Як повідомлялося, 29 грудня 2024 року, Ювілейний рік розпочався на дієцезіальному рівні. У Львівській архідієцезії впродовж Святого року вірянам пригадають вчення Церкви про вчинки милосердя.
У буллі проголошення Звичайного Ювілею 2025 року, який переживаємо у роздумах над чеснотою надії, Папа Франциск зазначив, що діла милосердя – це також діла надії, які пробуджують у серцях почуття вдячності.
Тож, у парафіях Львівської архідієцезії кожної другої неділі місяця у Ювілейному році будуть проголошуватись катехитичні проповіді про вчинки милосердя.
Таку проповідь на 26 січня 2025 року опрацював професор отець Вальдемар Хростовський. Присвячена вона вчинку милосердя щодо душі – у незнанні навчити.
Нижче публікуємо її повний текст.
СІМ УЧИНКІВ МИЛОСЕРДЯ ДЛЯ ДУШІ
Учинок ІІ. В незнанні навчити
Незнання – це протилежність до знання, вміння, здібності, таланту. Вміння є вроджені або набуті, вони мають практичне або теоретичне спрямування, проте завжди служать не лише тому, хто ними володіє, а й іншим. Навчання тих, які не мають знань, – це прояв любові до ближнього, а те, що воно належить до діл милосердя щодо душі, підтверджує, що добром – як хлібом – можна ділитися.
«Мій сину! Не забувай мого навчання» (Прип 3, 1).
Людина набуває вмінь завдяки належному вихованню і старанному навчанню. Діти і молодь є спадкоємцями попередніх поколінь і потребують, щоб дорослі приготували їх до життя. Найважливішими середовищами виховання є сім’я і школа. Один із основних обов’язків батьків, учителів і вихователів – це передавати знання про Бога і світ, а також навчати і розвивати знання, здібності, вміння і таланти дитини.
Оскільки в сім’ї творяться і формуються фундаментальні міжособистісні зв’язки, вона є першим і незамінним середовищем зростання і виховання молодої людини. У біблійному Ізраїлі вихованням хлопців займалися тати, а дівчат – мами. Виховання хлопців поєднувалося з їхньою освітою, в той час, як освіті дівчат не надавали великого значення. Виховання обіймало багато вимірів, але першоплановими були: релігійний, етичний і суспільний.
Модель релігійного виховання відображала усвідомлення унікальності Ізраїля як вибраного Божого народу. Між набуванням знань і мудрістю не було знаку рівності. Найважливішою метою виховання було зростання у мудрості і на цьому базувалася вимога постійного духовного та морального вдосконалення, щоб бути вірним Богові і Його волі, вираженій у заповідях. Безумовно мудрості надавався пріоритет не лише над здобуттям та поглибленням знань, але і над умовами середовища, оточенням і обставинами, в яких жила людина. Основа для здобуття мудрості – це страх Божий.
Навчати у незнанні, означає розпізнавати причину незнання, або його поглиблення, а тоді можна і треба її осудити та відкинути. Одним з проявів браку належного виховання є зневага Бога і зверхнє, замість боязного, ставлення до Нього. У повчаннях, які увійшли до старозавітної Книги Приповідок, багато місця займають заклики бути відкритим на мудрість і розсудливість, які базуються на пізнанні Бога та боязному ставленні до Господа. Виховання молодого покоління зосереджувалося не стільки на дослідженні й аргументації, скільки на тому, аби підводити дітей і молодь до будування стосунків із живим Богом. Заперечення мудрості – це дурість, в якій проявляється нахабна зарозумілість: «Острах Господній — початок мудрости; безумні мудрістю й навчанням нехтують» (Прип 1, 7).
Основним мотивом етичних вимог у старозавітному Ізраїлі було пізнання правди про Бога як Творця світу і людини, а це в свою чергу обґрунтовувало необхідність правильної поведінки. Істотна мета виховання полягала у тому, щоби навчити пізнавати і цінувати дар свободи та правильно нею користуватися. Загалом не існувало окремої катехизації для дітей, бо їх навчали принципів, обов’язкових для дорослих, якими вони ставали, коли досягали дванадцяти (дівчата) і тринадцяти (хлопці) років. Фундаментом правильного виховання і набуття вмінь були повага та слухняність батькам, яких вважали «першими після Бога», що відображено у четвертій заповіді Декалогу (Вих 30, 12; Втор 5, 16). У крайніх випадках напоумлення йшло пліч-о-пліч із картанням: «Мудрий син любить науку, насмішник не слухає напоумлення» (Прип 13,1). На дітей дивилися з любов’ю і турботою, але реалістично. Тоді ще не була розвинута концепція природної дитячої невинності, тому і надавали перевагу вихованню, яке базувалося на дисципліні (Прип 4, 13; 12, 1; 13, 24; 15, 5; 22, 6.15; 23, 13; 30, 1). Біблія трактує покарання як прояв любові і милосердя. Це бачимо на прикладі поведінки Бога в ставленні до свого народу. Господь проявляє справедливість та любов, яку символізують образи батьківства і материнства.
Навчання у незнанні мало також суспільний вимір. Якщо ж воно стосувалося дітей, то його плоди було видно у майбутньому: «Сором для батька – невихованого породити, а й дочка така на неславу йому родиться. Розумна дочка придбає собі чоловіка, а сороміцька – журба для батька. Безчесна соромить батька й чоловіка, від обох них не буде їй доброї слави» (Сир. 22, 3-5). Правильне виховання стояло на варті ідентичності вибраного Божого народу і було виразом патріотизму. У біблійному Ізраїлі багато часу присвячувалося правильній оцінці суспільних взаємин усередині свого народу, що сприяло запровадженню «закону і справедливості». Посеред повчань на цю тему знаходимо одне, яке влучно підсумовує інші: «Ліпше убогий, що ходить у своїй невинності, ніж дурний з нещирими устами» (Прип 19, 1).
