«Ми шукаємо можливості, щоби в цьому світі, у якому так багато агресії, пов’язаної з війною, просто нести мир. І коли між нами, братами різних гілок, є мир, то це вже є свідоцтво, що цей мир може бути й між людьми», – розповідає в інтерв’ю для ватиканських медіа настоятель кустодії конвентуальних францисканців в Україні о. Станіслав Нуцковський.
Свято Матері Божої Ангельської, яке римо-католики відзначають 2 серпня – день особливо важливий для тих, хто живе францисканською духовністю. Невелика каплиця Порціункула, яка розташована всередині базиліки Матері Божої Ангельської в Ассізі стала колискою францисканського ордену та місцем завершення земного життя св. Франциска. Як живуть духовні сини святого Франциска в Україні, як змінилося їхнє служіння після повномасштабного вторгнення в інтерв’ю для ватиканських медіа розповів настоятель кустодії Святого Хреста Ордену Братів Менших Конвентуальних о. Станіслав Нуцковський.
Отче Станіславе, коли конвентуальні францисканці почали своє служіння на теренах сучасної України?
Офіційно ми, францисканці конвентуальні, з’явилися на землях сучасної України у 1370 році у Львові. Але є спогади ще раніші – вже у 1247 році францисканці були тут. А відбувалося це тому, що Церква весь час була євангелізаційна. Папа висилав легатів, які мали право уділяти таїнства і проголошувати Слово Боже незалежно від існуючих тоді юрисдикцій. Це така цікава річ часів Середньовіччя. Тоді Європа функціонувала інакше, ніж сьогодні: князі між собою співдіяли чи не співдіяли, землі були по-іншому розділені. Але дія Церкви була та сама, ціль була одна – проголошення Євангелія. І францисканці йшли. Це був час динамічного розвитку, перші десятиліття існування нашого ордену. Великий євангельський запал, служіння й проголошення Євангелія особливо там, де його немає. Багато князів просто запрошували францисканців із собою на свої землі, щоб їм товаришували. А як францисканці товаришували, то уділяли таїнства, молилися, проповідували Слово. І так це розповсюдження Євангелія відбувалося на землях, які сьогодні є українськими. Ключ був один – іти туди, де є потреба проголошення Божого Слова і де нас запрошують. Це не було якесь насильницьке входження, бо треба зайняти землю чи людей змінити. Взагалі в Церкві в тому часі не було такого задуму євангелізації. Дуже швидко ми почали йти в цьому напрямку – сюди, на так звану Східну Європу. Це було зв’язано з місією Церкви та з політичною ситуацією. Це часи, коли монголо-татари часто з’являлися на наших землях, і Папа висилав представників до хана, щоб з ним порозмовляти. І такими людьми, яких висилали до монгольського хана, були також францисканці. Бо вони вже в харизмі мали вписане те, щоби бути людьми діалогу. Діалог полягає в тому, що ми слухаємо, щоб спробувати зрозуміти: чому ми інакше думаємо, діємо, міркуємо? І як у цьому всьому знайти спільність? Це ж час святого Франциска, який захотів поїхати до зайнятої ісламом Святої Землі. І там зустрівся з прийняттям, тому що не йшов робити політику чи перетягувати на свою сторону, а пішов з Євангелієм: хочу розуміти тебе, чим ти живеш, поділюся, чим я живу, а ти вже роби вибір. Бог є дієвим, а не людина. Людина дуже потрібна як знаряддя, що несе Євангеліє, але не людина міняє серце другої людини. У XIII–XIV сторіччях францисканці саме так діяли, тому Папа часто користався з нашого служіння. На початку XIV сторіччя вже була сформована Угорсько-Чеська провінція, яка висилала братів.
Орден дуже швидко поширювався, ця харизма була чимось новим і свіжим: виявляється, можна жити Євангелієм у цих умовах, і це не мусить бути закритим способом. І як брати десь їхали, то когось залишали, щоб опікувався людьми – тобто душпастирював. І так закладалися монастирі. До XVII сторіччя включно ми дійшли аж до Дніпра. Ходили там, де були люди, де була потреба зустрічі. Практично орден ніколи не перестав існувати на цих землях. Відбувалися різні події, сутички, різні імперії входили на ці території, а наша присутність була активною. Хоча були й касати – закриття спільнот, особливо у середині XIX сторіччя, коли виявлялося, що брати не діють за думкою володарів чи противляться політиці. Формально спільноти закривали, але брати на землях залишалися і далі служили. Величезна відбудова й відродження нашої присутності відбулися після Першої світової війни. У 1918 році наша Галицька провінція мала лише п’ять монастирів. І ця спільнота з п’яти монастирів висилала місіонерів на північ (сьогоднішня Білорусь, Литва) та до Польщі. З цього маємо сьогодні в Польщі аж три провінції! І одна з них, Краківська, є під покровительством святого Антонія Падуанського, бо Галицька провінція мала осередок у Львові під його покровительством. Важкі часи – це часи Другої світової війни і після неї, коли ці землі належали до радянського блоку. Репресії, заслання, офіційно як орден ми не існували. Але наші брати були тут. Гарний час відродження почався під кінець 80-х років, коли брати, особливо з Краківської провінції, приїжджали на територію сучасної України служити парафіям, проголошувати реколекції, проводити дні зосередження. А коли ми досвідчили вільності нашої Батьківщини в 1991-му році, то повернулися до одного з наших історичних місць – до Львова, до храму святого Антонія, де почала служити перша спільнота у відродженій Україні.
