Напередодні Всесвітнього дня суспільних комунікацій спадає на думку центральна роль слухання в комунікації. На думку попереднього та теперішнього Пап, потрібно слухати ближнього з повною внутрішньою відкритістю, як вчили в різні епохи святий Августин і святий Франциск Ассізький. Цю потребу ніколи не зможе задовольнити штучний інтелект, бо жодна машина не може замінити людське серце.
Про це повідомляє Vatican News.
«Коли людина промовляє до тебе, почекай, поки вона закінчить, щоб добре її зрозуміти, а потім, якщо відчуваєш потребу, скажи щось. Але головне – вислухати». Через кілька днів після його смерті було оприлюднено коротке відео Папи Франциска, записане в січні цього року. Воно триває менше хвилини і містить вищенаведені слова. Слухання як нагальна життєва потреба (відео було адресоване молоді), але також як своєрідний заповіт Папи, який протягом 12 років слухав усіх, а особливо тих, хто був найвіддаленішим, незручним, відкинутим цим світом. Тобто тих, кого ми воліємо не слухати, бо часто їхні слова, їхні історії нас дратують, викликають дискомфорт. Папа Франциск зробив першочерговість слухання золотим правилом комунікації, як у випадку фахівців у цій галузі, так і у випадку міжособистісної комунікації, яка римується з стосунками і яка, по суті, є сіллю будь-яких людських взаємин. Отже, спочатку слухати, а потім говорити. Слухати як перший крок у спілкуванні. Спочатку вислухати, побачити і доторкнутися, а вже потім інформувати, особливо про численні глибокі рани, які розривають тіло нашого людства. Ці дієслова лунають і напередодні Всесвітнього дня соціальних комунікацій, який завтра відзначатиметься в 59-й раз.
Звичайно, щодо широкої теми комунікації Берґольо і Превост (ще до того, як були обрані на Петрів престол) з великим переконанням підкреслювали центральну роль слухання. Необхідність надати іншому час і простір, щоб зустріти його в тиші, ще до того, як у слові. Як відомо, Папа Франциск – поборник того, що він назвав «терапією слухання» і «душпастирством вуха» – неодноразово повторював слова святого Франциска Ассізького, який закликав своїх братів «прихилити вухо серця». Це твердження співзвучне з тим, що вже вісім століть перед цим стверджував святий Августин: «Не майте серця у вухах, а вуха в серці». Августиніанець Роберт Френсіс Превост зробив цей вислів стилем життя, а потім і методом душпастирської діяльності. Немає друга, співробітника як з часів перебування в Перу, так і з часів служіння як Генерального пріора августиніанців і, врешті, Префекта Дикастерії у справах єпископів, який би насамперед не підкреслював цю рису: «Він – людина, яка вміє слухати». В інтерв’ю для «L’Osservatore Romano» про нового Папу кардинал Луїс Антоніо Таґле підкреслив, що Лев XIV «обдарований здатністю глибоко і терпеливо слухати. Перш ніж прийняти рішення, він ретельно вивчає і обмірковує. Він висловлює свої почуття і уподобання, не намагаючись нав’язувати їх».
Сьогодні, на жаль, ми живемо у світі, де, здається, що вплив і значення мають не ті, хто слухає, а ті, хто має «останнє слово». І це, безумовно, стосується й цифрового континенту, де спокуса завершити розмову ефектним дописом схиляє нас забувати, що в комунікації не повинно бути переможця і переможеного, а спільне збагачення, також (а може, і передусім) тоді, коли ми не думаємо однаково. Отже, слухання як увага до людської сутності іншого. До його унікальності. Це те, чого Папа Лев XIV навчився ще в молодості: у родині духовних синів святого Августина, а ще раніше – у своїй сім’ї в Чикаго. Як він розповів в інтерв’ю, коли був кардиналом, перед вступом до новіціату він мав довгу розмову зі своїм батьком. «Навіть якщо я сто разів чув своїх наставників, – зізнався він, – коли мій батько говорив зі мною дуже по-людськи, дуже глибоко, я казав собі: “Тут є багато чого послухати, є над чим подумати з того, що він мені сказав”».
Існує потреба в жінках і чоловіках, здатних слухати. І чим вищий рівень їхньої відповідальності, тим більше необхідна ця чеснота. Сьогодні, врешті-решт, найсерйозніші кризи, що вражають світ, виникають саме через нездатність вислухати один одного, «поставити себе на місце іншого». Під час пандемії Covid-19, жахливого періоду, з якого ми мали б винести кілька уроків, ми були змушені повернутися до суті комунікації, якою є діалог з нашими найближчими, а ще перед тим – з самими собою, з нашою недосконалою внутрішньою сутністю. Як зауважив психіатр Евдженіо Борна, під час карантину зросло «безмежне бажання бути вислуханим». Бажання, яке завжди буде нас супроводжувати. І яке жодний штучний інтелект не зможе задовольнити. Бо навіть найсучасніші інформаційні технології зможуть відповісти на наші запитання, але ніщо не зможе справитися з нашою тишею та первинною потребою мати поруч серце, яке нас слухає.
