З отцем Віталієм Козаком OCD, хранителем Всеукраїнського санктуарію Матері Божої Святого Скапулярію у Бердичеві, що на Житомирщині, ми порозмовляли про діяльність санктуарію у цей рік війни, про рік Милосердя та про те, що цей час війни особисто показав для нього.
Отче, цей рік, що минає зовсім не схожий на минулий. Як змінилася діяльність санктуарію з 24 лютого?
Я думаю змінилася не тільки діяльність санктуарію, але і життя кожного з нас дуже сильно змінилося. Ми почали вчитися жити під час повномасштабної війни. Це час небезпеки, загрози, сирен, прильотів, вибухів. Час невпевненості й час, коли люди шукають підтримки і її цим людям потрібно дати. Нижній храм санктуарію на початку служив як бомбосховище, хто був на нашому святі в липні також міг це пережити та досвідчити. А зараз нижній храм служить як Пункт незламності. Це одне з небагатьох місць у Бердичеві, де є постійно тепло, світло, Інтернет, а також найголовніше є можливість обігрітися.
Санктуарій в цьому часі війни співпрацює з багатьма різними військовими частинами, які перебувають по всій лінії фронту. Також співпрацюємо з деякими лікарнями в Харкові, Запоріжжі, Києві. Тому санктуарій функціонує як кожна нормальна організація під час війни. Все те, що може дати, все те, що може зібрати, чим може допомогти, тим і займається.
Звісно, коли говоримо про функціонування, про календар і так далі, то багато чого не відбулося з огляду на те, що люди боялися приїжджати зі своїх міст, селищ, тому що не мали впевненості і їх можна зрозуміти. Тому певні події не відбулися. Але це не означає, що ми не будемо робити планування у календарі на 2023 рік. Тому що ми всі віримо в перемогу, віримо у швидку перемогу і молимося за неї; і тому маю надію, що коли зробимо календар на 2023 рік, то він буде діяти й санктуарій повернеться до нормального функціонування, а не військового. Війна – це біль, війна – це трагедія. Бо коли говоримо про санктуарій, ми не можемо не говорити про парафію. Багато хлопців і дівчат з нашої парафії є на війні. Вже троє загинули, сьогодні хоронили хлопця, якому було 27 років (у день запису інтерв’ю – прим. автора). Тому, війна – це біль, страх, переживання, але також це час довіри. Наша боротьба «не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися» (Еф 6, 12-13).
Цього року Церква оголосила Рік Божого Милосердя. Що у зв’язку з цим босі кармеліти планують на цей рік у санктуарії?
Рік Божого Милосердя – це дуже добра назва. Мені здається, що під час війни Рік Милосердя дуже потрібний, тому що милосердя потребує кожний з нас. Милосердя потребує ціла наша Батьківщина. Як і кожного року плануємо зробити календар. Прагнемо, щоб приїздили групи/рухи. Хочемо, щоб наш санктуарій був дієвий, як до часів війни, але маючи досвід з цього року, через те, що триває повномасштабна війна, тому наші бажання можуть залишитися бажаннями.
Всі кажуть, що люди звикли до війни, але люди звикли до війни у своєму місті, у себе вдома чи у себе в селі, бо коли приїжджаєш до іншого міста, то війну переживаєш зовсім по-іншому і впевненості багато хто немає. Це я чув від багатьох людей, коли питав, чи приїдете на паломництво до Бердичева, на ті паломництва, які не відбулися. Тобто впевненість є тільки локальна: ми в Бердичеві відчуваємо впевненість тут, а інші люди так само відчувають впевненість в своїх містах/селах. А зміна місць часто не служить людям для добра. Ми календар будемо робити, маємо надію, що хтось приїде, а як ні, то будемо робити паломництва так, як у цьому році: для людей з Бердичева та околиць, а також з найближчих сіл – для тих, які будуть приїздити. Будемо пробувати функціонувати нормально і будемо віддавати все в руки Божого Милосердя, просячи, щоб Господь був милосердним до нас і щоб ми вчилися бути милосердними до наших близьких.
Що для Вас особисто показав цей час війни?
Цей час війни показав для мене, що є багато хлопців та дівчат, які дуже люблять нашу Батьківщину. Що вони готові віддати найцінніше, що мають – це своє життя і своє здоров’я. Мені показав цей час війни, що наш народ є більш єдиний, ніж це здавалося. Що ми є в змозі співпрацювати і робити речі, які здавалося, коли ще повномасштабної війни не було, що їх робити з певними людьми не вийде. Цей час показав, що ми вміємо один одному пробачати і не звертати увагу на якісь дрібниці, нюанси та другорядні речі. Мені показав цей час війни, що ми насправді є сильним народом і я знаю, що перемога буде за нами. А також що ми – відважні. Починаючи від мам, які мають малих дітей і закінчуючи старшими людьми, що початковий страх, який був, він пізніше зник і з’явилося бажання боротьби у кожного на своєму фронті.
Дуже часто дивлюся, що немає світла, води, і коли це триває впродовж декількох днів або декількох годин, то здавалося, що люди можуть почати знеохочуватися, нарікати і так далі… А тут виявилося що боротьба, сила до боротьби у народу є і ми готові протриматися, коли не буде світла, газу і так далі. Чи це малі діти, чи це старші люди, родини. Тому, час війни показує, що ми є народом і ми є нацією, яка твориться наново. У 1991 році ми отримали незалежність, а зараз, в часі повномасштабної війни, ми цю незалежність підтверджуємо і показуємо, що ми можемо не звертати увагу на маленькі речі, а за великі речі готові, як народ, боротися.
Максим Железницький
