22 жовтня 2026 року виповнюється 150 років від дня народження блаженної матері Єлизавети Рози Чацької, засновниці Згромадження сестер-францисканок Служебниць Хреста. Її життя тісно пов’язане з Україною, а започаткована нею справа триває й сьогодні: сестри й надалі опікуються людьми з порушеннями зору в Україні та за її межами. З цієї нагоди пригадаємо життєвий шлях блаженної, історія якої є прикладом довіри, витривалості та вірності Божому задуму.
Роза Чацька народилася 22 жовтня 1876 року в Білій Церкві, в Україні. Вона була шостою із семи дітей Фелікса Чацького та Софії з роду Ледуховських. У грудні 1882 року родина переїхала до Варшави.
У Варшаві Роза продовжила навчання, зокрема вивчала іноземні мови, знання яких згодом стало їй у пригоді. Вона добре знала українську мову, якою розмовляли в Білій Церкві та Конюхах. Через проблеми із зором дівчинка навчалася вдома. У ранній юності вона опановувала практичні господарські вміння: вчилася готувати їжу, вести домашнє господарство, консервувати продукти на зиму, доглядати за тваринами.
Переїзд до Варшави мав ще одну важливу обставину: Роза перебувала під духовним впливом своєї бабусі Пелагії. Саме від неї дівчинка переймала основи віри та вчилася молитви.
«Перших основ віри я навчилася від своєї бабусі. Ще маленькою, шестирічною дівчинкою, я читала бабусі “Наслідування Христа” Томи Кемпійського. У мене була стара французька книжка, яку я отримала від своєї матері з дорученням, щоб я не тільки сама її щодня читала, а й давала читати іншим. З цієї книжки я навчилася читати, і вона мене виховала. Не знаю, якою б я була, якби не моя бабуся і “Наслідування Христа”», – згадувала мати Єлизавета.
Бабуся заохочувала дівчинку вчити напам’ять молитви, привчала її тримати речі в порядку, щоб навіть навпомацки можна було відразу знайти потрібне. Ці навички згодом стали особливо важливими для Рози.
Тим часом молода графиня Чацька мала посісти належне їй місце у світському житті столиці. Вона викликала симпатію своїм жвавим характером, поставою та розкішним волоссям. Проте, за спогадами сучасників, Роза вирізнялася у світському товаристві глибоким внутрішнім життям і сильним, незалежним характером. Її кузина Марія Ледуховська згадувала, що Роза жила Богом і розуміла: служити Йому можна добрими вчинками, маючи любов у серці. Спочатку світське життя обтяжувало Розу, вона вважала його марною втратою часу. Однак поступово її почали приваблювати театр, музика та товариство. Саме тоді її життя докорінно змінилося.
«Від того часу, коли світ почав подобатися мені найбільше, добрий Господь Ісус забрав у мене очі, аби я скористалася своїм каліцтвом і почала опікуватися незрячими», – сказала якось мати Єлизавета в розмові із сестрою Францискою.
Після кількох років лікування та спроб урятувати зір у 1898 році, коли Розі було 22 роки, вона остаточно осліпла. Родина не відразу змирилася з цим. Розу возили на консультації до лікарів у Польщі та за кордоном, однак відновити зір не вдалося.
Цей досвід став поворотним моментом у її житті. Роза почала вивчати способи допомоги незрячим людям, знайомилася з новими методами навчання та опіки, подорожувала Європою, щоб здобути необхідні знання. Власну втрату зору вона поступово сприйняла не лише як особисте випробування, а і як покликання служити людям, які переживали подібний досвід.
У 1909 році помер її батько Фелікс Чацький. Після його смерті Роза отримала частину спадку, що дало їй змогу розвивати власну ініціативу допомоги незрячим. У 1910 році у Варшаві вона відкрила перший притулок для незрячих. Це було старе приміщення на вулиці Дзельній, 37. Будинок мав обмежену площу, тому там могли мешкати лише кілька дівчат і жінок. Для утримання притулку постійно бракувало коштів.
Щоб забезпечити діяльність і правову основу своєї ініціативи, Роза Чацька організувала «Товариство опіки над незрячими». У 1911 році відбулися його перші збори та було створено правління. До нього увійшли адвокати, лікарі, землевласники й промисловці.
У притулку дівчата отримували не лише початкову освіту. Їх навчали читати й писати за системою Брайля, допомагали здобути практичні навички та професію: виготовляти трикотажні вироби, плести кошики, вести домашнє господарство. Важливою частиною справи Рози Чацької були також духовне й релігійне виховання, моральний та освітній розвиток кожної особистості, формування самостійності.
У 1913 році Роза Чацька відвідала Лурд. Вона прагнула духовного зміцнення та хотіла довірити опіці Матері Божої справу, яку започаткувала. Наступного року вступила до маріанської конгрегації при монастирі Непорочного Зачаття, де могла ближче познайомитися з богопосвяченим життям. Ще до початку війни вона замислювалася над створенням нового чернечого згромадження, статут якого був би пристосований до служіння незрячим.
У 1915 році Роза вирушила до Конюхів на Волині на урочистість Першого Святого Причастя свого племінника. Поїздка мала бути короткою, однак через воєнні обставини вона не змогла повернутися до Варшави й залишилася в Житомирі на кілька років. Саме там відбулося знайомство зі священником Владиславом Кравецьким, який відіграв важливу роль у духовному становленні майбутньої матері Єлизавети.
Роки, проведені в Житомирі, стали для Рози часом духовного дозрівання та розпізнавання покликання. Вона вступила на шлях францисканської духовності, розпочала новіціат і в 1917 році прийняла францисканський габіт та склала обітниці в Третьому ордені святого Франциска.
На початку 1918 року ситуація в Житомирі стала небезпечною: на вулицях з’явилися війська, лунали постріли. Роза вирішила повернутися до Варшави. Замість вишуканої графині Чацької до Варшави повернулася скромна черниця сестра Єлизавета. Вона розпочала створення Згромадження сестер-францисканок Служебниць Хреста, покликаного служити незрячим людям і через молитву та щоденне несення хреста свідчити про любов Бога.
У 1922 році Товариство опіки над незрячими та Згромадження сестер-францисканок Служебниць Хреста почали розвивати свою діяльність у Лясках поблизу Варшави. Там постав осередок допомоги незрячим, який поєднав навчання, виховання, професійну підготовку та духовний супровід. Сьогодні Ляски залишаються важливим осередком освіти й підтримки незрячих дітей та молоді в Польщі. Справа матері Єлизавети розвивалася завдяки її глибокій вірі та переконанню, що саме Бог є джерелом і головною силою її діяльності.
Служіння, започатковане матір’ю Єлизаветою, вийшло за межі Польщі. Сестри-францисканки Служебниці Хреста працюють, зокрема, в Індії, країнах Африки та Україні. В Україні вони служать у Старому Скалаті на Тернопільщині та в Житомирі.
Сестри, які тривалий час перебували поруч зі своєю засновницею, особливо наголошували на її духовній зрілості в останні роки життя. Її шлях свідчив про те, як особисте страждання може стати початком служіння іншим, якщо людина відкривається на Божий задум.
Мати Єлизавета померла 15 травня 1961 року в Лясках. Пам’ять про її життя та служіння зберігалася у Згромадженні, а згодом розпочався процес її беатифікації.
У грудні 1987 року кардинал Юзеф Глемп розпочав дієцезіальний етап беатифікаційного процесу. У 1988 році Апостольська Столиця надала дозвіл на його початок – nihil obstat. У 2017 році Папа Франциск визнав героїчність чеснот матері Єлизавети, а 27 жовтня 2020 року затвердив декрет про чудо за її заступництвом, відкривши шлях до беатифікації.
12 вересня 2021 року у Варшаві мати Єлизавета Роза Чацька була проголошена блаженною. Її літургійний спомин відзначають 19 травня.
У жовтні 2021 року в храмі святого Йоана з Дуклі в Житомирі урочисто внесли її мощі. Ця подія стала особливим знаком духовного зв’язку матері Єлизавети з Україною – землею, де вона народилася та провела важливі роки свого життя.
Життєвий шлях блаженної матері Єлизавети Рози Чацької нагадує, що випробування не обов’язково стає перешкодою для покликання. Її девіз – «Через Хрест – до Неба» – і сьогодні залишається вираженням духовності Згромадження та свідченням довіри Богові, яка перетворює особистий біль на служіння ближнім.
