«Карітас покликаний дати людині не тільки щось дочасне чи матеріальне добро, а щоб людина через зустріч із Карітасом досвідчила зустрічі з Божим милосердям», – розповіла в інтерв’ю для ватиканських медіа с. Оксана Гринчишин OSU.
Історія Згромадження Сестер Урсулянок Римської Унії сягає XVI століття та пов’язана з італійською святою Ангеліною Мерічі. Харизма, яку засновниця залишила своїм послідовницям, полягає в тому, щоб бути нареченими Христа і духовними матерями для людей, яких Бог ставить на їхньому шляху. Місія, яку сестрам довірила Церква, – це євангелізація через служіння в дитячих садочках, школах та вищих навчальних закладах. Однак харизма згромадження настільки багата, що сестри можуть служити в найрізноманітніших сферах, відповідно до потреб місцевої Церкви. Сестра Оксана Гринчишин OSU, протягом останніх трьох років служить у Києві. Окрім парафіяльного служіння, вона опікується дівчатами-студентками, які мешкають у гуртожитку при монастирі. Останній рік приніс для сестри урсулянки новий досвід: з 1 жовтня 2025 року вона працює в центральному офісі «Карітас-Спес Україна».
Сестро Оксано, протягом останнього року Ви працюєте в центральному офісі «Карітас-Спес Україна». Що належить до Ваших обов’язків?
Головний напрямок мого служіння в Карітасі – це проєкт душпастирського служіння. Для мене це не просто проєкт, а служіння, мета якого – розвиток парафіяльного Карітасу, а також турбота про його ідентичність. Тобто про те, чим Карітас є, щоб він тим і залишався – як на рівні національного офісу, так і в маленьких парафіях.
Минулого тижня делегація від «Карітас-Спес Україна» відвідала італійські осередки Карітас. Який новий досвід Ви здобули під час цього візиту?
Оскільки парафіяльний Карітас у нас тільки-тільки засновується (деякі осередки є, але вони функціонують дещо в інший спосіб), зараз для нас дуже важливо, щоб у кожній або принаймні в більшості парафій було місце, куди можуть звернутися люди в потребі. Щоб вони не просто звернулися, а й отримали відповідну допомогу або хоча б інформацію про те, де її можна отримати. Служіння парафіяльного Карітасу – це підтримка людей у потребі. Оскільки ми маємо незначний досвід, а точніше – його майже не маємо, ми звернулися до «Карітас Італія». Вони запропонували нам приїхати до них на кілька днів. Це було дуже інтенсивне навчання, а точніше – досвід: подивитися, як парафіяльний Карітас функціонує в них, як усе відбувається та що потрібно для того, щоб заснувати новий осередок у парафії.
Сестро, а що особливо для Вас було цінним у цей час?
Напевно, найцінніший досвід, який ми там здобули, – це усвідомлення, що Карітас дійсно є обличчям і руками Церкви. Це Церква в дії, у служінні. На живому прикладі це виглядає так: людина приходить у парафіяльний Карітас, де є Центр слухання, і отримує не просто допомогу (наприклад, є потреба поїсти – дали їжу і все). Ні, це повний супровід людини до моменту, поки вона сама не буде здатна давати собі раду в житті. Для нас було дуже цінно побачити, що головним завданням є не просто задовольнити якусь одну потребу, а побудувати з людиною такі взаємини, щоб товаришувати їй у цьому виході на «рівну лінію» – туди, де вона вже зможе самостійно справлятися. Якщо йдеться про допомогу, це не лише про задоволення потреби. Бо ми можемо щось дати, але якщо там не буде Євангелія та супроводу, то це буде просто щось тимчасове й порожнє. Також дуже важливо, що ми побачили: це не відбувається само собою. За цим стоїть тривале навчання волонтерів, які супроводжують людей, існує ціла система, куди перенаправляти. Тобто це щось дуже добре організоване, і саме тому воно може ширше служити для кожної людини. Великим свідченням були й самі люди, які служать як волонтери: вони роблять це абсолютно без жодної вигоди для себе і з великим серцем служать людям у потребі.
