Понад два десятиліття єпископ Мар’ян Бучек присвятив служінню Церкві в Україні. В інтерв’ю польському виданню «Rzeczpospolita» він говорить про російсько-українську війну, позицію Московського патріарха Кирила, відносини між католиками латинського обряду та греко-католиками, Волинську трагедію, націоналізм і польсько-українське примирення.
Чи можна сьогодні реально вказати шлях до завершення російсько-української війни? Кому насправді потрібен мир, якщо конфлікт триває вже так довго і навколо нього сформувалося стільки політичних та економічних інтересів?
Передусім треба запитати, хто насправді зацікавлений у її завершенні. Офіційно всі хочуть миру. Усі про нього говорять, усі заявляють, що війна – це трагедія. Але коли починаєш придивлятися до інтересів окремих держав, політиків, економічних груп, збройової промисловості чи олігархів, картина вже не така проста. Війна породжує інтереси, і коли вона триває довго, ці інтереси нашаровуються навколо неї. Один хоче зберегти владу, інший не може дозволити собі поразки, третій розраховує на ослаблення противника, четвертий заробляє на торгівлі, п’ятий випробовує нові технології. А людина? Людина гине. Скажу жорстко: різні люди намагаються отримувати вигоду від війни, тоді як страждання народу відходять на другий план. Я не стверджую, що всі однаково відповідальні, бо це було б несправедливо. Я говорю про механізм війни, який здатен втягнути дуже багатьох гравців і зробити так, що її завершення перестає бути однаково вигідним для всіх.
Що відбувається з людьми, коли війна триває вже не тижні чи місяці, а цілі роки й стає частиною повсякденності? Чи справді можна звикнути до ракет, повітряних тривог і смерті?
Так. І найгірше те, що людина починає звикати до війни. Спочатку кожна повітряна тривога – це шок, а кожен вибух – подія. Потім ракета падає десь далі, і людина каже: цього разу не тут. Наступного дня магазини працюють, люди йдуть на роботу, діти їдуть до школи. А за кілька десятків кілометрів хтось щойно втратив свій дім. Я бував у місцях, що постраждали від обстрілів. Бачив багатоповерхівки, у яких цілі поверхи залишилися без вікон, місця, засипані уламками, квіти, покладені біля руїн. І бачив ще дещо: за кілька днів хтось уже вставляв нове вікно. Такою є війна, коли вона триває довго. Людина не може щодня жити в стані цілковитого жаху. Вона мусить уранці вставати.
Як католицький священнослужитель єпископ оцінює позицію Московського патріарха Кирила щодо війни? Чи можна те, що проповідує очільник Російської Православної Церкви, узгодити з Євангелієм?
Для мене це найважливіший критерій. Я насамперед не питаю, чи є хтось патріархом, єпископом або священником. Я питаю, чи можна те, що він говорить, узгодити з Євангелієм. У нас один Христос. Тому, якщо церковна людина починає говорити мовою, яка виправдовує вбивства, загарбання, насильство чи національну зверхність, християнин має право, а навіть обов’язок запитати: чи повинен я йти за цією людиною, чи за Христом? Саме тому я кажу: у нас є Христос і є Кирило в Москві. І Кирило говорить не те, що Христос.
Одним із найжахливіших елементів російської воєнної риторики є ядерна зброя. Що відбувається з християнством, коли навіть можливість атомного знищення починають релігійно виправдовувати?
Тут ми дійшли до справді жахливих речей. У російській релігійно-імперській риториці щодо ядерної зброї з’являється спосіб мислення, згідно з яким бомбу нібито можна використати для знищення противників, а «наші», тобто росіяни, які при цьому також загинуть, одразу потраплять до Неба. Якщо представник релігійної спільноти починає так говорити про атомне знищення, я запитую: де тут Христос? Атомна бомба не запитує людину про її національність. Вона вбиває не лише «ворога». Вона вбиває дитину, старого, жінку, солдата, віруючу й невіруючу людину. А якщо до цього ще додають богословське пояснення, що власні жертви одразу потраплять до Неба, то релігія стає знаряддям війни. Саме це я вважаю найбільш небезпечним.
Чому єпископ використовує щодо Московського патріарха таке різке означення, як «товариш Кирило»?
