Тричі поранений: війна – це страшна річ і тільки віра підтримує

Тричі поранений: війна – це страшна річ і тільки віра підтримує

У мирному житті п. Юрій Бовт – успішний підприємець. На війні – шереговий. Він одружений і має чотирьох дітей. Найстарший син – офіцер і зараз теж на фронті. На війну п. Юрій пішов добровольцем у перші ж дні. Вже 28 лютого був на передовій. І хоча ніколи не був пов’язаний із військовою справою та не мав воєнного досвіду, але відчув, що має захищати свій дім і свою країну зі зброєю в руках.

Про це пише CREDO.

Сьогодні він – досвідчений солдат, тричі поранений, але все ще не готовий осісти вдома. Ми зустрілись у Львові, де п. Юрій завершує реабілітацію після третього поранення. Саме з цього ми і почали нашу розмову.

– За яких обставин Ви отримали це поранення?

– Ми воювали на півдні. Я виїхав уночі на завдання і нарвався на ворожу ДРГ. Вони відкрили вогонь. Сім куль у лобове скло, одна з них застрягла в мені. Автомобіль був прошитий кулями, як решето. У моєму наплічнику, що лежав на сидінні, потім знайшли шість куль. Одна з них прострелила навіть книжечку «Євангеліє на кожен день», яку мені перед відправкою на передову привіз о. Андрій, священник із моєї парафії. А скільки куль було по всій машині, то я і не рахував.

Я дуже добре розумію, що якби Бог мене не вберіг, то по-людськи шансів залишитися живим у мене не було. Я встиг вискочити з машини, відкрити вогонь у відповідь, знову застрибнути в авто і втекти.    

– Пташка наспівала, що ваш позивний – «Ксьондз».

– Так, спершу просто дражнили – «святий», «святоша», і мене це нервувало; а потім якось перетворилося на позивний «Ксьондз», і мені навіть сподобалося. Вже краще «Ксьондз». У кожній місцевості, де доводилося бути за вісім місяців війни, я шукав храм і священника. Сповідаюся, коли тільки є можливість. Молюся Розарій щодня, і не раз. Прошу Бога, щоб зупинив це пекло. Нічого не прошу для себе. Бог мене знає і знає, що мені потрібно. Прошу за інших і дякую Богові за все, що маю.

Тричі поранений: війна – це страшна річ і тільки віра підтримує

– Це війна зробила Вас більш віруючою людиною?

– Віра в Бога – це частина мене, навіть не елемент мого життя, це і є моє життя. Якби я не вірив у Бога, то не знаю, як би все це витримав. Бог дає мені силу не панікувати, коли страшно, не істерити, не здаватися, залишатися зібраним. Я став солдатом, хоча ніколи не мав жодного стосунку до армії. Нічого не знав про воєнну підготовку і про все решту. Я вчився цього на війні. І це власне Бог дає мені мужність воювати. Я відчуваю Його присутність.    

Війна – це страшна річ: мені доводилося вбивати в бою ворогів, але також доводилося вивозити і виносити з поля бою поранених побратимів; доводилося повертатися по тіла загиблих. Відчуваю велику відповідальність перед ними і потребу забрати кожного, щоб поранені мали шанс вижити, а померлі – бути гідно похованими. Нам траплялося під обстрілами тягнути на собі важких «трьохсотих»; одного хлопця несли півтора кілометри. Без ноги, з пораненням руки і другої ноги, він просто би стік кров’ю, якби ми чекали на припинення вогню. Надали першу домедичну і понесли під кулями. Бог усіх нас вберіг тоді. Хлопця врятували. Він виявився однокласником черниці, що працювала колись у нашій парафії. Як усе це робити і витримувати без віри? Ніяк. Тільки Бог допомагає.

Тричі поранений: війна – це страшна річ і тільки віра підтримує

– Кажуть, на війні немає невіруючих…

– Є. Навіть затяті атеїсти трапляються. Мені з них, правда, трохи смішно. Але ще ніхто з таких невіруючих не ризикнув щось доводити про те, що віра це якийсь пережиток. Навіть не підходять із таким до мене. Бояться, певно. Знають мою позицію. Хоча я нікому нічого не доводжу, та коли бачу, що під час виконання завдання є якась паніка, страх, – то шукаю підходу до людини. На когось треба натиснути, когось підбадьорити; на когось позитивно впливає те, що я спокійний. По-різному. Але намагаюся достукатися до кожного.

– Траплялися випадки, що хтось із ваших побратимів залишав поле бою?

– Так. Були такі випадки. Найгірше, коли через такий учинок гинули люди. Назад у свій підрозділ дезертир не повернеться, навіть якби хотів. Йому вже ніхто не довіряє.

– Кажуть, що війна це як наркотик. Це справді так?

– Моя дружина так каже. Я після поранення рахую дні до повернення на фронт. Мені важко залишатися тут: не тому що я хочу воювати, а тому що не хочу дати ворогові хоч маленький шанс нас перемогти. Я не хочу, щоб війна дійшла сюди; мені дуже шкода тих людей, які пізнали, що таке війна. Я стільки всього жахливого вже встиг побачити, що навіть не описати. Не хочу, щоб це продовжувалося там чи прийшло сюди. Це пекло. Наші вороги приносять із собою пекло.    

Тричі поранений: війна – це страшна річ і тільки віра підтримує

– Ваша дружина підтримує Вас?

– На 100 % – так. Вона зараз займається справою, яку я вів до війни. Дбає також про забезпечення потреб мого підрозділу: веде збірки, купує з допомогою добрих людей спорядження для нас; буквально щойно придбала авто, вже шосте від початку війни. Вкладає свої сили, час, наші власні кошти, виховує дітей і дбає про дім. Я їй за це безмежно вдячний.

– Вас не дратують люди, які живуть звичним життям, наче війни немає, поки інші воюють?

– Буває. Але я не дозволяю цим думкам вкорінюватися. Всі не можуть воювати. Я це розумію. Але от розуміти, що воює ціла країна, а не якісь окремі її громадяни, повинні всі. Ми всі однаково відповідальні за те, щоб ворог не пройшов, і мені хочеться, щоб усі це розуміли і були готові взяти на себе цю відповідальність. Це наша спільна війна.

Схожі новини:

Поширити новину: