Сім років тому о. проф. Яцек Салій ОР виголосив проповідь у Луцькій катедрі з нагоди 76 річниці Волинського злочину. Було це 11 липня 2019 року. Подаємо редакційний переклад проповіді.
Про це повідомляє eKAI.
Насамперед я представлюся. Я – син волинської землі. Народився у серпні 1942 року в селі Буди (ґміна Верба, Дубенського повіту). На поляків, які мешкали в цьому селі, напали 15 квітня 1943 року, тобто за три місяці до страшної «кривавої неділі». Хутір моїх батьків, на щастя, був досить віддалений від села, і це нас врятувало. До нас прибігла перелякана українка, яку батьки знали лише в обличчя, і закричала, щоб ми тікали, бо в селі мордують поляків. У травні нас вивезли до Німеччини, і батьки так і не мали нагоди подякувати своїй рятівниці чи хоча б дізнатися, як її звати. Так чи інакше, здається, якби не та анонімна українка, я, ймовірно, закінчив би своє життя ще восьмимісячним немовлям.
Але перейду одразу до теми, якій хочу присвятити ці роздуми. Спочатку нагадаю про подію, що відбулася 11 жовтня 2017 року в римській базиліці Святого Петра. Того дня під час богослужіння на честь святого Йосафата Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук проголосив святого Йоана Павла ІІ «покровителем святої справи польсько-українського примирення». За мить я наведу кілька фактів, які свідчать про те, що цей Папа заслужив на те, щоб саме його обрали покровителем примирення обох наших народів.
Проте насамперед звернімо увагу на саму природу примирення. Очевидно, що примирення можливе лише на ґрунті правди. Можна сказати, що примирення стоїть на двох стовпах. Ці стовпи – це, по-перше, усвідомлення, тобто чесне пізнання й визнання правди, і, по-друге, прощення. І перше, і друге є необхідним для того, щоб могло відбутися примирення. Однак потрібно повсякчас пильнувати, щоб один із цих стовпів не домінував над іншим.
Бо якщо ми говоритимемо передусім про розплату, ми можемо ще більше поглибити нашу взаємну ворожнечу (замість того, щоб її зменшити) і занапастити саму справу примирення. Якщо ж ми говоритимемо насамперед про те, щоб просто пробачити одне одному, ми ризикуємо отримати неавтентичність такого надто поспішного примирення. Повторюю, необхідне і перше, і друге. Зло має бути назване, тілам несправедливо вбитих потрібно віддати шану і поховати їх у могилах; уся правда про скоєні злочини має бути окреслена й визнана.
Проте нехай увесь цей процес відбувається з думкою про те, щоб сприяти взаємному примиренню. Настільки затяте зведення рахунків, яке лише поглиблювало б взаємну ворожнечу, точно не може подобатися Богові. Однак так само недобрим було б і примирення, побудоване на вдаванні, ніби того зла, яке все ж таки було, не існувало, або на вдаванні, що це зло аж ніяк не було таким великим. Таке псевдопримирення було б подібне до пластиру, накладеного на гнійну рану.
Спробую навести аргументи на користь того, що обрання святого Йоана Павла ІІ покровителем святої справи примирення обох наших народів було рішенням у всіх відношеннях щасливим. Почну з нагадування, що саме завдяки Йоану Павлу ІІ у вересні 1988 року Українська Церква східної традиції, яка радянською владою у власній Вітчизні була приречена на неіснування та переслідувана, змогла відкрито й урочисто відсвяткувати в Польщі, на Ясній Горі, тисячоліття хрещення Київської Русі. Ясна Гора, яку поляки називають своєю духовною столицею, тоді вся лунала українською мовою. Завдяки цим урочистостям було зроблено потужний крок назустріч українсько-польському примиренню.
Коли, неповні три роки потому, 2 червня 1991 року – а нагадаємо, що Радянський Союз тоді формально ще існував – Йоан Павло ІІ зустрівся в Перемишлі з вірянами Греко-Католицької Церкви, він висловив побажання, щоб ті міленіумні урочистості Церкви на Ясній Горі виявилися пророчим провіщенням примирення поляків з українцями. Слова, мовлені Святішим Отцем, прозвучали тоді настільки урочисто, що я дозволю собі зараз їх зацитувати:
“Нехай Бог прийме те, що сталося на Ясній Горі, як символічну печатку примирення та справжнього братерства між українцями та поляками. Обидва наші народи зазнали стільки гіркоти та мук впродовж останніх кількох десятиліть. Нехай цей досвід послужить очищенням, сприяючи погляду з дистанції на колишні суперечки, претензії та взаємну недовіру, а насамперед сприяючи взаємному прощенню минулих кривд. Сьогодні буквально все — а передусім спільна віра в Ісуса Христа – закликає до примирення, братерства і взаємної поваги; до пошуку того, що об’єднує. Розпалювання колишніх націоналізмів та неприязні було б дією проти християнської ідентичності; це було б також кричущим анахронізмом, негідним обох великих народів».
