень
Із лідерами гурту “Кана” ми говорили також про надію, яка є основною темою Ювілейного року, і яка набирає особливого змісту для українців у час війни. З одного боку, для українців надія – необхідний елемент виживання, але з іншого боку, щоб плекати надію, треба докладати зусилля.
«Як би це не звучало просто, але мені в цьому допомагає слово Боже, – ділиться Олексій. – Коли я зранку встаю і читаю Святе Письмо, то розумію, що те, що зараз в нас відбувається, це вже було і раніше, і Біблія має відповіді на ці всі питання. Те, що ми переживаємо, – це час випробовування. Це час розуміння, який в мене стержень, що в мене є всередині, на чому я стою, чи зможе мене вивести з рівноваги якась новина чи якісь погані слова людей, наскільки мій стержень визначає слово Боже, а наскільки люди, або обставини. Якщо цей стержень в Бозі, тоді попри якісь складні моменти, ти можеш адекватно мислити, рухатись, розвиватись. Якщо цей стержень покласти на щось зовнішнє і не вічне, то надовго його не вистачить».
Надіятись означає діяти
Христина вказала на ще один аспект надії: «Інколи люди покладають надмірну надію на Бога, скидаючи з себе відповідальність за свої дії, – зауважує вона. – Для мене, наприклад, покладання на Бога передбачає також і те, що я можу зробити сьогодні, на цьому конкретному місці і в тій діяльності, до якої мене кличе Бог. Це означає ходити тверезо по землі, робити від себе максимально все, що можеш, а вже решту довірити Богові. Як на мене, ці обставини війни нас, так би мовити, ставлять ногами на землю».
Робити те, що ми можемо, сьогодні
Наприкінці нашої розмови музиканти висловили свої побажання для молодих людей. Олексій процитував слова Віктора Франкла, який у своїх роздумах про психологію виживання в екстремальних умовах, наприклад, у концтаборах, писав, що виживали ті, хто фокусувався на конкретних завданнях на сьогодні, а не на очікуваннях щодо майбутнього, бо ті, хто чекав швидкого закінчення, і ті, хто втратив надію на будь-яке завершення, ламалися.
«Війна закінчиться, рано чи пізно вона закінчиться, – каже Олексій. – Бачити хоча би коротку перспективу, що я можу зробити, – це, мені здається, буде найбільша сила для молоді, для тих, хто зараз перебуває в якомусь невизначеному стані. Знаходити щось хоча би на тиждень, на два дні, на сьогодні, робити і йти вперед, тому що треба вміти почекати».
«Для мене особисто, – каже Христина, – такий стержень, який дає мені ментальну можливість втриматися в цій ситуації вдома, попри обстріли нічні і так далі, це не відкладати життя на завтра чи на вчора. Тобто, якщо в тебе є мрія сьогодні і є можливість її реалізовувати, то роби це. Якщо в тебе сьогодні – час сміятись, треба сміятись, завтра буде час плакати, завтра будеш плакати, не сьогодні. Тобто жити тут і тепер, цим сьогоднішнім днем, ходити в одних сандалях по землі, не збирати собі невідомо яких скарбів на якесь невідомо яке майбутнє. Просто бути настільки присутнім в житті тут і тепер, бо воно дає тобі силу жити».