Якщо православний священник чи єпископ намагається висловитися інакше, ніж того вимагає офіційна лінія, і відразу стикається з наслідками, то треба запитати, кому насправді служить ця система. Такий священнослужитель виявляється противником не Христа, а «товариша Кирила». І так, я свідомо вживаю це слово. «Товариш» звучить як партійне звертання, і саме тому я його використовую. Якщо відданість очільникові стає важливішою за сумління, важко не помітити подібності до політичного механізму. Поведінку, яку ми спостерігаємо, я вважаю нелюдською, антипольською, антихристиянською та спрямованою проти Христа. Це моя оцінка цієї системи, а не кожного російського православного чи кожного священнослужителя. Багато людей там живуть під величезним тиском.
Для багатьох поляків війна в Україні розпочалася 24 лютого 2022 року. Який вигляд це має з перспективи Церкви на сході країни, яка відчула наслідки російської агресії ще за вісім років до цього?
Для Церкви на сході України війна почалася саме 2014 року. На Донбасі ми одразу втратили вісім парафій. Територію окупували, священників виганяли. У деяких місцях священнослужителі ще певний час продовжували служіння, але ситуація ставала дедалі нестерпнішою. Згодом почалися арешти священників. Серед них були також двоє греко-католицьких редемптористів, яких затримали і які дуже довго перебували в полоні. Це показує, яким є життя Церкви на окупованій території. Йдеться не лише про те, чи можна відправити Месу. Спочатку треба взагалі вижити.
Як війна змінила роль священника та парафії? Що мусила робити Церква, коли тисячі людей почали залишати свої домівки?
Церква мусила миттєво змінити свою діяльність. Священник, який ще вчора опікувався парафією, раптом мав дбати про ліжка, харчі, одяг, транспорт і ліки. Треба було знайти місце для тих, хто втікав від війни. На початку у Львівській семінарії розмістили близько семисот людей, хоча будівля не була пристосована для такої кількості. Потрібно було негайно організувати харчування та забезпечення всім необхідним. Значна допомога надходила з Польщі. Так само було на півдні України, на Закарпатті – фактично всюди, куди прибували люди, вигнані війною зі своїх домівок.
Чи правда, що частина біженців зі сходу України лише після приїзду до Польщі вперше дізнавалася, що таке Волинська трагедія і що сталося 1943 року?
Так. Полякові іноді важко це зрозуміти. Для нас Волинь є частиною родинної, національної та історичної пам’яті. Є сім’ї, у яких прізвища вбитих передавалися з покоління в покоління. Але Україна не є однорідною. Людина зі сходу України могла все життя прожити за сотні кілометрів від місць тих подій і практично нічого про них не знати. Удома про це не говорили. У школі також часто не розповідали. У радянській історичній оповіді для такої пам’яті фактично не було місця. І ось ця людина тікає від війни до Польщі. Тут її приймає під свій дах поляк, іноді нащадок людини, яка пережила Волинську різанину. Це незвичайний історичний парадокс. Нащадок жертви відчиняє двері перед людиною, яка навіть не знає, що ця трагедія сталася. І лише тут починає слухати: що відбулося 1943 року? Чому поляки так багато про це говорять? Які вбивства? Звідки ця пам’ять? Ці люди зі сходу лише під час нинішньої війни дізнавалися про те, що сталося на Волині.
Як говорити про це так, щоб водночас не покладати на сучасних українців провину за вчинки попередніх поколінь?
Сказати правду. Не кричати, не принижувати, не говорити сучасному двадцятирічному хлопцеві з Харкова, що він несе особисту відповідальність за 1943 рік. Але розповісти йому, що сталося. Бо без правди немає примирення.
Чи можливе справжнє польсько-українське примирення через понад 80 років після Волинської трагедії? Що має статися, щоб воно перестало бути лише політичним гаслом?
А яка альтернатива? Ще сто років ненависті? Ми маємо залишити це нашим дітям? Ні. Але примирення не може полягати в тому, що одні пам’ятають, а інші просять уже не пам’ятати. Спочатку треба знайти померлих. Потім поховати їх, поставити хрест, зазначити, хто там похований, якщо це можна встановити, дозволити родині приїхати й помолитися. Це не політичні вимоги. Це найосновніші права людини. Минуло понад 80 років. Коли настане належний час, якщо не тепер? Нехай поляки проводять ексгумації, ставлять хрести, нехай родини приїжджають помолитися. А тоді можна буде сказати: «Пробачте». З обох сторін. Адже поляки також чинили злочини у відповідь, і за них теж треба вміти просити пробачення.
Де єпископ бачить ідейні витоки того, що сталося на Волині? Яку роль відіграли український крайній націоналізм та ідеї Дмитра Донцова?
