До Дня матері хочемо згадати українських матерів, які пережили найтяжче – втрату власних дітей. Одна з них – пані Люба з Вінничини, мати загиблого героя Олександра Тимченка. Вона ділиться своїм болем не для того, щоб викликати сум, а щоб плекати пам’ять про сина, який віддав життя, захищаючи рідну землю. Черпаючи натхнення зі спогадів про великодушність свого сина, матір перетворює горе на життя і надію.
Про це пише Vatican News.
Ми часто уявляємо надію, як щось легке, як мрію про краще майбутнє. Але в обставинах глибокого болю надія набуває більш глибокого значення: вона стає самим життям, свідомим рішенням продовжувати жити попри все. І біль не перетворюється на відчай, коли його розділяє інша людина. Для пані Любові Тимченко із с. Заболотне, що на Вінниччині, мами українського солдата, який загинув на фронті, надія зародилася ще до її рішення взяти участь у реабілітаційному проекті. Коріння її надії походить із щедрого серця її сина. Кожні обійми солдата, що повертається з фронту, кожна з любов’ю приготована посилка з їжею, кожне слово підтримки для родини, яка втратила когось з рідних, – це зерно надії, що проростає. У цих щоденних вчинках пам’ять і любов переплітаються, перетворюючи біль на життя та на невидиму нитку, яка і далі єднає тих, хто залишився, і тих, хто воював.
Сашуня – цим лагідним іменем пані Люба і досі називає свого сина Олександра Тимченка, який 28 лютого 2024 року загинув на фронті, захищаючи рідну країну. Йому було 29 років. «Це настільки важко, – розповідає мати в інтерв’ю для ватиканських медіа, – але я стараюся не замикатися. Стараюся бути потрібна людям. Тому що ми не вічні. Я хочу, щоби після нас героїчно споминали моїх дітей і щоб була історія про них світлою, достойною і не забутою». До війни Олександр не проходив військову службу, оскільки отримав відстрочку на сім років після того, як його старший брат трагічно загинув у віці 27 років. Сашко навчався у Вінницькому аграрному університеті, де здобув ступінь бакалавра. Він хотів продовжити навчання, але після смерті брата вирішив зробити перерву і почав працювати з батьком на комбайні. «Він дуже любив поле, – згадує мати, – збирати пшеницю, кукурудзу. Він хвилювався за маленьких зайченят, щоб їх не поранити під час збору врожаю. Він любив природу, риболовлю. Це була дитина, обдарована добротою».
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, Олександр вирішив разом із батьком добровільно вступити до Збройних сил. Спочатку він кілька місяців служив у територіальній обороні, потім його відправили на кордон з Білоруссю, а згодом – на Донеччину. Він отримав поранення в коліно, лікувався. На реабілітацію приїжджав додому. «Два тижні перед завершенням реабілітації, – розповідає пані Люба, – йому подзвонив командир – а в нього був позивний «Каштанчик» – і каже: “Каштанчик, треба їхати, бо не вистачає хлопців”. Він приїхав додому і каже: “Я їду, бо командир подзвонив”. Я кажу: “Сашенька, ще реабілітація не закінчилася. Ще тобі потрібно полікуватися”. Він каже: “Нічого. Моїм побратимам там також не легко”. Він поїхав на нове місце, з цими хлопцями познайомився. Поки вони були на позиції, він прибирав у кімнатах. Він був дуже порядний, чистолюбний, добросовісний. Каже: “Я хлопцям усе поправ, в хатах поприбирав, понапалював їм, бо була зима. Водички їм понагрівав, щоб вони помилися, коли прийдуть”. Це було на другий день. На третій день всім дали команду їхати на позицію. І це був його перший вихід в Красногорівці. І він загинув».
