«Нам не слід боятися, що святі ювілейні часи можуть втрати свою винятковість. Вони призначені не для того, щоб постійно нас захоплювати, а щоб надавати серцю правильний орієнтир», – зазначив єпископ Кшиштоф Никєль у розмові з ватиканськими медіа з нагоди розпочатого Року святого Франциска. Про те, що милосердя перевищує межі людської справедливості, що відпуст не є «автоматом благодатей», про радість Церкви та загрозу «інфляції святості» говорив регент Апостольської Пенітенціарії.
Про це пише Vatican News.
Апостольська Пенітенціарія, відповідно до волі Папи Лева XIV, видала декрет про надання повного відпусту в Рік святого Франциска, який припадає на 800-ту річницю його смерті. Які саме умови передбачені? Чим у суті є повний відпуст і для кого він призначений?
Апостольська Пенітенціарія, згідно з волею Папи Лева XIV, видала декрет про надання вірним повного відпусту в Рік святого Франциска, що відзначається з нагоди 800-ї річниці смерті святого Франциска з Ассізі. Варто нагадати, що відпуст є конкретним виявом Божого милосердя, яке перевищує межі людської справедливості та преображає її. Цей скарб благодаті був відкритий Ісусом Христом. Він сяє в житті святих, а в цьому конкретному випадку – у житті святого Франциска. Його життя показує, що Боже милосердя діє в історії також через людей, які відкрили свої серця для Його дії. Дивлячись на його приклад, ми бачимо, що Божа благодать здатна перемінити навіть найбільші слабкості. Це дає нам надію на прощення наших гріхів і підтримку на шляху до святості. Відпуст допомагає звільнити серце від тягаря гріха, оскільки є даруванням Богом тимчасової кари за гріхи, вже прощені щодо вини в Таїнстві Покаяння і Примирення, щоб людина могла з повною свободою звершити належне відшкодування. Тому ювілей може стати також часом духовного оновлення, навернення та примирення. Це нагода для вірних наново оживити свою віру, зміцнити стосунок із Богом і зі спільнотою Церкви.
Щоб отримати повний відпуст у Рік святого Франциска, необхідно виконати певні особливі умови, визначені Церквою: сповідь, Святе Причастя, молитва в намірах Святішого Отця, внутрішнє відречення від усякого гріха, навіть повсякденного, а також певні діла милосердя, зокрема побожне паломництво до францисканських храмів, участь у ювілейних богослужіннях, молитву й роздуми в дусі францисканської духовності, а також щоденні вчинки любові до ближнього й покори, які виражають духовність святого Франциска.
Хочу підкреслити, що декрет виражає радість Церкви з того, що відпуст є доступний для всіх вірних, а особливу увагу приділено членам Францисканських Родин, інститутам богопосвяченого життя та об’єднанням, натхненним францисканською духовністю. Важливою рисою документа є також турбота про хворих і похилих віком осіб, які не можуть залишити домівку. Вони можуть духовно єднатися з переживанням Року святого Франциска, жертвуючи Богові свої молитви, страждання та щоденні життєві труднощі, а звичайні умови відпусту виконати тоді, коли це стане можливим. У своїй суті повний відпуст у Рік святого Франциска є закликом до особистої зустрічі з Божою любов’ю, яка робить здатними жити в мирі, покорі та радісній жертовності, за прикладом святого Франциска, який усім своїм життям навчав нас сприймати світ як монастир, а всіх людей – як братів і сестер.
Позаду нас велике духовне пережиття – Ювілейний рік 2025. Тепер ми стоїмо перед черговим особливим часом – Роком святого Франциска. Як уникнути духовної «втоми» від виняткових подій? Що зробити, щоб цей час не став буденним, а став справжньою нагодою для поглиблення віри?
Це дуже влучне запитання. Після інтенсивних і прекрасних духовних переживань Великого Ювілею, присвяченого паломникам надії, справді існує ризик того, що можна назвати «інфляцією святості», коли чергові особливі події втрачають здатність торкатися серця. Тим часом у житті віри йдеться не про постійне «більше», а про «глибше». Ювілейний рік Надії був часом благодаті, коли Церква широко відчинила двері. Тепер ключовим є питання: що за цей час відбулося в мені? Без зупинки та внутрішнього осмислення навіть найсвятіші моменти залишаються лише на рівні емоцій. Корисним може бути повернення до нотаток, проповідей, реколекцій Ювілею. Важливо назвати й виокремити один конкретний плід, який залишився (наприклад, більше довіри, примирення, нову практику молитви), зробивши його точкою відліку, а не самодостатньою метою. Постать святого Франциска особливо цінна саме в контексті духовної втоми. Він не пропонує «більше практик», а простоту й автентичність: повернення до Євангелія, прочитаного буквально й особисто, радість від малих речей, віру, що віддзеркалюється у стосунках, а не лише в подіях. Рік, присвячений святому Францискові, може стати запрошенням спростити молитву, поглиблюючи її замість множення; більше жити Євангелієм, ніж лише про нього говорити. Питання має звучати не «що ще зробити?», а «від чого можу відмовитися?».
