Досвід очікування поєднує біль і усвідомлення необхідності триматися, щоб мати сили жити для інших і для тих, кого чекаєш. Це також досвід уміння розділяти радість інших, навіть коли самому ще немає чим радіти, та бути поруч у горі. Про цей досвід в інтерв’ю для ватиканських медіа розповідають родичі українських військових, які зникли безвісти.
«Я вдома» – два слова, на які щодня чекають тисячі українських родин. Для них час вимірюється не днями й місяцями, а очікуванням звістки. Чекають також і представниці делегації – родички військовополонених і зниклих безвісті, які у вересні цього року побували у Римі та Ватикані, де взяли участь у загальній аудієнції на площі Святого Петра та мали коротку зустріч з Папою Левом XIV. Пропонуємо вам другу частину інтерв’ю з представницями цієї делегації. Оля Слободяник, Світлана Шовкун та Юлія Стасюк розповіли про те, як попри біль і невизначеність, продовжують шукати, підтримувати одна одну та вірити.
Родичі українських військовополонених та зниклих безвісти, які наприкінці вересня відвідали Рим і Ватикан, розповіли про біль очікування, надію на повернення своїх рідних та силу, …
Юля Слободяник: «Найважче – це не знати, що сказати своїм дітям»
Юлія Слободяник – представниця громадської організації «Віримо – Повернемо» 58-ї ОМПБР і дружина зниклого безвісти військовослужбовця. Понад два роки вона не має про нього жодної інформації. «Нашому синові в грудні буде дев’ять років. Донечці в серпні було три, – ділиться вона. – Коли я вирушала в цю поїздку, син запитав мене: “Мам, ти повернешся з татом?” На жаль, найважче – це не знати, що сказати своїм дітям».
Юля пригадує, наскільки важко їй було після звістки про те, що чоловік зник безвісті. «Протягом перших дев’яти місяців, у мене був такий стан, ніби я не живу, – каже вона. – Я всі сили віддавала, щоб шукати, шукати, шукати. В один момент я зловила себе на думці, що не пам’ятаю, коли донечка почала гарно говорити. Я усвідомила, що у мене немає спогадів про цей час, які я потім зможу розповісти чоловікові. Тому я зрозуміла: пошук дуже важливо, але й важливо не втратити себе як мати двох дітей і знайти цю середину між тим, що ти шукаєш, і між тим, що ти виховуєш дітей, щоб вони також мали можливість проживати своє дитинство. Діти мене підняли, вони мені дають сили. І саме їхні запитання про тата дають мені крила, що треба далі рухатися, треба далі шукати і треба не втрачати надію».
Також і праця Юлії Слободяник, яка керує центром дитячого розвитку, допомагає їй не впасти у відчай. «Я живу між станом смутку, коли ти ходиш на поховання військовослужбовців, і в той же момент тобі треба зібратися і піти дарувати свято дітям, – розповідає вона. – Тому що дитинство, на жаль, в наш час в Україні надзвичайно важке. Як би ти не хотіла, ти плачеш в один момент, а в інший момент “одягаєш” усмішку і йдеш дітям дарувати радість, бо це їхнє дитинство і дуже прикро, що воно у війні. Ти розумієш, що не дивлячись на неймовірно важкий стан в Україні, повітряні тривоги, діти заслуговують на дитинство, на якісь яскраві моменти і просто ми не маємо права в них це забирати. Одного різу мій син запитав мене: “Мамо, а я народився вже коли була війна?” Кажу: “Так, синочку”. А він тоді питає: “А до того що було?” Кажу: “А до того ми з твоїм татом познайомились коли тільки почалась війна”. Ми з моїм чоловіком познайомилися, коли почалась війна 2014 році: він став на захист України, а я була волонтером, і так ми з ним там познайомились. Через рік він звільнився по закінченню мобілізації, і я також звільнилася і ми одружилися. І, на жаль, війна поставила наше життя нас на паузу, вже два роки і три дні».
«Якими словами можна підтримати родичів зниклих безвісті захисників?» – запитуємо Юлію. «Скажу з власного досвіду, що дуже важко підібрати слова до таких родин, але найкраще і найпростіше – це просто підійти і запитати: “Можна я тебе обійму?”. Цих обіймів дійсно достатньо. Людина розуміє, що ви відчуваєте її біль. Людина розуміє, що ніякі слова не допоможуть, але вона відчує, що ви поруч з нею», – відповідає вона.
