Зображення: vaticannews.va
У п’ятницю, 27 червня 2025 року, в урочистість Пресвятого Серця Ісуса у Папській базиліці святого Петра у Ватикані відбулася Свята Меса з нагоди чергової події Святого року – Ювілею священників. В часі цього богослужіння Папа Римський Лев XIV уділив пресвітерські свячення 32 дияконам, між якими був отець Віталій Дмитришин з Київсько-Житомирської дієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні.
Отче, вітаємо Вас з отриманням пресвітерських свячень. Можете розповісти трохи про себе?
Мені 28 років, я закінчив дієцезіальну місійну семінарію «Redemptoris Mater» в Києві. Походжу з багатодітної сім’ї. Я маю три брати та чотири сестри. Я є другим, мій старший брат був також висвячений 24 травня цього року.
Як Ви розпізнали своє покликання?
Я почав розпізнавати своє покликання 14 років тому, коли повернувся з паломництва з Мадриду, переживаючи одну з конвенцій Неокатехуменальної Дороги, на якій я є. Мене дуже торкало слово про покликання, тому я вставав, щоб розпізнавати чи це є моїм. Впродовж цих років я розпізнавав покликання з 14-и років. Мені дуже допомагали центри для розпізнання покликання, котрі відбувалися в Києві кожного місяця, раз на місяць, раз на два місяці. Коли я приїжджав, мені додавало відваги. Тому що, коли я був сам, залишався з цим Словом і також зі своїми слабкостями. Я бачив, що виникали різні труднощі, щоб йти далі за цим покликанням. Але саме ці зустрічі для розпізнання покликання мені дуже допомагали. Також дуже допомагало мені розпізнати покликання те, що я був і є в Неокатехуменальній Дорозі – в спільноті, живучи з братами, ділячись з ними своїм досвідом. Отож, в 17 років я пішов до семінарії, місійної семінарії «Redemptoris Mater». Був призначений в семінарію в Київ. Цей час семінарії був довгим, але був прекрасним, тому що я міг переживати там і труднощі, і складнощі, і свої кризи. Ще тоді, коли я поступив у семінарію, то побачив, що мав багато залежностей від цього світу, бачив, що я є дуже слабким. Я також багато не приймав зі своєї історії своїх батьків, свого старшого брата передусім, мав дуже велику ненависть до них. Але бачу, як саме Бог робив цю історію прекрасною через дорогу [Неокатехуменальну – ред.], спільноту, котра є фундаментом формації в нашій семінарії. І потихеньку Бог діяв, помаленьку йшов вперед. Бог впродовж цього часу в семінарії давав мені благодать, щоби могти примиритися зі своєю історією, примиритися зі своїм братом старшим, з яким я завжди мав свого роду суперництво, другого ненавидів, примиритися зі своїми батьками, щиро просити в них пробачення. І саме це мені допомогло йти далі цим покликанням, тільки це.
Які особливості навчання у семінарії «Redemptoris Mater»? Вам легко було навчатись чи були і миті кризи?
Наша семінарія має таку формацію, що має також шість років навчання, яке включає філософію, теологію, але також має місійні практики, мандрування. Я після чотирьох років навчання мав перерву, і мене послали на ці практики. Я був два роки на практиці у нашого єпископа ординарія Київсько-Житомирської дієцезії Віталія Кривицького SDB. Після чого також був посланий в Дім у Галілеї в Ізраїлі, де я міг також торкати Христа. В цьому часі, насправді, тому що це, я пам’ятаю, є пам’яткою на все життя. Коли я приїхав туди, також мав дуже велику кризу. Пам’ятаю, що не хотів вже знати нічого. Навіть не мав бажання, не хотів продовжувати ані навчання у семінарії, нічого. Просто – йти жити у світ. Так, як живуть усі. Але Бог мене дуже сильно торкав там. Дуже-дуже сильно торкав своїм словом через скрутації, через катехизи на святих місцях, які ми мали, які нам проводили. Я бачив, що Бог мене не залишає, що любить мене таким, яким я є, що знає про всі мої слабкості, навіть те, що я сам ще не знаю. І кличе такого, такого слабкого, повного самого себе, впевненого тільки в самому собі. Тільки так. Після Ізраїлю я повернувся в Україну. Мене послали також на мандрування до однієї парафії у Львів, де я ще також був сім місяців. І після цього повернувся до семінарії. Цей час був також дуже важливим, два останні роки навчання.