Боже Провидіння так покерувало долею нашої частини Європи, що вже за кілька місяців Україна відновила свою незалежність [24 серпня 1991 – проголошення Акту незалежності і 1 грудня цього ж року – всеукраїнський референдум та вибір президента, – прим. ред.]. Коли настав момент, що Йоан Павло ІІ зміг приїхати з паломництвом до вже вільної України (це було в червні 2001 року), проблему українсько-польського примирення він порушив зокрема у Львові. Святіший Отець нагадав тоді, наскільки важливим є очищення історичної пам’яті, водночас звернувши увагу на фальш таких історичних розрахунків, які поглиблюють ненависть і закривають шлях до примирення. «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті, – говорив тоді святий Папа, – усі будуть готові ставити вище те, що єднає, за те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській спільноті, співпраці та автентичній солідарності».
Лише через два роки – на початку липня 2003 року, у листі, написаному з нагоди 60-х роковин трагічних подій на Волині й адресованому Примасу Польщі та обом кардиналам, які резидентували у Львові, – Йоан Павло ІІ опублікує свій значно конкретніший заклик працювати заради польсько-українського примирення. Цьому листу я присвячу ще трохи окремої уваги. Проте перед цим прагну сказати кілька слів про небезпеку лицемірства і неправди, які можуть ховатися за надто легко кинутими закликами до того, щоб там, де в описі та оцінках тих самих історичних подій ми розходимося, можливо, особливо глибоко, шукати порозуміння на основі повної правди, якої ми не приховуватимемо одне від одного, якою б болючою та ганебною ця правда не була для якоїсь зі сторін.
А саме, всі ми, навіть найчесніші серед нас, піддаємося – хочемо ми того чи ні, свідомо чи несвідомо – різним егоцентричним упередженням. Коли виникає проблема кривд – як тих, які ми заподіяли іншим, так і тих, яких зазнали від них, – це егоцентричне спотворення дає про себе знати просто неминуче. Звісно, якщо ми хочемо чесно пізнати правду про кривду, ми намагаємося подолати нашу схильність до суб’єктивних оцінок, однак навіть за найкращих намірів сприйняття тих самих подій у обох сторін буде позначений певним суб’єктивізмом.
Суть того, що я хочу зараз сказати, чудово передає популяризоване Юзефом Мацкевичем литовське прислів’я: «Тільки власні сльози гіркі, чужі сльози лише мокрі». Спробуймо в перспективі цього прислів’я прокоментувати твердження, що міститься у виданому до 70-річчя Кривавої неділі, пастирському листі Римсько-Католицького єпископату України, про те, що з огляду на злочини, скоєні тоді українськими націоналістами, «реакцією з польського боку були оборонні дії та спорадичні акції відплати, в яких також загинули невинні українці. Проте ці дії не були пропорційними ні за кількістю жертв, ні за варварськими методами».
Звісно, якщо дивитися з погляду матеріальної правди, фактично так і було. Однак це не є виправданням для злочинів, яких під час цих акцій припустилися поляки проти українців. Злочинами жодні рахунки не закриваються. Сльози, які тоді проливали скривджені українці, теж були гіркими, а не просто мокрими. Ми, поляки, набагато більше повинні усвідомлювати ті злочини, сокрушатися їх перед Богом і перепрошувати за них наших братів-українців.
Дивлячись із цієї перспективи, слід висловити найбільшу повагу кардиналу Любомиру Гузару, який під час згаданої зустрічі українського народу з Папою наважився виголосити таку декларацію:
«Ми визнаємо, що в минулому столітті історії нашої Церкви були також темні й духовно трагічні моменти. Сталося так, що деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви завдавали зла – на жаль свідомо і добровільно – своїм ближнім із власного народу та з інших народів. У твоїй присутності, Святіший Отче, прагну за них усіх просити прощення у Бога, Творця і Отця нас усіх, та у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, у будь-який спосіб скривдили. Щоби над нами не тяжіло страшне минуле і не отруювало нашого життя, ми охоче прощаємо тим, хто в будь-який спосіб скривдив нас. Ми переконані, що в дусі взаємного прощення можемо спокійно приступити до спільного з Тобою звершення цієї Євхаристії, усвідомлюючи, що в такий спосіб ми входимо щирою і міцною надією у нове і краще століття».