Світлана: «Важко підтримувати родини, розуміючи, що їхній син загинув»
«Відколи зник мій брат – два роки і вісім місяців тому – у мене була єдина звістка про ймовірний його полон у 2024 році. Більше звісток не було», – розповідає Шовкун Світлана, рідна сестра зниклого безвісти і координатор Об’єднання родин 28 ОМБр імені Лицарів Зимового походу. – Вся моя родина дуже чекає його повернення. І всі мене запитують: “Ти його привезеш з обміну?”. Будемо надіятися і вірити». Світлана підкреслює, що її брат свідомо прийняв рішення піти на захист країни. «Перед тим він прийшов до мене, і каже: “Сестричко, я іду. Ти повинна це прийняти, я не буду ховатись за дітьми. Ти найкраща сестричка на світі, і я знаю, що ти все зробиш для того, щоб все було добре, і повернеш мене”. Тобто він усвідомлював все, що може з ним статися», –пригадує вона.
Сестра захисника розповідає про глибокий біль, який переживає її родина. «В нашій сім’ї, на жаль, вже залишився тільки вітчим і рідна сестра моєї мами, якій 86 років. Дуже важко щодня їй пояснювати, що ніякої звістки про брата поки що немає. Але вона тримається завдяки цій вірі. Це друга війна, яку вона переживає. Вона пережила голод 1947 року. Вона пам’ятає всі окупації, і тому для неї дуже важливо дочекатися повернення мого брата додому».
Власне горе допомагає Світлані розуміти і підтримувати інших родичів безвісти зниклих. «Практично з кожною родиною я спілкуюся особисто, – розповідає вона. – Дуже важко підтримувати родини, коли дізнаєшся що, на жаль, їхній син загинув, а матері просто в повному відчаї. Але їм потрібна ця підтримка. Мама одного військового, який загинув, сказала мені: “Ви мені дали сили чекати”. На жаль, не всіх ми можемо повернути живими. Але об’єднаність і підтримка одна одної дає сили рухатися далі і чекати на повернення наших рідних».
Юля Стасюк: «Мій брат врятував мені життя. Тепер я маю його врятувати»
«Мене звати Юлія Стасюк. Я представник Об’єднання родин зниклих безвісти та полонених 57 ОМПБр та сестра зниклого безвісти брата, якого я шукаю вже один рік і 10 місяців, – каже одна із наших співрозмовниць. – Ці пошуки для мене дуже важкі і болючі. Дуже часто наступає момент, коли вже опускаються руки і здається, що “все…вже кінець”. Але щоразу доля мені посилає людей, які ведуть мене дальше, які спонукають мене дальше боротися, їздити на різні зустрічі, на різні акції. І тоді я це сприймаю як знак, що це все недаремно, що я маю шукати дальше, що він живий. Його вдома чекають батьки, які дуже болісно це переживають. Недавно в тата стався інсульт. Це було дуже важко. Його чекає дружина, ще одна сестра. Його чекає двоє діток. Його сину тринадцять років, і це дуже важко, тому що він кожного разу вдома, наприклад, щось ламається, і він пробує це ладнати сам, бо тата ж немає… Але в нього не виходить, і він починає: “Ну, коли тато повернеться? Хай він мені покаже, допоможе”. І в такі моменти дуже важко пояснити дитині, скільки ще очікувати».
Як і всі інші ніші співрозмовниці, також і Юля Стасюк говорить про свого рідного брата з великим сумом та любов’ю в очах, але й одночасно з рішучістю: «У мене є одна історія, – ділиться вона. – Коли мені було три роки, я впала в глибоке озеро, і він мене врятував. Сьогодні я відчуваю, що я повинна його врятувати: я повинна його знайти і повернути додому, і обов’язково живим».
В очікуванні на повідомлення
На завершення наші співрозмовниці розповіли про те, що для родин полонених і зниклих безвісти кожний обмін – це не просто повернення людей додому – це хвилини напруженого очікування, надії та страху. «Тоді кожна родина чекає довгоочікуване повідомлення: “Я вдома”, – каже Світлана. – Переживають всі, хто перебуває поруч з родиною на самому обміні. Я вже декілька разів там була. І коли якась родина отримує цю звістку, то це відчуття, що повернули і твого рідного. Ми радіємо про це щиро, відкрито і всією душею, і всім серцем. Це емоції, яких просто не можна передати, бо скільки сил, зусиль було прикладено для того, щоб кожного військовополоненого повернути додому. І це праця не тільки родини, а і всього керівництва нашої держави, яке підтримує і привертає увагу до проблеми повернення полонених».
Юля Слободяник каже, що родичі тих, кого ще не повернули розділяють радість і далі чекають: «У всіх наших пошукових групах є така фраза: “На жаль, сьогодні не наш автобус. Чекаємо. Наступний буде наш”». «Кожна бригада, коли отримує звістку, що повернули їхнього військовополоненого, спільно радіє, – додає Світлана. – І у всій бригаді також великий смуток, коли приходить повідомлення про збіг ДНК: це також дуже важко. Тому ці всі емоції – і радість, і сльози, і смуток – одночасно. Але спільно ми, підтримуючи одна одну, все таки рухаємося далі і не опускаємо руки».