Хто з ваших співбратів залишив помітний слід в історії Церкви на українських землях?
Таким служителем від імені Папи, таким місіонером, який був посланий на землі Київської Русі, був сьогодні вже блаженний Яків Стрепа – францисканець, архієпископ Галицький. Це він переніс столицю архідієцезії з Галича до Львова. А з сучасних постатей минулого століття – це наші співбрати єпископ Рафал Керницький і отець Одорик Бєнь. Обидва жили у Львові, а в радянські часи були заслані на Сибір. Отець Рафал після Сибіру повернувся до Львова. Не мав дозволу служити як священник, тож наймався двірником чи кочегаром, але не переставав служити й уділяти таїнства. А отець Одорик Бєнь після таборів не мав документів на повернення додому і працював у Сибіру. У 50-х роках, коли почалося підняття цілини в Казахстані, туди виїхало багато віруючих людей без пастирів. Отець Одорик звернувся до влади, йому дозволили переїхати, і він там працював – формально як робітник колгоспу, а фактично служив як священник. У 1991 році він приїхав до Польщі, коли тривало паломництво Святішого Отця Йоана Павла ІІ, погано почувся і помер. Отець Одорик похований у Кальварії Пацлавській в нашому монастирі. Мав намір повертатися до Казахстану, бо там його люди, але обставини склалися інакше.
Чи правда, що у Львові жив якийсь час св. Максиміліан Марія Кольбе?
Так, святий Максиміліан бував у Львові. Він там навчався, а пізніше був викладачем і вихователем у нашій семінарії. Якщо говорити про ці території, то також тут варто згадати Слугу Божого Венантія Катажинця. Він був трохи старший за отця Максиміліана, але таким же діяльним. Венантій народився на Львівщині, навчався у Львові і тут служив. Зараз процес його беатифікації рухається вперед.
Як зараз виглядає Ваша кустодія в Україні? Які пріоритети ставите у служінні під час повномасштабного вторгнення?
На даний момент ми в Україні маємо п’ять монастирів від сходу до заходу. Загалом нас двадцятеро братів: дев’ятнадцять в Україні й один ще проходить вишкіл у Польщі. Наше служіння в цих умовах війни є дуже різним, тому що змінюються умови війни і життя людей. Сам початок повномасштабного вторгнення – це момент, у який ми дуже міцно акцентували на підтримці людей у цьому стресовому, непередбачуваному періоді. Великий страх, розчарування, знеохочення, безнадія… Але передусім – величезний страх: що буде і як буде? Звідси ми дуже міцно включилися в допомогу людям, які на місцях переживали ці страхи. Допомагали гуманітарно, приймали тих, хто вже був зачеплений бойовими діями. Вони могли приїхати й оселитися в наших монастирях на стільки, скільки їм було потрібно. Або ж ті, хто йшов у цій хвилі міграції, могли зупинитися й отримати найпростішу допомогу: привітність, слово надії, а також прихисток, щоб переночувати, відпочити, поїсти й переодягнутися. Це початки війни. Напевно, так служіння виглядало в багатьох спільнотах, не лише монаших. Але війна триває далі, і змінюються умови в суспільстві. Тому ми почали змінювати стиль нашого служіння – вчити людей дивитися далі. Планувати життя на три місяці, на шість місяців, на рік уперед. Що вони хочуть робити, як бачать себе в цих умовах? Умови війни не вдасться змінити. Потрібно в цих умовах знайти себе… знайти Бога.
