Єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько–Запорізької дієцезії, поділився особистими пережиттями від заходів, організованих у Харкові до Національного дня молитви. У річницю вторгнення він розповів про спільний біль, молитву в метро та джерело надлюдської сили, яке не дає людям «закінчитися» навіть біля лінії фронту.
Єпископе Павле, скажіть будь ласка чи можете більше розповісти про молебень, який відбувся в Харкові до 4–ї річниці повномасштабного вторгнення, про перебіг цієї події? Можливо, хто був присутній і де це відбувалося, якщо про це можна говорити?
Заходи були приурочені до Національного дня молитви. Це 4–та річниця повномасштабної війни, але водночас – уже 12-й рік війни, що триває проти України. У Харкові відбулося дуже багато різних заходів, але основним була молитва.
Розпочали з молебню в храмі Йоана Богослова Православної Церкви України, де разом із архієпископом Митрофаном (ПЦУ), а також єпископом Василем (УГКЦ), представниками влади, військової адміністрації міста, військовими та вірянами молилися за загиблих, просячи Бога про дар перемоги та захист нашої країни.
Потім відбувся наступний захід – на станції метро, де зібралося більше людей, а також представників інших релігійних організацій. Там також відбулася молитва: просили Бога про захист для наших воїнів та їхніх сімей. Теж відбулася молитва на кладовищі, де поховані військові. Були й інші заходи, серед яких – реквієм–вшанування пам’яті полеглих на війні, але я там уже не був. Кожен священник та єпископ мав можливість сказати кілька слів молитви, звернутися до Господа від імені усіх присутніх і всієї нашої країни, просячи Бога, щоб захистив нас від ворога – Російської Федерації.
Скажіть, будь ласка, чому саме в метро? Це якесь символічне місце, чи це було зроблено з метою безпеки?
З метою безпеки, тому що ми перебуваємо дуже близько до лінії бойових дій. Саме тому захід проходив у метро.
Який дух панував під час цієї молитви? Як до цього ставилися люди, які проходили повз?
Я окреслю це так: це були сльози і сила духу. Сила духу в надії на Бога та вірі в те, що Господь із нами, Він благословить, допоможе, збереже й захистить. Але було дуже багато сліз і болю, тому що ми маємо великі втрати, багато загиблих. Ці сльози – це і біль, і честь одночасно. Сльози – бо болить, а честь – бо ми бачимо цей дух народу, який живе в людях. Сила духу – це те, чого немає у рабів. Це сила гідності, яка непохитно стоїть на сторожі своєї свободи й незалежності. Це великий дар для нашого народу, і я дуже дякую Богові за це!
Чотири роки біля лінії вогню, у постійному страху та під обстрілами… Що, на Вашу думку, тримає людей і дає надію?
Я не знаю остаточної відповіді на це запитання, але можу констатувати факт: це справді так. Джерелом такої надлюдської сили, що я можу засвідчити по собі, по своїх друзях і знайомих, – це Господь. Стосунки з Ним і спілкування дають силу. Тому що без Бога людина дуже швидко «закінчується». Вичерпуються сили, зникає надія, але в Бозі ця сила є. Можна просто не думати, втікати чи бути байдужим, але щоб бути присутнім тут і тепер – потрібна Божа міць.
Чи був під час цих пам’ятних заходів якийсь момент, який особисто Вас найбільше вразив?
Учора мене дуже сильно зворушила одна ситуація на кладовищі. До нашого мера підійшов хлопчик років 10–11, у якого загинув батько. Він показував у своєму телефоні, мабуть, фотографію тата. І наш мер, Ігор Олександрович, пригорнув дитину до себе, а коли хлопчик пішов, в очах мера стояли сльози. У тому погляді можна було побачити весь біль нашого міста і всієї нашої країни. Для мене це було надзвичайно промовисто – я навіть не мав що сказати, та й не було потреби в словах. Це мер міста, який знає біль своїх людей, що живуть тут, знає їхню трагедію. Це було дуже зворушливо і дуже важко.
Спілкувалася с. Уршуля Бистрицька
Фото: Ігор Капустянський
