«Чоловіків треба “витягувати” і наново їм пояснювати, що вони важливі та про їхнє важливе місце у родині, вихованні дитини, передаванні віри. Часом ті, хто живуть з дружиною 30, 40, 50 років, кажуть, що такі нагадування потрібні. Тому що у щоденних клопотах губишся, втрачаєш ту позицію, яку мав би мати, перестаєш бути авторитетом для дружини, для дітей», – розповів отець Віталій Козак OCD, з Бердичева, в інтерв’ю про великопісну пропозицію для чоловіків під покровительством святого Йосифа.
Про це пише Vatican News.
19 березня римо-католики відзначають Урочистість Святого Йосифа. З цієї нагоди пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з отцем Віталієм Козаком OCD, хранителем Всеукраїнського санктуарію Матері Божої Бердичівської на Житомирщині. У розмові з ватиканськими медіа босий кармеліт розповідає про спеціальну духовну пропозицію для чоловіків – велику новенну до святого Йосифа, яка завершується всеукраїнським паломництвом чоловіків до санктуарію у Бердичеві. Цього року проща відбулася 15 березня під гаслом «Йому довірився сам Бог».
Тож, протягом дев’яти серед перед урочистістю св. Йосифа у Вашому санктуарії о 6:45 ранку звершується спеціальна Свята Меса для чоловіків? На цю Службу Божу дійсно приходять виключно чоловіки?
Тільки чоловіки. О 6:45 зранку – тільки чоловіки. Звісно, є жінки, які б хотіли приходити, але кожен рік ведеться «боротьба» і нагадується, що не потрібно боятися: їхніх чоловіків не вкрадуть.
Як протягом останніх років, насамперед з огляду на повномасштабне вторгнення, змінилась кількість учасників девʼятниці?
Звісно, кількість змінилася, бо з нашої парафії більше 70 чоловіків перебувають на фронті. Дехто вже загинув, а дехто – в полоні. Звісно, середній вік учасників збільшився, бо молоді хлопці та чоловіки до 60 років у переважній більшості знаходяться на фронті.Звісно, що як є старші чоловіки, то дехто хворіє. Але, не зважаючи на хвороби, один чоловік, що був на паломництві пройшов вже п’ять сеансів «хімії». Він мені казав: «Не міг ходити на дев’ятницю, то хоча б на паломництво прийшов». Можна сказати, що 30-50 чоловіків приходили щосереди до санктуарію на цю новенну.
Як війна вплинула на Вашу парафію, якщо говорити про кількість людей, які приходять на Месу?
Якщо говорити про останні чотири роки, від моменту повномасштабного вторгнення – виїхала майже тисяча людей, а це половина парафії. Певна кількість парафіян повернулася, проте частина далі залишається за кордоном.На сьогоднішній день – без перебільшення – в неділю на Меси приходить близько тисячі людей. У переважній більшості це діти і жінки, або старші чоловіки, або ті, кого ще не мобілізували, або ті, хто з різних причин не може воювати.
Які особливості програми паломництва для чоловіків, яке відбувається на завершення великої новенни?
Паломництво відбувається під час Великого Посту, тому одним із пунктів програми завжди є театралізована Хресна дорога на території нашого монастиря. Тут є Ісус, є жінки, що плачуть… Програма завжди передбачає конференцію, ділення в групах, Службу Божа. Ну і звісно треба щось поїсти – як же чоловіки будуть півдня без їжі?
Що значать такі зустрічі для самих учасників паломництва? Чи маєте відгуки?
\Передусім, це можливість сформувати чоловічу спільноту як таку. Бо часто так є, що чоловіки – це досить самотні створіння, які люблять свою «кашу», свою реальність і не сильно пробують туди когось іншого допустити. Коли вони бачаться щотижня під час новенни, то починають знайомитися. Може, дехто вже був знайомий, тож вони починають більше спілкуватися. Вони перестають бути чужими, а стають «своїми». Навіть якщо вони мають різну працю та різні обов’язки, такі ініціативи дають можливість зустрічатися часом і поза храмом, у щоденності. Можна також подивитися більш глобально: коли говоримо про всеукраїнське паломництво, то є чоловіки з інших міст, які щороку приїздять до Бердичева. Регулярно приїздять учасники з Коростишева, Житомира. Минулого року, наприклад, був один чоловік із Боярки на Київщині, а цього року їх вже шестеро приїхало. Була також група з київської парафії св. Миколая. Вони кажуть, що для них це така віддушина за цілий рік. Є ті, хто регулярно бере участь у цьому паломництві, а є й такі, які приїздять подивитися, чи такий формат їм відповідає. Кожна людина – інша. На завершення паломництва є завжди зустріч, під час якої можна поділитися своїми враженнями, висловити пропозиції щодо змін у програмі чи організації. Чоловіків треба «витягувати» і наново їм пояснювати, що вони важливі, і про їхнє важливе місце у родині, вихованні дитини, переданні віри. Часом ті, хто живуть з дружиною 30, 40, 50 років кажуть, що такі нагадування потрібні. Тому що у щоденних клопотах губишся, втрачаєш ту позицію, яку мав би мати, перестаєш бути авторитетом для дружини, для дітей, бо тобі ж тільки про те йдеться, щоб якнайбільше грошей заробити, щоб забезпечити родину. Тому дехто працює 10, 12, 15 годин, тому що треба «перекривати» фінансові потреби. Але ж чоловіки можуть дивитися на це по-іншому. Є така одна цікава історія, яку можна знайти в