Народитися всупереч прогнозам лікарів, знайти сенс життя у тиші затвору та щодня розділяти біль війни через молитву. Боса Кармелітка сестра Марія Людмила Бога Отця Милосердного (Людмила Сітніченко) з контемплятивного монастиря в Покотилівці на Харківщині цього року відзначає 25-річчя монашого життя.
Про це повідомляє Vatican News.
Життя у затворі – це не про втечу від світу, а про глибоку присутність у його найважчих ранах. В інтерв’ю для ватиканських медіа сестра Людмила розповідає про чудо власного народження, випробування віри після трагічної втрати в родині, а також про те, чому після двох років евакуації відчула потребу повернутися до монастиря в Україну, аби бути поруч із людьми та заступатися за них перед Богом.
Історія присутності сестер босих кармеліток у Покотилівці поблизу Харкова сягає 1995 року. Покликання спільноти монастиря Матері Божої Посередниці Усіх Благодатей та Святих Апостолів Петра та Андрія – живучи у затворі, тиші та самотності, посилено молитися за Україну й Харківсько-Запорізьку дієцезію. Зазвичай сестри вкрай рідко покидають свій монастир, однак у 2022 році через загрозу посилення російського наступу змушені були евакуюватися до Польщі. Через два роки вони повернулися до Покотилівки. Сьогодні ця єдина контемплятивна спільнота на сході України об’єднує сімох сестер, двоє з яких нещодавно склали перші обіти.
Сестро Людмило, Ваше покликання до життя у контемплятивному монастирі дуже незвичайне. Як Ви його відкрили? Чи цьому сприяла Ваша сім’я та середовище, в якому Ви зростали?
Я восьма дочка своїх батьків. Вони дуже довго чекали сина, і після мене нарешті його дочекалися. Сама я з Одеської області, з міста Чорноморськ (колишня назва – Іллічівськ). У моєму рідному місті не було жодної церкви – ні православної, ні протестантської, не кажучи вже про католицьку. Тому ми їздили на богослужіння до парафії святого Петра в Одесі. Там служив отець Тадеуш Хоппе, салезіянин.
Моє народження було дуже важким, можна сказати. Дитина, яка була переді мною – дівчинка – померла. Вона була сьомою, а я після неї – восьма. Мама дуже важко переживала її смерть, бо дівчинка була ще зовсім маленькою. Вона народилася в березні, а на початку травня раптово померла від двостороннього запалення легень. Мама настільки сильно це пережила, що й сама тяжко захворіла – від пережитого горя – і фактично помирала. Саме в цей момент вона дізнається, що вагітна мною. Їй стає ще гірше, і всю вагітність вона просто пролежала, вже не могла встати з ліжка. Лікарі дуже тиснули, щоб вона позбулася дитини [зробила аборт – ред.], переконували, що так вона хоч трохи довше проживе. Стверджували, що я все одно не виживу. Але моя мама була глибоко віруючою людиною. Вона сказала, що ніколи не підніме руки на дитину: якщо треба померти – помремо разом. На шостому місяці вагітності мої рідні покликали священника до мами, бо все виглядало дуже погано. А він, коли приїхав, сказав: «Я приїхав тебе благословити не на смерть, а на життя». Уділив їй Помазання хворих, і після цього їй стало краще. Це було перше чудо. А друге чудо – коли вона мене народила, хвороба взагалі відступила.