Злочин не виникає нізвідки. Спочатку хтось створює ідеологію, потім хтось її друкує, хтось навчає її, хтось починає переконувати молодих людей, що «заради нації» дозволено більше. Тут треба повернутися до Дмитра Донцова та його праці «Націоналізм» (1926). У ній з’являється бачення незалежної Української держави, яка має бути національно однорідною. І тут починається трагедія. Бо що робити з людьми, які вже там живуть? Із поляками, євреями, чехами, представниками інших національностей? Якщо держава має бути «чистою», рано чи пізно хтось запитає: що робити з тими, хто не вписується в цю чистоту? І коли політика починає відповідати на таке запитання насильством, людина перестає бути сусідом. Вона стає перешкодою.
Чи Греко-Католицька Церква чесно осмислила власну історію періоду посилення українського націоналізму та злочинів проти поляків?
Церква також зобов’язана подивитися на власну історію. Не можна вимагати іспиту сумління лише від держави, війська чи політичних організацій. Священнослужителі теж ухвалювали рішення. Одні виступали проти націоналізму, інші мовчали, ще інші дозволяли, щоб релігія дедалі тісніше перепліталася з національною ідеологією. І це треба досліджувати без страху.
Як єпископ оцінює постать митрополита Андрея Шептицького (1865–1944), шлях якого до беатифікації викликає в Польщі емоції? Чи має його позиція щодо українського націоналізму бути одним із головних елементів оцінки його життя?
Добре, що ви про це запитуєте. Його постать складна. І саме тому не можна створювати спрощений образ святого на основі кількох вибраних епізодів. Якщо Церква досліджує життя людини, вона має дослідити його повністю, зокрема складні моменти, її ставлення до націоналізму, її слова та мовчання у відповідні часи. Йдеться не про легке засудження. Йдеться про правду.
Зовсім іншу позицію щодо націоналізму мав блаженний єпископ Григорій Хомишин (1867–1945). Чому його застереження важливі також із погляду сьогодення?
Тому що це надзвичайно цікава постать. Хомишин розумів небезпеку, яка виникає тоді, коли нація починає посідати місце релігії. Він застерігав від радикалізму. Вважав, що хибна політика може навіть призвести до розриву єдності з Римом. Можна сперечатися з його оцінками, але не можна заперечити одного: він бачив, що націоналізм може проникнути до Церкви й почати змінювати її зсередини. Це актуально й сьогодні. Нація важлива, батьківщина важлива, мова важлива, але для християнина жодна нація не є Богом.
Якими сьогодні є відносини Римсько-Католицької Церкви з греко-католиками в Україні? Чи справді спільна віра означає тісну співпрацю обох Церков?
Стороння людина думає: адже ви всі католики. Саме так. Ми католики. І все ж на заході України ця співпраця часом була дуже слабкою, і я кажу це з власного досвіду. На сході України все нерідко було зовсім інакше. З греко-католиками ми мали дуже добрі стосунки. Зустрічалися, ходили одне до одного, священнослужителі зналися між собою, була звичайна співпраця. А на заході виникало щось, чого я іноді не міг зрозуміти. І траплялося, що відносини з православними були простішими, ніж з іншими католиками. Це боляче. Але замість того, щоб влаштовувати з цього публічну війну, треба робити свою справу. Як казав кардинал Мар’ян Яворський: «Катехизуй, ремонтуй, будуй, іди до людей». Церква не розвивається через ображання інших. Вона розвивається завдяки праці.
Якої конкретної позиції єпископ очікує від Греко-Католицької Церкви у справі Волині? Чи можна після стількох десятиліть і далі відповідати родинам загиблих: «Ще не час»?
Церква має тут особливу роль і відповідальність, адже політики часто керуватимуться розрахунками. Церква не повинна цього робити. Я кажу: треба починати. Треба перестати казати «ще не час», бо цей час уже минув. Якщо Церква має відвагу говорити про прощення, вона мусить також мати відвагу говорити про провину. Якщо вона навчає гідності померлих, то має вимагати, щоб людина, яку витягли з безіменної могили, отримала власну могилу. Якщо вона говорить про примирення, то не може зводити його до дипломатичної заяви. Потрібні конкретні дії: ексгумація, ім’я, хрест, молитва, прохання пробачення. Лише після цього можна рухатися далі.
Римсько-Католицьку Церкву в Україні іноді ототожнюють винятково з поляками. Наскільки глибоко насправді сягає її коріння на цих землях і як відбувалося її відродження після розпаду Радянського Союзу?
