Після зустрічі з Папою Левом XIV кілька учасників української делегації, більшість з яких були підлітки, поділилися своїми враженнями в інтерв’ю для ватиканських медіа. «До останнього було важко було повірити, що ця зустріч може стати реальністю», – зазначила одна з учасниць групи.
Про це пише Vatican News.
«Спочатку я сильно нервувала, але потім, коли я побачила Папу, то я навіть не знаю, як описати свої враження, тому що це було дуже захопливо, тому що така подія буває раз в житті», – зазначила Вероніка, що була у складі української делегації, яку в п’ятницю, 21 листопада 2025 р., Папа Лев XIV прийняв в Апостольському палаці. До делегації, яку очолила Заступник Голови Офісу Президента України Ірина Верещук, увійшли українські підлітки, яких повернули в Україну з Росії, а також родичі декого з них. Троє з них – Вероніка (16 років), Марта (18 років) та пані Оксана – поділилися своїми враженнями від цієї зустрічі в інтерв’ю для ватиканських медіа.
Надія на повернення з полону близьких
Для пані Олени, яка родом з Гостомеля, ця зустріч у Ватикані стала моментом вдячності та оновленої надії. На початку повномасштабної війни її чоловік і її син потрапили в полон. Чоловіка повернули через місяць, а сина –лише в жовтні 2025 р., тобто через три з половиною роки. Перед поверненням сина, ще не знаючи, що він потрапив у списки на обмін полоненими, Олена планувала їхати у Ватикан, щоб просити допомоги у його визволенні. Тепер, коли її син вдома, вона хоче і надалі продовжувати свою «місію повернення цивільних полонених додому». «Бо всі родичі полонених за весь цей час стали дуже близькі і рідні, і повернути кожного нашого українця додому – це важливий обов’язок», – каже вона, додаючи, що зустріч зі Святішим Отцем дала надію, що таке щастя, яке відчула вона від повернення своїх близьких, буде в кожній родині.
Віра і надія – це дві речі, які допомагали пані Олені не опускати руки протягом трьох з половиною років, коли вони чекала на повернення сина з полону. «Я кожного дня просила Господа Бога, щоб Він зберіг йому життя, – ділиться вона, – і щоб дав мені сили займатися тим, щоб його повернути додому». За словами матері, в її сина попереду довгий час реабілітації. «Але я вірю, що медицина і Бог допоможе йому відновитися і повернутися до повноцінного життя», – наголосила вона.
Звертаючись до віруючих людей в усьому світі пані Олена попросила, «щоб вони молились за Україну, щоб Україна вистояла і залишилася незалежною, вільною, щасливою країною».
Марта: «Було приємно бачити, що Папа бажає нам допомогти»
Марті 18 років, вона родом з Донецька, але зараз мешкає і навчається в університеті в Києві. Зустрічі з відомими людьми для неї не новизна, і її друзі навіть жартували, кажучи: «А хто далі? Папа Римський?». «Так і сталося», – каже дівчина, усміхаючись. Все ж, до останнього їй було важко було повірити, що ця зустріч може стати реальністю. «Але коли я увійшла в зал, де мала відбутися зустріч, – ділиться вона, – я побачила, наскільки там все гарно, наскільки все проникливо, скільки там праці митців та віруючих людей. І тоді я вже не хвилювалась, не було страху, бо я просто захоплювалася всім цим». Сама зустріч зі Святішим Отцем була для Марти невимушеним і приязним моментом. «Було приємно бачити, – ділиться вона, – що він дійсно хвилюється, дійсно розуміє нас і має бажання якось допомогти нам. Дуже приємно було, коли я йому передала малюнки українських дітей, які, на жаль, не потрапили в Рим, але хотіли йому передати свої малюнки. Йому дуже це сподобалось і він усміхнувся». Ще одним приємним моментом для Марти було те, що після короткого спілкування з дівчиною Папа сказав їй, що в неї дуже добра англійська.
Попри важкий пережитий досвід, молода українка намагається проживати своє юнацьке життя, немовби надолужуючи втрачений час. «Я надіюсь, – додає вона, – що буду також робити щось корисне для України, якось допомагати людям, які мають спільний зі мною досвід, і що це якимось чином допоможе в поверненню людей з окупації, з полону».
Вероніка і її внесок у людство
Вероніка навчається в одинадцятому класі. «Зараз моє життя проходить, майже як у всіх інших підлітків», – розповідає вона, додаючи, що окрім навчання в школі, вона також належить до однієї з молодіжних організацій, в рамках якої бере участь в різних благодійних акціях. В майбутньому вона мріє стати дипломатом, або юристом, для того, щоб «зробити свій внесок в людство», допомагаючи тим, які переживають подібний досвід, який вона пережила. «Тобто в цій історії я вже не хочу бути жертвою, – каже вона. – Я хочу бути активною людиною і допомагати іншим. Я не хочу, щоб через це проходили в майбутньому мої діти, мої онуки, мої правнуки. Я хочу цей етап завершити».
Тим, що в біді, давати зрозуміти, що вони не самі
Говорячи про молодих людей як в Україні, так і в інших країнах світу, які переживають важкі часи, Марта зазначила, що дуже важливо старатися доносити їм, що воно не самі. «Дивлячись на свій попередній досвід, – каже вона, – я розумію, що найважливіше, що мені було потрібно на той момент, це розуміти, що я не сама, що є люди, які турбуються про мене, яким не байдуже. І якщо це послухають люди зі схожим досвідом, я просто дуже сильно хочу донести, що це можна пережити. Насправді життя може продовжуватися, якщо спробувати».