Натиск на належне виховання й освіту підкреслював необхідність узгодженої співпраці батьків з учителями і вихователями, що знаходило своє вираження у здоровій системі шкільництва. В біблійному Ізраїлі вже у дохристиянський період ліквідували явище анальфабетизму серед хлопців. Кожен ізраїльтянин після досягнення тринадцяти років мав обов’язок і привілей публічно читати Тору. Неписьменність у Європі подолали майже на дві тисячі років пізніше.
Великим добродійством є навчання дітей і молоді, які не мають знань. Правильне виховання вдома і навчання у школі допомагає осягнути правду і підтверджує те, що існує Правда, яка надає сенсу життю людини.
«Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумлюйте одне одного» (Кол 3, 16).
Християнство засвоїло і розвинуло біблійне розуміння виховання та освіти молодих поколінь. Від самого початку Церква надавала великого значення розвитку освіти і зробила унікальний і вагомий внесок в історію та культуру Європи і світу. Однак навчання неосвічених не обмежується лише дітьми та молоддю, але знаходить свій вираз у постійній турботі про те, щоб навчати і дорослих, не лише як вижити (знання), але й як жити (мудрість).
Заповідаючи зіслання Святого Духа, Ісус вказав на те, у чому людству необхідна особлива допомога. Святий Дух, «коли прийде Він, то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді» (Йо 16, 8). Друге діло милосердя щодо душі полягає у тому, щоб люди прийняти повчання про гріх, справедливість і суд, а тут можемо натикнутися на великі труднощі і перешкоди. Папа Йоан Павло ІІ, невдовзі після четвертої своєї подорожі до Польщі, яка відбулася у 1991 році, у книзі «Переступити поріг надії» записав такі роздуми: «Коли під час останніх відвідин Польщі я вибрав темою проповіді Декалог і заповідь любові, всім польським прихильникам просвітницької програми це не сподобалося. Папа, який намагається переконувати світ у людському гріху, стає для цієї ментальності персоною нон ґрата. […] Що ж інше може робити Церква? Проте переконувати про гріх не означає засуджувати. «Син Людський не прийшов у світ, щоб його засудити, а щоб світ спасти». Переконувати про гріх – значить створювати умови для спасіння».
Навчати у незнанні означає відважно та невтомно викривати приховані чи замасковані нашарування зла і гріха, а також відкривати серця людей на любов і милосердя Бога. Це дуже актуально і водночас складно реалізувати в наш час, оскільки безпрецедентний прогрес засобів масової інформації, особливо телебачення та Інтернету, призвів до зростання явища маніпуляції і пропаганди. У релігійних і моральних питаннях увага фокусується на окремих моментах, які, неодноразово повторювані і просунуті як гасла, западають в пам’ять та надовго захаращують уяву. Їхній вплив іноді настільки великий, що вони перебільшують маргінальні погляди і затушовують світоглядні пропозиції, відсуваючи на задній план і замовчуючи те, про що потрібно говорити вголос. Не слід дивитися на всіх з підозрою, але чеснота розсудливості вимагає не піддаватися наївній вірі в те, що всі хочуть добра і що добро не має ворогів. Найбільшим ворогом правди, тобто представлення дійсності такою, якою вона є насправді, є крайній релятивізм. Вбиваючи правду, він відбирає і пропагує брехню, якою вчителі презирства отруюють інших.
Майстерне застосування знань, навичок, здібностей і талантів у навчанні невмілих повинно перемогти спокусу егоїзму і заздрість. Той, хто заздрить успіхам і досягненням інших, ніколи не зможе щиро поділитися своїм досвідом і думками. Виконання другого діла милосердя щодо душі вимагає глибокої і всебічної праці насамперед над собою. Її плоди будуть тим більшими, чим охочіше ми відкриємося на ближніх і усвідомлюватимемо, що їхнє духовне і моральне збагачення сприяє збільшенню добра у всій спільноті та в суспільстві. Є люди, які неохоче допомагають іншим у пошуках правди, не радіють, коли хтось перевершує їх у знаннях і вміннях. Якби таке налаштування було загальним, то це означало б застій і, зрештою, всебічний регрес.
Святий Апостол Павло, коли засновував християнські спільноти на теренах Малої Азії та Греції, чітко бачив, що вони складаються з вірних із дуже різними духовними і моральними задатками та можливостями. Він розумів, що християни потребують зразка для наслідування і що немає кращого взірця, ніж Ісус Христос. У Посланні до Колосян він заохочував: «Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумлюйте одне одного, співаючи Богові з подякою від свого серця псалми, гімни та духовні пісні» (Кол 3, 16). Навчання і напоумлення – це дві сторони одного й того ж процесу, підтриманого молитвою і прийняттям Божої благодаті, а його дозрілий плід – це бачення світу очима віри, а не навпаки.
У цьому ж дусі натхненний автор І Послання святого Апостола Йоана заохочує набувати мудрості з джерела, в якому вона завжди присутня. До своїх адресатів, він написав: «А помазання, що ви від Нього прийняли, у вас перебуває, і ви не потребуєте, щоб хтось навчав вас, бо Його помазання вас про все навчає. Воно і правдиве, і необманне. Так, як воно вас навчило, перебувайте в Ньому» (1Йо 2, 27). Під «помазанням» маються на увазі духовні дари, які отримуємо внаслідок Хрещення і Миропомазання. Як прийняття настанов, так і повчання інших є не просто проявом суто людських знань і мудрості, але даром Божим, яким можемо радіти завдяки зрілому особистому сакраментальному життю.
