Як уже повідомлялося, 14 листопада 2023 року на 85‑му році життя та 45‑му році священства відійшов до Дому Отця по вічну нагороду почесний канонік Львівської митрополичої капітули, багаторічний львівський сповідник, учень, а згодом найближчий співпрацівник о. Генріха (Павла) Мосінга – о. Броніслав Барановський.
«В’язень і мученик» конфесіоналу, о. Броніслав віддав своє життя служінню людям у Таїнстві покаяння та примирення, служачи сповіддю в найважчі роки переслідувань за віру, і продовжував його, скільки стало сил, у кількох парафіях Львова вже за часів Незалежності. Отець був нагороджений Офіцерським хрестом ордену «За заслуги» Республіки Польща.
Спогадами про о. Броніслава Барановського поділився для CREDO єпископ-помічник Едвард Кава OFMConv. Він близько спілкувався з отцем-каноніком упродовж років свого єпископського служіння і часто провідував, коли старший співбрат у священстві був хворий.
«Мої спогади дуже живі. Я постійно підтримував із ним контакт. Востаннє відвідував отця вчора. Він дав мені зрозуміти, що чує мене і знає, що це я біля нього.
Отець Броніслав був людиною тихою, покірною, але з великим серцем. Це було видно з його служіння, яке теж було тихим, але дуже плідним. До кінця свого життя, поки мав сили, він був у сповідальниці. І дуже відповідально ставився до цього служіння. Найчастіше сповідав у катедрі, але також у парафії Марії Магдалини і в парафії св. Антонія, особливо в неділю по обіді, у вівторки та четверги, коли на богослужіння приходило найбільше людей.
Як тільки отець виїжджав на лікування чи операцію – його відсутність у сповідальниці відразу дуже відчувалася. Він насправді був Великим, справді з великої літери, Великим Сповідником Львова, мучеником і в’язнем конфесіоналу, – хоча він цим служінням абсолютно не почувався обтяженим. Швидше навпаки: був задоволений і вважав честю, що його священство може приносити людям користь саме у такий спосіб.
Останнім часом, коли я провідував о. Броніслава, він дуже охоче згадував, як вони разом з о. Мосінгом їздили сповідати на Поділля, як за ними шпигували, як їх контролювали, якими треба було бути обережними, щоб не попастися; як потайки прослизали до сповідальниці, а потім непомітно зникали, щоби служба безпеки не впізнала, хто це був. Отець розповідав це з усмішкою, але насправді то був великий ризик. Це служіння вони виконували, можна сказати, як своєрідні «Божі спецпризначенці», що з’являлись у відповідному місці та часі, уділяли людям таїнства – і зникали. Їхнє служіння у ті важкі часи, коли Католицька Церква була найбільш переслідувана, принесло дуже великі плоди. Знаком цього є численні покликання з оточення о. Генріха Мосінга та о. Броніслава Барановського.
Отець мені також розповідав, як за часів служіння у львівській катедрі о. Рафала Кєрніцького він приходив до сакристії, мовчки залишав у визначеному місці коробочку і йшов на Месу, а потім приходив і забирав її вже заповнену гостіями. Це було таке тихе порозуміння між ними, адже відкрито спілкуватися було небезпечно. Тому о. Рафал, о. Броніслав і о. Генріх підтримували один одного і допомагали один одному в такий мовчазний, але дуже дієвий спосіб.
Отець Броніслав насправді рідко і дуже мало розповідав про себе. Він більше слухав інших, був людиною доброї ради і доброго слова, і молитви. Він був великим даром для Католицької Церкви, особливо для нашої Львівської архідієцезії. Багато молився і жертвував свої страждання за нашу Церкву. А життя о. Броніслава було дослівно просякнуте стражданням. Починаючи від того дня, коли його збив автомобіль і життя висіло на волосинці. Тоді Господь його вивів і укріплював упродовж усіх цих років болю, хвороб, операцій та лікувань. І о. Броніслав тримався, ніколи не нарікав, завжди був усміхнений і завжди казав, що все в руках Божих. Це був його девіз. Навіть коли лежав у своєму помешканні, втомлений хворобою і віком, його лагідна усмішка свідчила про те, як багато миру і довіри до Бога є в його серці.
Отець Броніслав залишив після себе порожнечу, яка ще не швидко заповниться. А може, і взагалі ніколи».