Духовна втома часто виникає з несвідомого переконання, що Бог діє насамперед у чомусь видовищному. Тим часом святість дозріває в ритмі щоденності. Тому, можливо, варто обрати одну постійну практику – коротку молитву Божим Словом, іспит сумління, адорацію – щоб не шукати безперервно «нових імпульсів», а поглиблювати те, що вже є. Дати вірі право бути інколи «звичайною», без сильних емоцій, але вірною в повсякденності. Святий Франциск нагадує, що віра без любові стає порожньою ідеєю. Справжнє духовне оживлення часто приходить не через чергові урочистості, а через конкретне заанґажування на користь потребуючих, турботу про створіння, через уміння бути «братом» або «сестрою» для того, хто поруч. Це захищає від духовного споживацтва і переносить віру з рівня переживань на рівень життя. Підсумовуючи: нам не потрібно боятися, що святі ювілейні часи перестануть бути винятковими. Вони призначені не для постійного захоплення, а для того, щоб надати серцю правильний орієнтир. Рік святого Франциска не мусить бути черговим розділом, сповненим духовних «спецефектів», а може стати тихим переходом від ентузіазму до поглибленої зрілості, від видовищного святкування до наслідування в повсякденності.
У документі Апостольської Пенітенціарії читаємо слова: «Нехай цей Рік святого Франциска спонукає всіх нас, кожного відповідно до його можливостей, наслідувати Бідняка з Ассізі». Яке послання випливає з життя святого Франциска для сучасної людини? Які конкретні цінності та поведінку він нам сьогодні нагадує?
Цей фрагмент пробуджує духовну уяву сучасної людини, показуючи, що спадщина святого Франциска є надзвичайно актуальною. Його біографія свідчить, що справжнє наслідування Христа полягає не в деклараціях чи ідеях, а в конкретному, реальному стилі життя, заснованому на Євангелії.
Святий Франциск нагадує про вічну цінність убогості і простоти. Відмовившись від багатства та суспільного престижу, він показав, що свобода серця народжується з відречення від матеріальних благ. Для сучасної людини, яка живе в умовах споживацтва, це надзвичайно актуальний заклик до поміркованості, відповідального користування благами та до того, щоб поставити Бога і ближнього вище за володіння – щоб більше «бути», ніж «мати».
Не менш важливим посланням є покора та автентичність віри. Святий Франциск не шукав визнання чи влади, а прагнув жити в правді як «другий Христос». У наші часи, коли віра нерідко стає поверховою або зводиться до емоцій і переживань, його поведінка заохочує до узгодженості між вірою і щоденним життям та до свідчення вчинками, а не лише словами чи почуттями. Він навчає також діяльної, братерської любові, особливо до найслабших, убогих і відкинутих. Його життя було відповіддю на байдужість і егоїзм – проблеми, що й сьогодні залишаються гострими, коли міжлюдські стосунки спрощуються, а «віртуальність» переважає над реальністю. Бідняк з Ассізі, попри 800 років від своєї смерті, безперервно нагадує, що справжня християнська любов вимагає близькості, жертви та конкретної дії – вчинків, які є позачасовими і ніколи не втрачають своєї актуальності. Адже ми є тими самими людьми, створеними з любові й для любові. З цього народжується позиція миру й примирення. Франциск також показує, що мир народжується з наверненого серця, а не з корисливих декларацій чи компромісів без правди. У світі, позначеному конфліктами, суспільним насильством і непевністю, його життя є закликом будувати мир, опертий на Євангеліє Христа, єдиного Відкупителя людини.
Підсумовуючи, послання святого Франциска можна звести до заклику до ревності й надії, втілених у конкретні вчинки. Документ Апостольської Пенітенціарії заохочує, щоб надія Ювілейного року 2025 не залишилася лише духовним пережиттям, а стала сталою поставою діяльної любові. Для сучасної людини Бідняк з Ассізі є нагадуванням, що святість можлива в будь-які часи і здійснюється в простих, вірних і євангельських виборах щоденного життя. Якщо християнство має бути відповіддю на рани сучасного світу, воно мусить бути школою милосердя. Мірою віри, на яку вказує Бідняк з Ассізі, є не кількість практик чи слів, а здатність не дозволити, щоб хтось – навіть найбільш загублений – відійшов «без милосердного прощення, якщо про нього попросить».