Мати героя розповідає, що вони ще з ним розмовляли 28 лютого о 21:00 годині. Олександр сказав батькові, що ситуація дуже важка, і попросив дати мамі телефон. «Він довго не міг говорити, – пригадує мама, – тому що там шумно, були вистріли, вибухи. Я кажу: “Синочку, нехай тебе Бог береже”. А він каже: “Мамо, вам удачі, а мені – як буде”. Він перед тим ніколи так холодно не відповідав. А в той момент він, напевно, в тих обставинах не міг справитися зі своєю нервовою системою». Це були останні слова, які батьки Олександра чули від нього. Вночі пані Люба була дуже стривожена. «Я кажу, нехай би ні одна мама такого горя не зазнала, як ми. Настільки я була збентежена, мені здавалося, що нібито я є, але мене нема. І в 02:15 ночі я лежала, зовсім не спала. Чоловік питає: “Чому ти не спиш, Любка?”. Я лише зітхнула. Я навіть відповісти не могла. В мене в той момент було відчуття, ніби мене шаблею перерізали навпіл. Вже пізніше мені сказали, що в цей час моя дитина загинула – загинула від дронів… Коли до нас прийшла ця звістка, з того дня, нам ні сонце, ні світ – нічого не миле». Мати воїна розповідає, що під час прощання і похорону сина було настільки багато людей, що черга стояла приблизно до 4:00 години ранку. «Я вже так хотіла залишитися наодинці з дитиною, бо не могла собі дати спокою. Не могла повірити, що це справді сталося», – згадує Любов. Мамі потрібно було побачити й доторкнутися до ран сина. «Лише тоді я зрозуміла, що життя там не могло бути», – додає вона.
Пані Люба розповідає, що, коли бачить військових на вулиці, просто підходить до них і каже: «Можна Вас обійняти?». Їй здається, ніби вона обіймає свого сина. Одного разу вона зустріла солдата, з вигляду якого було зрозуміло, що він повертається з фронту. Коли вона його обійняла, то відчула запах війни, диму. «Коли мій син приїжджав додому, то він ніколи не давав мені свого одягу, а сам кидав його в пральну машину, щоб я навіть не відчувала запаху, — розповідає вона. – Той запах війни я відчула лише тоді, коли нам привезли його речі після його смерті. І ті речі я виставила на комод, як у музеї. І я ходжу, говорю з ними. У шафі теж є його речі. Я їх витягую, перепираю і знову кладу на місце, бо Сашуня повернеться. Кожна мама не перестає чекати, чи вона бачила в труні, чи не бачила. Бо страшнішого горя на світі нема, як ховати своїх дітей».
Минуло вже більше двох років, а батьки Олександра досі з трепетом реагують на кожен автомобіль, що проїжджає повз їхній будинок. Адже їхній Сашуня завжди з’являвся несподівано. «Він з’являвся саме в ті моменти, коли у мене були якісь проблеми чи турботи, і він з’являвся, як сонечко. І досі ми чекаємо на нього як на то сонечко, – зітхає мама. – Десь машина проїде чи мотоцикл, а ми сподіваємося, що це він. Знаєте, настільки душа вже стомилася, а я чекаю…. Чи я просто навчилася сама себе обманювати? Але це не можна назвати обманом. Це так моя душа, серце, очікує любов. Розумієте, у мене серце і розум не співпрацюють: розум каже одне, а серце каже: “Він все одно приїде”. Але він вже не зможе приїхати…»
У серпні 2024 року пані Любу Тимченко запросили взяти участь у реабілітаційному проекті «Дати мамі надію». Спочатку вона вагалася: біль від втрати сина був настільки сильним, що вона не бачила нічого навколо себе. «Мені просто було темно, скрізь темно», – розповідає вона. Вона не могла поєднати спогади про похорон із надією ще раз побачити свого сина. Зрештою, однак, вона вирішила погодилася і вирушила до Києва, до парафії братів капуцинів, які започаткували цей проект спільно з Християнською Службою порятунку на початку 2023 року. Центр реабілітації, що діє в “Домі отця Піо” при парафії капуцинів, пропонує