На три деталі цієї декларації варто звернути увагу. По-перше, кардинал Гузар не вважав себе компетентним – і, мабуть, слушно – виголошувати цю декларацію від імені всього українського народу; він складав її від імені Церкви, пастирем якої він був. По-друге, за прощенням кардинал звернувся спочатку до «Бога, Творця і Отця нас усіх» – бо чого варті були б будь-які лише людські прохання про прощення, якби вони не були просякнуті надією, що тільки один Бог має силу примирити між собою тих, хто так важко взаємно поранив одне одного. І нарешті, по-третє, згідно з історичною правдою, кардинал підкреслює, що кривди, які заподіяли «деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви», були завдані «ближнім із власного народу та з інших народів». Вражає чистий, зразково євангельський тон цієї декларації. Її автору йдеться не лише про подолання прірви, що була викопана між нашими двома народами. Він нагадує, що багато зла українці заподіяли також іншим українцям – і що ці події так само потребують від нас духовного опрацювання.
Цей самий тон притаманний і згаданому листу святого Йоана Павла ІІ від 7 липня 2003 року, виданому до 60-річчя трагічних подій на Волині, який закликає обидва наші народи до повного примирення. Менш ніж за два роки Йоан Павло ІІ мав бути покликаний до Дому Отця, тому сприймаймо цей лист як його заповіт для обох наших народів. З огляду на виняткову важливість цього тексту, я дозволю собі навести зараз розлогі його фрагменти:
«У віхолі Другої світової війни, коли потреба солідарності та взаємодопомоги мала б бути нагальною, темна дія зла отруїла серця, а зброя призвела до пролиття невинної крові. Тепер, через шістдесят років від тих сумних подій, у серцях більшості поляків та українців стає більш очевидною потреба глибокого іспиту совісті».
Часи були такими – висловимо думку святого Папи власними словами, – що вимагали від нас і від наших народів більшого, ніж зазвичай, залучення на користь добра. Натомість сталося дещо протилежне: дехто з нас припустився навіть страшних злочинів.
Продовжимо читати святого Папу:
«Відчувається необхідність примирення, яке дозволило б поглянути на сьогодення і майбутнє в новому дусі. Це спонукає мене до вдячності Богові разом із тими, хто у роздумах та в молитві згадує всі жертви тих актів насильства.
Нове тисячоліття, в яке ми нещодавно увійшли, вимагає, щоб українці та поляки не залишалися поневоленими своїми сумними спогадами про минуле. Розглядаючи минулі події в новій перспективі та беручись за побудову кращого майбутнього для всіх, нехай вони подивляться одне на одного поглядом примирення.
Оскільки Бог простив нам у Христі, потрібно, щоб віруючі вміли прощати одне одному заподіяні кривди і просити прощення за власні провини, і в такий спосіб сприяти побудові світу, в якому поважають життя, справедливість, злагоду та мир. Крім того, християни, знаючи, що Бог „Того, Хто не знав гріха, зробив за нас гріхом“ (2 Кор 5, 21), покликані визнати помилки минулого, щоб пробудити власну совість перед теперішніми компромісами й відкрити серця для справжнього, тривалого навернення».
Ці слова справді мають у собі щось від заповіту. І саме так – як свого роду заповіт так любленого нами Святішого Отця – спробуймо їх прийняти. А отже:
1. У скорботі та молитві ввіряймо Богові жертв тих злочинів. Особливо молімося за жертв злочинів, скоєних співвітчизниками. Українці нехай моляться за вбитих тоді на Волині поляків, поляки – за вбитих ними українців. Як поляки, маємо визнати, що у факті, що у польських акціях відплати загинуло незрівнянно менше невинних українців, ніж невинних поляків під час Волинської різанини, в жодному разі не слід шукати виправдання для вбивства невинних людей.
2. Намагаймося дивитися одне на одного поглядом примирення. Простіше кажучи: нехай поляки намагаються любити українців приблизно так само, як люблять самих себе. Так само й українці поляків. Або принаймні роздумах без неприязні думати одні про одних. І радіймо взаємно успіхам та досягненням одне одного.
3. Від того, чи здатні ми визнати помилки минулого і прощати одне одному, істотно залежить те, чи справді ми хочемо брати участь у побудові світу, в якому поважають життя, справедливість, злагоду та мир.
Господи Ісусе, мир і примирення наше, помилуй нас. Амінь.