Відповім жартом: мабуть, нас скинули сюди з парашутами. Адже Римсько-Католицька Церква присутня на цих землях уже століттями. Галицька митрополія, згодом Львівська, давні дієцезії в Кам’янці-Подільському, Житомирі, присутність на півдні та сході. Потім прийшли комуністи. Костели закривали, деякі підривали, храми також перетворювали на склади та спортивні зали, священнослужителів усували. І коли 1991 року розпався Радянський Союз, раптом виявилося, що люди й далі хочуть мати Церкву. З Харкова долали близько 700 кілометрів до Житомира, щоб знайти єпископа й попросити священника. Це і є картина відродження релігійного життя після комунізму: не гучні декларації, а людина, яка їде сотні кілометрів, бо хоче мати можливість брати участь у Святій Месі.
Чи з відродженням Церкви довелося також відмовитися від переконання, що католицизм латинського обряду в Україні обов’язково означає польськість і польську мову?
Так. Колись католик латинського обряду на цих землях дуже часто означав поляка. Але потім поляків винищували, вивозили, виселяли або вони самі виїжджали. Залишилося небагато. Старша бабуся розмовляє польською, а її онук уже ні. І тепер можна зробити дві речі. Можна сказати: Меса завжди була польською і такою залишиться. А через 20 років матимемо прекрасний костел і порожні лави. А можна зрозуміти, що Церква – це не музей мови. На сході були парафії, де Меси служили українською, російською і навіть в’єтнамською. Приїжджали священники з різних країн. І ніхто не мав із цим проблем. Бо саме такою має бути Вселенська Церква. Людина має прийти до Бога, а не складати іспит із національності.
Чи не є однією з помилок поляків у сприйнятті України те, що вони розглядають усю країну як єдину історичну, мовну та політичну спільноту?
Безумовно. Закарпаття відрізняється, але так само відрізняються Львів, Волинь, Київ, Донбас чи Одеса. Є місцевості, де більше розмовляють українською, є російськомовні регіони. Є регіони, пов’язані з пам’яттю про колишню Польщу, а є такі, де людина протягом усього життя майже не мала контактів із Польщею. А потім ми в Польщі запитуємо: «Чому українці цього не знають?» Які українці? Людина зі Львова та людина з Харкова можуть мати зовсім різний досвід історії. Тому так важливо не будувати примирення між двома абстрактними народами. Примирення творять конкретні люди.
Мільйони українців після 2022 року познайомилися з поляками так, як ніколи раніше. Чи може цей досвід, попри всю трагедію війни, у майбутньому допомогти справжньому примиренню обох народів?
Може. Адже відбулася зустріч людей, які раніше не знали одне одного. Поляк побачив українську матір із дитиною, яка втекла від ракет. Українець побачив поляка, який віддав йому кімнату у своєму домі. А потім почалася розмова. І під час цієї розмови може зайти мова також про Волинь. Це складно, але може стати очищенням. Не йдеться про те, щоб сказати людині: «Я прийняв тебе, тож тепер відповідай за своїх предків». Це було б аморально. Йдеться про протилежне: «Я прийняв тебе, бо ти людина. А тепер, коли ми вже сидимо за одним столом, я можу розповісти тобі, чому для мене важлива могила мого дідуся. І, можливо, ти вперше мене вислухаєш».
Якою, отже, є найважливіша роль Церкви в охопленій війною Україні та в польсько-українських відносинах? Де проходить межа між любов’ю до власного народу та націоналізмом, який починає витісняти Євангеліє?
З чогось треба починати. У політиці завжди буде інтерес, в історії завжди будуть суперечки, народи завжди гостріше пам’ятатимуть власні страждання, ніж страждання іншої сторони. Тому потрібна ще й Церква, але така, яка не ставить націю вище за Христа. Не Церква Кирила, яка освячує імперську політику. Не Церква, яка говорить про атомну бомбу й будує навколо неї метафізику спасіння. Не Церква, яка у відповідь на питання про поховання каже: «Ще не час». А Церква, яка здатна стати між двома народами й сказати: тут лежить людина. Спочатку поховаймо її. Потім назвіть зло його іменем. Потім попросімо пробачення. А тоді спробуймо пробачити. Бо якщо ми цього не зробимо, то передаватимемо конфлікт наступним поколінням, наче родинний заповіт. А не можна передавати дітям війну.
Джерело: польське видання «Rzeczpospolita».
Автор інтерв’ю – Пйотр Гурський.
Оригінал інтерв’ю польською мовою.







