Інтерв’ю з отцем Вадимом Здоровим про душпастирську опіку над українцями в Польщі, особливості підготовки до таїнств під час війни та важливість створення живої спільноти далеко від Батьківщини.
Отче, розкажіть, будь ласка, трішки про себе: звідки ви родом і як так сталося, що ви служите в Польщі?
Я походжу з Кам’янець-Подільської дієцезії. У 2021 році єпископ Леон Дубравський OFM запропонував мені поїхати на навчання до Італії. Там я розпочав навчання в університеті, водночас опановуючи мову на курсах та служачи помічником в одній із міланських парафій.
Для мене це стало дуже багатим досвідом – пізнання життя Церкви в Італії, яка є колискою християнства, та дуже поширило мої горизонти. Але попри це, я відчував потребу і бажання продовжувати навчання, але вже територіально ближче до України. Єпископ Леон після двох років мого перебування в Італії погодився на моє переведення до Люблінського католицького університету, де також проживає багато українців.
Які саме події ви організовуєте для молоді з України? Чи це більше формат змішаних зустрічей з місцевою молоддю?
У Любліні, де я зараз перебуваю, є українська спільнота, яка потребує душпастирства. Здебільшого це молодь і сім’ї, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення. Події для молоді ми організовуємо різні, але за своєю природою вони подібні до тих, які є в Україні. Наприклад, зустрічі, катехизи після Меси у неділю, оскільки щотижня є Літургія о 9:30 в академічному костелі Люблінського католицького університету. Тобто на території цього університету є костел, де звершується Свята Меса від моменту повномасштабного вторгнення. І неділю в нас є така зустріч для молоді, формаційна катехиза на різні теми, також є інтеграційні зустрічі, де ми з молоддю спільно розмовляємо в дружньому форматі.
Варто сказати, що є також спортивні зустрічі. Наприклад, коли хлопці збираються на футбол, то кличуть священника. На жаль, останнім часом я менше з ними перебуваю, але стараюся, наскільки дозволяють обов’язки і можливості, бути з ними. Це зустрічі в дружньому колі, коли можемо разом грати у футбол, розмовляти, жартувати.
Українська молодь спілкується та інтегрується в різні групи там, де вона навчається чи працює. Зустрічі, які я проводжу, не є змішаними групами з місцевою молоддю. Варто також згадати про передподружні катехизи. Зараз якраз завершується такий курс для наречених, які готуються до таїнства Подружжя. Це також цікавий досвід, адже від моменту мого перебування тут уже третій рік поспіль виникає потреба готувати когось до шлюбу. Також зверталися з проханням підготувати до першої Сповіді й Причастя.
Чи зустрічалися Вам люди, які до цього не практикували віру, але почали свої пошуки Бога після виїзду за кордон?
Були такі люди, які відкривали для себе цінність віри. Можливо, війна також призвела до того, що люди більше задавали собі питання про сенс життя, про пошуки того, що є в житті найважливіше. Часто просили мене про катехизи, зустрічі, були навіть зустрічі онлайн, люди, які виїхали з України, які є далеко, живуть в містах Польщі, Німеччині, де не має священника. Вони географічно грають велику роль, що ближче священник, який є фізично.
Ми з ними мали ці зустрічі онлайн, катехизи, але пізніше я уділяв їм таїнство Вінчання. Наприклад, вже безпосередньо приїжджаючи до них туди, де цей шлюб відбувався. Тому насправді якось Господь, знаєте, так веде, що я, думаю, провів катехизу, підготував одних до таїнств, думаю, можна трошки видихнути. О, закінчились вже зустрічі. А тут інші люди мене вже шукають, нові. Я думаю, чому ж так? Одні зустрічі закінчуються, інші розпочинаються. Такий цікавий досвід і, можливо, в цьому є просто потреба людей, оскільки далеко від своїх рідних парафій, від України, від Батьківщини шукають ці можливості прийняття таїнств за кордоном.
Тут, може, такий маленький відступ. Мене трошки болить, що, наприклад, немає україномовного священника в таких великих містах Польщі, як Вроцлав чи Краків. Там є спроби творення таких душпастирств для українців, але це, зазвичай, священники роблять на таких умовах десь волонтерських,які мають свої інші обов’язки. Наприклад, колись працювали в Україні, повернулися до Польщі та стараються, з огляду на любов до України збирати людей. Але, все ж таки, мені здається, що бракує такого сталого священника в таких великих містах Польщі. Така ситуація.
У Варшаві домініканці гарно також займаються з українцями. Тобто, з однієї сторони, знаєте, відбувається багато чого доброго в різних місцях, але разом з тим, мені здається, що ми як Церква повинні виїхати за людьми. Пастирі, які повинні піти за людьми там, де вони є. Як це робити, це важке питання. Можуть молитися, розпізнавати більше.