Якою була атмосфера під час ваших зустрічей в Італії та як там сприймають події в Україні?
Ми відчули дуже велику підтримку й співпереживання. Оскільки ми мали нагоду їздити по різних місцях – це було в Перуджі, але в різних парафіяльних спільнотах, – усюди люди відкриті, дуже щирі, глибоко співпереживають. Мене та й усіх нас дуже вразила зустріч із архієпископом Перуджі-Чіттà-делле-Пʼєве преовященним Іваном Маффейсом. Ми були там як група з України разом із представниками «Карітас Італія». Його чуйність серця, те, що він говорив щодо України, щодо молитви, щодо співпереживання – це дуже вразило. Було виразно видно, що це не так, ніби «ми просто переживаємо, але нічого не робимо». Насправді це було переживання в дії. Звичайно, було багато делікатних запитань про ситуацію в нас. Люди дуже обережні, щоб своїми запитаннями, можливо, не зачепити біль, але зацікавленість була величезна, як і щире співпереживання та співчуття.
Чим «Карітас-Спес», на Вашу думку, відрізняється від звичайної благодійної організації?
Різниця колосальна. Чесно кажучи, я особисто почала відкривати цю різницю, вже будучи в самій організації, коли дізналася, що Карітас – це руки Церкви. Так само, як Церква уділяє таїнства й звіщає Слово, вона чинить і діла милосердя. Це і є Карітас – діяльне служіння Церкви. Будь-яке таке служіння, навіть якщо воно не називається як організація, є caritas, бо це милосердя в дії. Різниця велика, тому що звичайна благодійна чи гуманітарна організація просто забезпечує певні потреби, які стосуються більш дочасного життя. Натомість Карітас покликаний, як я вже казала на прикладі досвіду в Перуджі, супроводжувати людину. Щоб дати їй не тільки щось дочасне чи матеріальне добро, а щоб людина через зустріч із Карітасом досвідчила зустрічі з Божим милосердям. Для мене це величезна різниця, і саме це має сенс.
Ви вже третій рік служите у Києві. Яка зараз ситуація в столиці?
Те, що для когось може виглядати дивним, для нас, на жаль, уже стало буденністю. Наприклад, сьогодні вночі (19 жовтня – ред.) були обстріли. Коли вночі гучно, ти завжди маєш бути готовим, бо ніколи не знаєш, куди прилетить. Якщо говорити про безпечні місця в Києві, то мені важко назвати бодай одне таке місце. Єдина наша безпека – це Бог. Хоч для когось це звучить дуже теоретично, для нас це практика. Це єдине, на чому ми можемо будувати нашу безпеку. Якщо ж говорити про повсякдення: вночі обстріли, а зранку п’єш каву, снідаєш – робиш звичні ранкові речі – і йдеш працювати. Для когось дуже дивно, що можна ніч чи пів ночі не спати, а потім діти йдуть до школи, студенти – на навчання, дорослі – на роботу. Але це стало такою повсякденністю. Це має дуже великі наслідки, бо багато людей просто втомлюються. А коли людина втомлена, це впливає на все: на стосунки з іншими, на роботу, на те, як вона реагує на ситуації. Окрім війни, яку ми бачимо зовні, є ще дуже багато таких «підводних» наслідків. Особливо зараз, перед зимою, люди переживають і бояться, як усе буде: чи буде вода, чи буде світло. Готуються – як Карітас, так і, думаю, інші організації – до різних сценаріїв. Готують пункти обігріву, місця, де люди зможуть отримати воду чи продукти. У нас у монастирі, наприклад, проживають дівчата-студентки, які також працюють. Вони в таких самих умовах. Тут немає категорії, що дітям легше, а старшим важче – немає жодних «пільг». Війна ставить всіх в однакові умови, і ці умови дуже-дуже важкі. Особливо якщо йдеться про психологічну та психічну втому: постійні обстріли, постійна непевність і постійна загроза життю. Але є віра, є Бог – і це єдиний фундамент, на якому ми можемо стояти. Зараз ми бачимо, що всі інші фундаменти дуже швидко зникають або підводять.