Як зараз жити? Як не втрачати своєї гідності, а передусім – віри? Пам’ятати, що в усьому є Бог, хоча ми й переживаємо таке лихо і таке випробування, яким є війна. І це було великим викликом також і для нас – перелаштуватися. Бо нам, францисканцям, потрібно було дати собі відповідь на питання: як нам зараз служити, що маємо робити, коли більшість уваги, серця й емоцій займає війна? Не Євангеліє, не Бог і навіть не людський розвиток. Бо всі ми тут перелаштувалися на режим виживання: потрібно було якось прожити, протриматися. Але протриматися можна кілька місяців. А коли це триває довше, то потрібно знайти спосіб, як жити в таких умовах. Отже, це підтримка людей, які залишаються в Україні, при наших монастирях і храмах – просто людей у потребі. Йти до них і давати відчуття безпеки: у спільноті, в молитві, поруч із монастирями. Це також спроби створити безпечні місця – так звані пункти незламності, облаштування підвалів під бомбосховища. Щоб ті, кому немає де сховатися, мали куди прийти. І вони не просто прийдуть — їх там зустрінуть живі люди: ми, францисканці, чи наші друзі та парафіяни. Створення таких умов триває й досі, бо відчуття безпеки та надія зараз надзвичайно потрібні. Це також підтримка тих, хто змушений був покинути Батьківщину, рятуючи життя своїх дітей, і опинився на чужині — у чужому краї, з іншою мовою та культурою. Попри те, що тут, в Україні, нам не бракує роботи, ми не можемо залишити й тих, хто виїхав за кордон і намагається знайти себе там. А це теж непросто: хтось знайшов себе більше чи менше, а хтось і досі не віднайшов, хоча вже й мову вивчив. Країна, яка прийняла, добра й привітна, але вона не є рідною землею. І ці люди також потребують підтримки тих, кого вони знають – бодай кількох знайомих душпастирів, яким вони довіряють. Бо війна руйнує довіру. Можна виїхати далеко від війни, але зруйнована довіра йде за людиною – її потрібно відбудовувати. Інколи це просто телефонна розмова, а за змоги – і наші безпосередні виїзди до цих людей, щоб підтримати їх на місці. Така підтримка є неформальною, адже канонічно кожен має свої межі діяльності, але серце людини та її життя не мають канонічної території. Де є людина – там є потреба в Богові.
Також сьогодні надзвичайно інтенсивним є служіння, пов’язане із жертвами війни, з досвідом смерті, втрат та несправедливості. Таке служіння закладене в наше покликання та місію. Я говорю не тільки про францисканців, а про всіх вірян, бо Ісус каже: «Носіть тягарі один одного». Спробувати взяти на себе тягар іншої людини, допомогти їй нести його, підтримати, зрозуміти, що вона переживає в цей момент. Коли людина переживає втрату, величезним даром для неї є не втратити контакт з іншою живою людиною, яка ділиться своїм часом, жертовністю, любов’ю та повагою – зокрема повагою до її стану і до її внутрішнього бунту. Це також виклик. Це не так, що ми майстри й усе вміємо. Попри різні інструкції та курси, які ми проходили, ситуація кожної людини постійно змінюється, і ми цього вчимося. Щось нам вдається, щось ні, і потрібно покірно схилити голову та не переставати шукати відповідь на запитання: «Господи Боже, чому я тут є? Для якої місії? Як сьогодні, у цю хвилину, показати цим людям Тебе і Твою присутність серед цього болю, втрат, несправедливості й безнадії?» Це виклик, який стоїть перед кожним душпастирем. А тим більше – перед францисканцями.
Чи є співпраця між трьома гілками францисканців в Україні?
О, звичайно! Так, слава Богу. Там, де є єдність, там є Бог і є співпраця. Практично з тих важких часів – маю на увазі після Другой світової війни – вона вже відбувалася нормально, як співпраця між усіма вірянами. Бо нас було мало, були великі утиски й переслідування. У часи після 90-х років минулого століття ця співпраця почала розширюватися, бо кожен із нас прагнув відродитися, відбувався обмін досвідом. Сьогодні це втілюється у безлічі наших зустрічей. Ми маємо багато спільних ініціатив: разом проводимо реколекції, дні зосередження, конференції. Шукаємо можливості робити щось спільно, бо я переконаний: у єдності – сила. Звичайно, ми як три гілки відрізняємося традиціями, але в духовності маємо ту саму основу. А спосіб служіння відрізняється лише дрібницями – це більше залежить від характеру території, спільнот і тих викликів, які вони долають. Ну і форма одягу трохи відрізняється, але це тільки зовнішні відмінності. Бо дух той самий, харизма та сама – Господня і святого Франциска. Ми шукаємо можливості, щоб у цьому світі, де так багато воєнної агресії, просто нести мир. І коли є мир між нами, братами різних гілок, це вже є свідченням того, що цей мир можливий і між людьми. Не втрачаючи нашої різноманітності – бо так, ми різні, по-різному говоримо, міркуємо, висловлюємося, – але є щось, що нас об’єднує. Я думаю, це щось дуже людське, незалежно від культури чи релігії, – спільне прагнення миру. Бо мир дозволяє нам розвиватися, жити й радіти життю, яким нас Господь обдарував.
