Ювілейний рік – це не просто літургійна чи символічна подія, це глибока духовна нагода. Про те, чим насправді є Ювілей, як ним скористатися і чому сповідь – найважливіший шлях надії – у розмові з Ілоною Кравчик-Крайчинською для KAI розповідає єпископ Кшиштоф Никєль, регент Апостольської Пенітенціарії, священник, який багато років опікується справами сумління у серці Церкви – у Ватикані.
Розмову оприлюднила сторінка Niedziela.pl
Ваше Преосвященство, Ви щоденно займаєтеся справами сумління, і Ювілейний рік теж пов’язаний із сумлінням. Що ми маємо взяти для себе з цього особливого часу? Що є найважливішим?
Думаю, передусім – це прагнення змінити своє життя на краще. А це можливо тільки тоді, коли відбувається зустріч із Ісусом Христом – Тим, Хто є дорогою, правдою і життям. Саме Він дарує нам безмежну, безумовну любов і милосердя. Тому я б не називав свою служіння медичним терміном «обстеження», а радше духовним «розпізнаванням» стану сумління. Подивіться на приклад Доброго Розбійника на хресті. Хоча його життя було далеке від ідеалу, у останній момент він зміг побачити Бога, виявити покаяння і був спасенний. Коли ми зрозуміємо, що таке страх Божий – не страх у звичайному розумінні, а глибока пошана – тоді також збагнемо, у чому краса морального життя.
Я не роблю добро тому, що хтось дивиться, або що мене нагородять чи покарають. Роблю добро, бо сумління каже мені: «не кради», «не вбивай», «не завдавай болю». Це природний закон. І не обов’язково бути охрещеним, щоб це розуміти. Ювілей – це час роздумів, вдячності і рішення жити краще. Тільки тоді ми стаємо справжніми «паломниками надії», укоріненими в Ісусі Воскреслому – в Ісусі Переможцеві.
Ви згадали Доброго Розбійника. Це нагадує, що завжди є слушний час для навернення. Ювілей особливо до цього запрошує. Водночас Ви в одному з попередніх інтерв’ю говорили, що кожна сповідальниця — це справжнісінькі Святі Двері. Як це правильно розуміти?
Сповідальниця – це не дорогий візит до психотерапевта. Кожна сповідальниця – це завжди святі врата душі, через які пенітент переходить із темряви гріха у світло благодаті примирення. Добре пережита сповідь відкриває дорогу до неба. Це момент, коли отримуємо прощення, мир, внутрішню радість. Бог нас любить і потребує – наших уст, рук, серця – щоб через нас виявляти своє милосердя іншим.
Ми стаємо на коліна в сповідальниці не для наукового психоаналізу чи отримання невтішного діагнозу, а щоб зустріти милосердного Ісуса. Наше життя, що ще мить тому було грішним і збитим з дороги, змінюється. Ми дивимось у майбутнє з новою надією. Бо доки б’ється наше серце, завжди є час повернутися. Сповідь – це не лише очищення, це занурення в Божі обійми.
Ви через свою службу в Апостольській Пенітенціарії – особливий захисник та провідник Таїнства Покаяння і Примирення. Що найважливіше в зустрічі за ґратами сповідальниці?
Щирість. Лише і аж стільки. Богові не потрібні дипломати чи майстри витонченого слова. Йому потрібне серце. На думку спадає євангельська сцена з митарем у храмі. Він не піднімає очей, бо соромиться, але в серці звертається: «Помилуй мене, Господи, бо я грішник». І цього достатньо. На відміну від нього фарисей хвалиться своєю досконалістю – і це віддаляє його від Божого милосердя.
Щоденно до Пенітенціарії надходять справи з усього світу. Це історії людей, які після років повертаються до Бога, відкривають серця перед священниками і шукають прощення. Є також випадки, що потребують втручання Апостольської Столиці, але всі вони свідчать про глибоке прагнення змін і зцілення.
Папа Франциск одного разу сказав про Пенітенціарію, що йому дуже подобається цей наш Трибунал, бо це «Трибунал Милосердя». І це правда, бо єдиний вирок, який ми можемо винести – це прощення.
Слухаючи Вас, додала б, що це також Трибунал правди і покори, адже саме такими ми стаємо перед Богом у Таїнстві Покаяння.
Абсолютно. Правда, покора і дискретність. Кожен пенітент – це для нас «свята земля». Ми пам’ятаємо, як Бог сказав до Мойсея: «Зніми сандалі, бо земля, на якій ти стоїш, – свята» (пор. Вихід 3, 5).
Коли хтось стає на коліна перед ґратами сповідальниці, ми, священники, повинні усвідомлювати: ця людина – як «свята земля», її не можна топтати. У цей момент вона дає нам доступ до найглибшого свого нутра, до сумління, а це, згідно з навчанням Другого Ватиканського собору, – інтимний санктуарій зустрічі людини з Богом. Це величезна відповідальність, довіра і святість цих унікальних моментів.
Як ще можна добре використати цей особливий час Ювілейного року? Про що не слід забувати?
Не забувати про наше покликання до святості, яке почалося з хрещення. Не боятися бути святими. Усі християни – сестри і брати – йдуть разом, дивляться в одному напрямку, мають очі, звернені до неба. Не бійтеся падінь, не дозволяйте їм вас зневірити. Найважливіше – довіряти і підніматися. Довіряти до кінця, що з кожної поразки може вирости перемога. І цією перемогою буде наше спасіння. Хто стоїть з Переможцем – той теж переможе!