Декрет говорить про необхідність «позбутися будь-якої прив’язаності до гріха» для отримання відпусту. Як практично розуміти цю вимогу?
Вимога «позбутися будь-якої прив’язаності до гріха», про яку говорить декрет, може здаватися однією з найскладніших, але водночас і найглибших у богослов’ї відпусту. У душпастирському ключі її слід розуміти не як ідеал, доступний небагатьом, а як поставу серця, до якої реально покликаний кожен християнин. Теологічно йдеться не лише про сам факт гріха, а про внутрішню згоду на нього, прихильність або готовність до повернення. Людина може бути висповіданою, але водночас зберігати в серці думку: «Я знаю, що це зло, але не хочу з цим поривати». Саме така постава є прив’язаністю до гріха і нейтралізує благодать.
Варто наголосити, що відпуст не є «нагородою за релігійні практики», а плодом єднання з Розп’ятим і Воскреслим Христом. А таке єднання передбачає наше радикальне «ні» гріхові. Тому ця умова має внутрішній характер і торкається самого серця навернення. Йдеться не про емоційне відчуття чистоти, а про акт волі, який каже: «Господи, я не хочу жодного гріха, навіть найменшого». Це не стан безгрішності. Людина може мати слабкості, повторювані повсякденні гріхи, навіть болючі падіння. Умова відпусту полягає не в упевненості, що я ніколи більше не згрішу, а в щирому рішенні порвати з гріхом тут і тепер; вирішальними є намір і напрям серця. Якщо хтось говорить Богові: «Я не хочу гріха, відчуваю до нього відразу, хоча знаю, що я слабкий», – у такій людині немає прив’язаності до гріха. Прив’язаність з’являється тоді, коли свідомо й добровільно залишають собі «запасний вихід». Важливо також підкреслити, що звільнення від прив’язаності до гріха не є лише моральним зусиллям – це дар Святого Духа. Тому Церква заохочує до молитви про свободу серця, до частого приступання до сповіді та до сакраментального життя.
Матір-Церква, ставлячи цю умову, не хоче нікого знеохотити чи налякати. Навпаки, вона запрошує до справжнього навернення, яке зцілює серце. Відпуст є знаком Божого милосердя, але це милосердя завжди веде до переміни життя. Тому варто ставити собі не питання: «Чи я достатньо досконалий?», а: «Чи я справді хочу порвати з гріхом і жити в дружбі з Богом?». Якщо відповідь щира, навіть тремка і непевна, Церква бачить у ній серце, відкрите на благодать. А там, де таке серце, там Бог чинить те, чого людина сама не здатна зробити.
Як допомогти вірним дійти до духовної зрілості, щоби не трактувати відпуст як «автомат благодатей»?
Найважливіше – зрозуміти, що відпуст є насамперед зустріччю з Богом, а його сила полягає не в наших людських діях, а в Божій благодаті, яка перемінює серце. Людина не «викликає» відпуст і не здобуває його власними заслугами; її роль полягає у відкритості серця і готовності дозволити Божому милосердю діяти. З цього випливають конкретні висновки. Усі відпустові практики – сповідь, Причастя, паломництво, молитва – є засобами приготування, що полегшують зустріч із Богом, але не замінюють самої дії благодаті. Справжні плоди відпусту з’являються тоді, коли людина свідомо відкривається на преображаючу дію Бога, дозволяє Йому зцілювати стосунки, прощати й навертатися. Тому відпуст не є «релігійною магією» чи, як було сказано, «автоматом благодатей». Це не ритуал «для відмітки», а запрошення до живого зв’язку з Богом, у якому людина приймає дар милосердя, а не здобуває його. Підсумовуючи: відпуст подібний до зустрічі з Любов’ю, яка перемінює серце. Бог діє, людина відповідає відкритістю і вірою. Без цієї готовності благодать залишається неплідною, незалежно від виконання формальних умов.
Щоб не трактувати відпуст як «автомат благодатей», необхідно постійно наголошувати, що він не діє магічно. Він завжди є плодом навернення і співпраці з благодаттю, а не лише виконання зовнішніх вимог. Тому так важливо поєднувати відпустові практики з формацією: поясненням сенсу гріха і навернення, духовним супроводом, катехизацією про свободу серця і про те, що Боже милосердя завжди кличе до переміни життя. Відпуст стає справжньою благодаттю тоді, коли веде до зміни життєвого напряму, а не лише до «врегулювання рахунків». Якщо допоможемо вірним побачити в ньому етап дороги навернення, а не духовний короткий шлях, він справді стане знаряддям зростання та поглиблення віри, що і є головною метою ювілейного Року святого Франциска.