Дівчата, які проживають у гуртожитку при вашому монастирі, огорнуті також Вашою духовною опікою. Чи війна внесла корективи у це?
Колись, до таких інтенсивних обстрілів Києва, ми щовечора о 22:00 мали спільну молитву (оскільки дівчата навчаються, то часом пізно приходять). Але у зв’язку з тим, якими зараз бувають ночі, ми вирішили, що часом краще піти раніше спати. Тому зараз ми зустрічаємося раз на тиждень на спільну молитву: або на адорацію Пресвятих Дарів, або на Коронку до Божого Милосердя за мир в Україні. Також раз на тиждень маємо Святу Месу. Це така духовна опіка, щоб дівчата мали змогу зміцнитися духовно й мати опору. Оскільки умови такі, ми пристосовуємося до того, що можемо зробити зараз. Головне, що ми даємо дівчатам, – це відчуття безпеки настільки, наскільки можемо його дати. У нас тут є Ісус, є молитва, і вони можуть звернутися, коли потребують або коли бояться. Хоча зараз, на жаль, уже більш-менш усі звикли. Цей страх ніби заблокований – немає якоїсь паніки чи великого остраху.
Сестро Оксано, Ви згадували про важливість віри в цей час війни. А що окрім віри, молитви допомагає Вам у цей складний час? Можливо, якісь практичні речі?
Одна з практичних речей, які я для себе особисто відкрила, – це те, що мені потрібно просто ходити на прогулянки. Бо колись мені здавалося, що це марнування часу: я мала або йти й молитися, або щось зробити під час цієї прогулянки – наприклад, сходити в магазин і назад або вирішити питання з документами. А зараз я розумію, що для мого психічного здоров’я, для того, щоб зустрітися з собою, мені потрібна просто прогулянка. Це дуже проста річ, але вона стала для мене моєю маленькою аптечкою.
Повертаючись до Вашого служіння у «Карітас-Спес»: Ви працюєте в центральному офісі в Києві. Чи була можливість побувати в інших місцях? Можливо, десь на прифронтових теренах?
Так, я дуже вдячна Богу, що вдалося побувати. У нас була організована така активність, яка називається «Візит солідарності». Я, ще дві сестри з інших згромаджень та один волонтер поїхали в Одесу, в «Карітас-Спес Одеса», щоб подивитися, як виглядає служіння Карітасу в тих частинах України, яких найбільше торкається війна. Оскільки в Харків тоді поїхати не могли, поїхали туди. Зрозуміло, що в Києві це теж відчувається, але ті регіони дуже близько до лінії фронту. Ми мали змогу побувати в Миколаєві, а також у селах на межі Миколаївської та Херсонської областей. Це було, якщо не помиляюся, за 30 кілометрів від лінії фронту. Це був надзвичайно цінний досвід – і не лише з огляду на те, щоб побачити, як там виглядає війна. Ми зустрілися з людьми, які живуть у селах і нікуди не виїжджали, для яких єдиним джерелом існування є їхнє господарство на подвір’ї. Ми бачили людей, у яких розбиті хати, розбиті господарські приміщення, які живуть у дуже обмежених умовах. Але коли дивишся на них – у них немає ненависті, немає навіть гніву, немає жодних прокльонів. Коли вони говорять, то кажуть: «Ми відбудуємо. Це не біда. Для нас головне – щоб це закінчилося. Ми просто втомилися і хочемо почати все спочатку. Тільки не можемо почати, поки не закінчиться те, що триває зараз». Мене дуже здивувало ось що: мені здавалося, що коли людина віруюча, їй легше це переживати. А там здебільшого були люди, які практично не ходять до церкви. Але виявилося, що через складність свого життя вони у своїй простоті зверталися до Бога так, як уміли. І жодної злості, жодної ненависті! Просто надія, що це закінчиться, і таке прагнення просто жити. Тому цей виїзд був дуже-дуже цінним. Думаю, не лише для мене, а й для волонтерів та сестер, із якими ми були разом.