А що Вам найбільше допомогло залишитися в семінарії та продовжити свій шлях до священства?
Я бачив, що споглядаючи себе самого приходять думки, що це неможливо. Це покликання є абсолютно не для мене. Як я казав, вже повного самого себе і дуже-дуже слабкого. Я був свідомий цього, але Бог постійно був поряд. Бог постійно входив під час цієї формації, давав мені відваги. Пам’ятаю, що найбільше, що мені допомогло у цих двох останніх роках – це те, що на одній з конвенцій я отримав слово про те, щоби жити надією. Не жити тим, що буде, не дивитися в майбутнє, не думати про майбутнє, не дивитися на це минуле, яке є повне гріха, але – є надія, котра є великою благодаттю. Це мені дуже допомогло. Жити надією і дивитися на Христа. Це також мені завжди говорив мій ректор, отець Роман Грек, який завжди казав «жити перед Богом». І це мені дуже допомогло. Потім я був висвячений на диякона 26 жовтня 2024 року, після чого був посланий єпископом служити в катедру святого Олександра у Києві. У час прекрасний, час служіння, який мені допомагав. Теж я відчував дуже багато любові, отримав від настоятеля, від всіх вікаріїв, які там жили, з якими жили разом.
Коли Ви дізналися що отримаєте свячення у Ватикані Папою Левом XIV?
Коли дізнався про цю новину від мого єпископа, що буду висвячений у Ватикані Папою Левом XIV, я був дуже здивований! Просто шокований, тому що не знав чому. Бачив, що це є дуже великою благодаттю, але дуже-дуже великою благодаттю для такого грішника, як я. Але бачив, що цей факт, сам факт бути рукоположеним тут, для мене в урочистість Пресвятого Серця Ісуса мені дуже допоміг, щоб дивитися і просити у Бога благодаті, щоб дав мені серце милосердне до тих людей, до яких буду посланим. Але також так, як я був висвячений з багатьма кандидатами зі всього світу, дивитися на це, що Бог мене кличе, щоби бути насправді таким місійним священником, іти туди, де Бог цього хоче, і бути відкритим на Його волю. Це я дуже вдячний Богові за цей дар, який, насправді, не заслуговую.
Чи мали ви змогу поспілкуватися зі Святішим Отцем?
Я дуже задоволений, що мав можливість розмовляти з Папою два рази перед висвяченням та після свячень. Я просив Папу Лева, щоби молився про це чудо миру для нашого народу, про закінчення війни, і також дуже був вдячний йому. Я говорив, що дуже сильно вдячний за дар Неокатехуменальної Дороги, на якій я міг побачити, що Бог мене любить таким як я є, де Бог мене спасав на цій дорозі зі смерті, витягував зі смерті, давав мені надію на життя вічне, вже тут на землі. Слова, які я отримав від Папи, залишаться завжди в моєму серці, який сказав мені, щоб з відвагою йти вперед. Я дуже вдячний йому за це все. Я дуже вдячний Богові також, що мене на рукоположенні могли супроводжувати як мої рідні – батьки, брати й сестри – всі, також і моя спільнота, де я був формований, продовжую формуватися і йду цією дорогою до зрілої віри. Була Неокатехуменальна спільнота з моєї рідної Вінниці, також були брати зі спільноти з Києва, де я робив дорогу, переживаючи час формації в семінарії.
Я дуже вдячний Богові за цей дар, дар пресвітерату, дар просто великої любові, яку я отримав від Творця.
Максим Железницький