Тут є також молодь з Білорусі, багато місцевих поляків, а також представників з інших країн, з якими вони чудово знаходять спільну мову, створюють такі різні групи, спільноти. Але разом з тим, є ця ідентичність чітка: ким я є і до кого я належу. Були також організовані нами різні патріотичні ініціативи. Це як, наприклад, збирання коштів для наших волонтерів. В Любліні також діє фундація «Lux vitae», через яку поляки та українці матеріально підтримують Харківсько-Запорізьку дієцезію, яка одна з тих, котра найбільше потерпає від війни.
В Адвенті ми робили таку акцію, щоб бути більше солідарними, хоча ми на відстані, але також солідарними з людьми в Україні. Постійно молимося за Україну також.
Чи відчуваєте Ви зі сторони української молоді тугу за рідним домом, чи все ж таки вони вже більше звикли до нової реальності в Польщі?
Мені важко сказати насправді чи є в молоді така туга за домом і чи хотіли б вони повернутися.
Радує те, що молодь має свою ідентичність, що вони чітко усвідомлюють, ким вони є, що вони є українцями, хоча вони є в Польщі та інтегруються в різні аспекти середовища.
Частина, мабуть, що так, мабуть, що хотіли б повернутися, оскільки Україна – це їхній дім, там є багато друзів, родин є в Україні. Водночас треба визнати, що велика частина людей будують своє життя вже тут, тому що війна затягується і люди думають про майбутнє, особливо, якщо це сім’ї, в яких є діти, які ходять в школу, які вибирають професію. Дуже важко сім’ї переїжджати з місця на місце.
Я думаю, що є і такі, і такі люди. Для нас, як для Церкви, важливо їх підтримати там, де вони є. Щоб, коли з’явилася така можливість, а я думаю, що вона з’явиться, повернення, розквіту України, відбудови, щоб вони повернулися і не втратили своєї ідентичності такими, як вони є. Ось так, я думаю.
З якими потребами та проблемами найчастіше звертаються до вас земляки? Це більше соціальні питання чи духовна підтримка?
З якими потребами? Ну, я вже сказав про кілька цих потреб. Тут варто також пригадати про духовні розмови, про таїнство Сповіді. Часом навіть є таке приємне здивування, що хтось прийшов до таїнства Сповіді, що йому це було потрібно тут і тепер. Є таке переконання, відчуття, що людина цього дуже потребувала і тоді є ця радість з цього служіння.
Чи змінилася вразливість молоді на події в Україні?
Ну, на жаль є так, що ми звикаємо до подій війни. Хоча до цього важко звикнути, але все одно людина адаптується. І особливо, якщо це далеко.
Є завжди така спокуса десь там забути про це. Тим більше, що молодь виїжджає з рідного дому, є далеко від батьків і є багато спокус: велике місто, ти – студент та не має батьківського контролю.
Варто сказати, що наша молодь є відповідальна. У нас багато міністрантів, хор, молодь, яка приходить на Святі Меси. Це їхня така ініціатива. Що тут від мене? Я їх не затягую на цю Літургію.
Тому молодь наша відповідальна, але в кожного з нас є ця спокуса втратити цю вразливість. Тому ми завжди під час молитві вірних згадуємо за Україну на Месі, а також як молимося Розарій. Завжди цей намір є, щоб ми не забували про війну в той чи інший спосіб.
Чи молодь ще планує повернутись до України, чи вже будує життя в Польщі?
Мабуть, що цей час не є на користь. Чим довше він затягується, тим важче, можна сказати, буде потім повернутися.
Але моя суб’єктивна думка і я так думаю, що якщо буде ця відбудова України масштабна і будуть робочі місця, то я думаю, що перші ті, які повернуться, то ті, які знають Україну, яким вона близька, а не ті, які ніколи не були, для яких вона далека і так далі. Варто ще згадати, бо не сказав також про такі ініціативи, які були в нас. Це реколекції українською мовою. Певно вже рік тому, трошки більше, рік-півтора, були в нас перші реколекції українською мовою після початку повномасштабного вторгнення.
Багато людей казали, що для них це був такий ковток свіжого повітря, бо реколекції вони завжди переживали в Україні, а за кордоном не було такої можливості. Це було дуже актуально тоді. Дійсно, Боже провидіння так повело, що було кілька турів цих триденних реколекцій і люди гарно пережили, дуже глибоко. Тому також хотів би висловити подякування тим, які мені допомагають, бо я не я сам, і сила є в спільноті. Якби не було для кого служити, то це не мало б сенсу. Так само якби не були руки, які допомагають, то самому також, тим більше в Польщі, далеко від дому, де людина за кордоном не є така впевнена у своїх силах, тоді відчувається ця потреба в спільноті.
Сила в спільноті, і потреба, бо якщо не має цієї підтримки, то це також боляче. Боляче і важко самому, але добре, що вона є, і я, як священник, також потребую допомоги вірних, допомоги інших.
Максим Железницький