одній з книжок Джона Стрелекі. Там розповідається про одного чоловіка, головного персонажа, який приїхав у село над морем. Дивиться на рибалок, і побачив, що багато з них засмучені, запрацьовані, такі невдоволені, а один серед них був такий радісний. І він питає, чому той такий радісний. А він каже, що, все дуже просто. Він зранку встає, готує сніданок, їсть з дітьми, з дружиною. Діти йдуть до школи, він – на роботу. Ловить стільки риби, скільки йому треба для родини і щоб вистачило ще трохи продати. Після обіду повертається, зустрічає дітей зі школи, робить з ними уроки, а потім вся сім’я вечеряє і йде на прогулянку. Він проводить з ними час. Хоча він менше заробляє за інших, але він є з дітьми. А головний герой каже, що можна більше працювати, вкладати більше зусиль і коштів і мати більший капітал та свій бізнес згодом. Рибалка з цим погодився, але підкреслив, що тоді він би не був поруч зі своїми дітьми у той час, коли вони ростуть. І навіть якби він забезпечив їх усім потрібним і навіть більше – того спільного досвіду, спільних переживань не було би. Тому перед кожним чоловіком стоїть вибір: або більше заробити і втратити своїх дітей, або заробити менше, тобто менше часу присвятити роботі, і тоді мати цей час для сім’ї. Ми намагаємося допомогти чоловікам усвідомити, що фінанси – це щось, що пропаде одного дня, бо це «матеріал», який використовується. А спільний досвід, емоції, які досвідчиш в спілкуванні з рідними, – це все залишиться назавжди. Чоловіки прислухаються до цього, і це також тішить.
Окрім такої зустрічі у Великому Пості, які душпастирські ініціативи для чоловіків є у Вашій парафії?
У нас була біблійна група для чоловіків, які збиралися щопонеділка. Зараз під час війни ця група розпалася, тому що дехто виїхав, дехто – на фронті, а дехто не бачить сенсу збиратися кільком особам. Тому це питання зараз у підвішеному стані. Чоловіки хочуть спільних зустрічей. Якщо є якась ініціатива в парафії, де потрібні чоловіки, то вони завжди долучаються, і їх є досить багато. Навіть, коли ми говоримо про щорічне паломництво до Бердичева в липні, коли треба допомога чоловіків в різних службах, то їх завжди можна знайти, і вони готові допомогти. Тобто не можна сказати, що чоловіки не мають щоденного контакту з парафією. Однак над таким постійним щоденним душпастирством ми зі спільнотою братів ще працюємо. Ми бачимо, що самих зустрічей для чоловіків замало – їм треба якась спільна справа.
З огляду на те, що ваші парафіяни служать у війську, чи є зустрічі для їхніх родин? Чи вдається підтримувати контакт із самими військовими, які на фронті?
Для родин у парафії є підтримка з 2014 року. Тому що багато хто загинув, захищаючи Україну ще у той час. Таких людей дуже багато. Якщо говорити про період від повномасштабного вторгнення Росії, ми продовжуємо підтримувати контакти з родинами наших захисників і захисниць. Щодо наших парафіян на фронті, то ми час від часу їздимо до них на схід або на південь, щоб побути з ними, уділити таїнства, порозмовляти. Наші парафіяни готують різного типу смаколики, які регулярно передаються на фронт. Контакт має бути, бо людина, яка перебуває на фронті, має відчувати, що вона нам також потрібна тут. Не може такого бути, щоб не було контакту. Це буде означати, що людина пішла на фронт, а про неї забули. Тобто поки вона була частиною парафії, і могла якось допомогти, то її пам’ятали. А тепер її немає – і все. Це такий інструментальний підхід, який, на жаль, функціонує у світі.
При нагоді урочистості святого Йосифа хочу також запитати, яке місце у Вашому духовному житті займає цей святий?
Я як босий кармеліт – син святої Терези Авільської, а для неї святий Йосиф був дуже важливий. Тому всі монастирі, які вона відкривала, називала на його честь. Тому що вона мала переконання, що він є той, хто турбується, той, хто переживає, той, хто не говорить забагато, але вміє слухати і читати знаки часу. Особисто я вчуся від нього кількох речей. Перше – менше говорити, а більше слухати. Моя бабця казала, що язик без костей, і тому він може багато говорити. А святий Йосиф вчить побільше мовчати. Наведу простий приклад. Під час парафіяльних оголошень я людям наголошував на тому, що на паломництво приїздять лише чоловіки. А з інших міст приїхало тоді кілька жінок. І мені так кортіло це прокоментувати. Цілий день я ходив і молився, щоби Бог закрив мені рота, щоби я нічого не казав. Згодом наприкінці дня я був такий задоволений, так радів, що св. Йосиф випросив для мене цю благодать, що я змовчав. Хоча так хотілося проявити свої емоції. У мене в кімнаті є фігура святого Йосифа, і завжди, коли мені хочеться щось сказати або дуже емоційно відреагувати, то я дивлюся на нього і кажу: «Святий Йосифе, закрий мені рота». Тож він вчить мене мовчати. Бо необдуманий вияв емоцій може мати також неприємні наслідки, бо це спілкування з людьми. Можна сказати щось, про що потім будеш жалкувати, але вже нічого назад повернути не можна. Святий Йосиф вчить мене робити те, що маю робити, і не зважати, як це сприймуть інші: чи хтось буде критикувати, чи хто буде хвалити.