матерям, які переживають втрату, періоди безкоштовного проживання, під час яких команда душпастирів, психологів та реабілітологів допомагає їм відновити сили та знову віднайти бажання жити. «Не можу собі уявити, що би було зі мною сьогодні, якби я там не побувала: я б уже збожеволіла», – згадує вона. Там, завдяки допомозі фахівців та координаторів проекту, Любов навчилася жити знову, «для того щоб нести світлу пам’ять про сина». Беручи участь у психологічних сесіях та ділячись своїм горем з іншими матерями – того разу їх у проекті було шістнадцять – Любов знайшла сили рухатися вперед. Повернувшись додому, вона знову помітила квіти в саду і зняла чорну хустку. Вона дякує тим, хто з відданістю допомагає кожній мамі знайти свій шлях, щоб продовжувати жити. Після участі в проекті «Дати мамі надію» пані Люба разом з групою здійснила паломництво до Італії, побувала у Ватикані, де відбулася їхня зустріч з Папою Левом XIV, а пізніше взяла участь ще в іншому проекті. «Знаєте, коли я поїхала один раз, потім другий, третій – і мене туди вже тягне. Я відчула родину, родину, яка носить однаковий біль, – ділиться мати героя. – У нас дуже багато спільного, однаково кровоточать рани. А ці фахівці всієї команди тримають нас, підживлюють добром і надією, допомагають у будь-якій ситуації. Це настільки цінно! Я навіть не можу знайти слів, щоб висловити їм свою вдячність. Для таких, як ми, це дуже велика допомога. Від них відчувається повага і вдячність за наших героїв».
Багато побратимів та друзів Олександра Тимченка й досі підтримують зв’язок з його батьками та приїжджають до них у гості. Пані Любв та група, яку вона очолює у своєму селі Заболотне, до складу якої входять навіть літні жінки віком від вісімдесяти років і старше, присвячують себе допомозі їм: готують їжу, виготовляють окопні свічки та організовують різні заходи. Одного разу – а це було зимою – Любов побачила в соцмережах допис жінки, яка просила про свічки, щоб зігріти солдатів на фронті. «Ми їх зробимо», – написала вона, попросивши адресу, куди їх надіслати. Незабаром Любі зателефонував військовий Вадим. «Мама Люба, ми сидимо біля свічок. При такому морозі ми вперше за два тижні ми відчули тепло і гарячу воду». Любов розповідає: «Мене наповнила така радість, – ділиться вона, – що протягом наступних місяців, щоразу, коли я бачила вогонь, в мене були ці хлопці перед очима; мені здавалося, що я можу передати їм це тепло. Здавалося, що я б зараз витягла цей вогонь і тепло і передала їм Фейсбуком. Чому ще цього не придумали? Наскільки було приємно знати, що хлопці отримали тепло, і вони раділи. Вони відчули себе не забутими. Я їх не знаю, але мені здається, що я їх всіх знаю, я їх обіймаю, вони всі мої».
Пані Люба зазначає, що всі, кому вони щось передають, обіцяють приїхати. «На жаль, не всі вже можуть приїхати, – каже вона зітхаючи. – Бо отак пообіцяють, а потім – погана звістка. Але кілька солдат приїжджало до нас. Вони не знали ні мене, ні мого сина: просто ми їм допомагали. Ми не могли говорити, просто обійнялися і плакали. Потім ми почали спілкуватися. Вони розуміли мене, я розуміла їх по запаху війни. А ті, що знали мого сина, то хто приїжджає у відпустку чи хоч на один день, то заїжджають на могилку і до нас, бо ми дуже просимо, щоб заїжджали. Я в кожній дитині бачу своїх дітей, мені так легше, і я їх всіх люблю. Я кажу: якби я тільки могла розгорнути небо і переінакшити, щоб всім було тільки найкраще, бо це найважливіше. Багатьом кажу, що не треба забувати, не треба бути озлобленими, не треба замикатися, бо ми всі тут тимчасові гості, і треба пронести цей шлях з гідністю, як потрібно. Не завжди виходить, але треба старатися, як би це не було важко».