Це, напевно, дуже вплинуло на мене – ще тоді, коли я була в утробі. Своє дитинство я пам’ятаю так, що постійно шукала сенс життя. Для мене це було неймовірно важливо. Про історію свого народження я дізналася пізніше, коли мені було років 13-14. Але цей пошук, який не давав спокою, супроводжував мене змалку. Я дивилася на маму, тата, старших сестер. Тато з мамою ходять на роботу, сестри мають друзів, ходять до школи, на дискотеки… Але для мене цього було замало. Чому люди живуть? Для чого живу я? Коли мені було років чотири, сестри знов пішли на дискотеку. Мама тоді вже народила мого брата (у нас 3,5 роки різниці), і вона сиділа вдома зі мною та з ним. Я не ходила в садок, постійно була з мамою, ми все робили разом: вона готує – я з нею, вона молиться – я поруч. І от коли сестри йшли гуляти, мама йшла на балкон молитися за них, щоб вони повернулися живими. Місто у нас портове, маленьке, і там ставалося дуже багато лихого. Коли ти йшов гуляти в тому місті, завжди існував ризик не повернутися. Ми жили на шостому поверсі 16-поверхівки. Перед нами не було інших будинків – тільки гаражі й море. І влітку з моря завжди чути було відкриті дискотеки й бари. Коли дув вітер, доносилися крики, писки – чути було, що відбувається щось недобре. І коли ми молилися Розарій, і лунали ці очевидні крики дівчат, мама хапалася за серце й починала молитися дуже-дуже швидко. Я дивилася на це дитячими очима й думала: «Що за дивне життя? Ті пішли бавитися, ця переживає… Я не хочу так жити». Я не могла знайти в цьому сенсу. І тоді мені спало на думку: «А я буду жити для Бога?». Вона вперше принесла мені якесь заспокоєння, ніби я знайшла відповідь. Щоправда, це заспокоєння тривало ненадовго, бо за кілька років я подумала: «Добре, жити для Нього… але як?». Я в очі ніколи не бачила монахині, не знала, що такі люди є і як вони виглядають.
Ви говорите про це усвідомлення прагнення жити для Бога. А як Ви зрозуміли, що це можливо саме у «закритому», контемплятивному монастирі?
Власне, коли я сюди потрапила, тоді й зрозуміла. Раніше на своєму шляху, коли я вперше зустріла сестер, то хотіла просто приєднатися до них і нічого більше не вигадувати. Але моя сестра почала мені казати: «А є ще інші монастирі, “закриті”, може б ти туди пішла?». Для мене це було найгірше, що тільки може існувати! Я їй відразу відповіла: «Ні в якому разі!». Для людини збоку – а мені тоді було 18 років – це виглядало так: навіщо закриватися в чотирьох стінах і сходити з розуму? У моєму уявленні такі монастирі вже вимирали, десь на кінці світу лишилося два напівзруйнованих, де дві бабусі доживають вік: от вони помруть – і все, таке життя нікому не потрібне. Але якось, коли я стояла на Службі Божій, Господь промовив до мене слово. Одне слово «клаузура», тобто «затвор» – і воно перевернуло мій образ взагалі. Мені стало абсолютно все одно, чи це монастир на краю світу, чи там лишилися дві бабусі. З’явилося єдине бажання – бути там, де Він хоче, щоб я була. Бути з Ним. Усі мої пріоритети, які я мала до того – моя країна, моя мова, мої рідні, мої друзі (а це все було для мене надзвичайно важливим) – після цього слова перестали бути суттєвими. Єдине, що мене нуртувало в ту хвилину – просто знайти це місце. Коли я вступила до такого монастиря й почала тут жити, я зрозуміла, що Господь відповів на найглибше прагнення мого серця. Я хотіла жити для Нього, і саме в «закритому» монастирі це реалізується у всій повноті. Бо я не можу похизуватися жодною працею. Не можу сказати світу: «Дивіться, я тут бідним допомагаю» або «Ось я діток навчаю». У мене немає жодної зовнішньої дії, яку я могла б показати. Єдине, що є – це справді життя для Нього. Я 24 на 7 стою перед Ним (з перервами на відпочинок). Я живу в Домі Господньому, живу в цьому просторі, який дуже рідко залишаю. І це єдине є суттю мого життя – жити для Нього, стояти перед Ним, прославляти Його, просити, благати пробачення від імені людства і за людство.
Сестро, а як переживається війна у контемплятивному монастирі, розташованому біля Харкова?
Наш монастир розташований у Харківсько-Запорізькій дієцезії – на території війни, яка, так насправді, ще почалася з 2014 року. Ми в цій війні перебуваємо вже 12 років, а не п’ятий рік, як решта України. Цю війну ми міцно переживаємо насамперед духовно, але також психологічно і навіть фізично. До нас приїжджають волонтери, які їздили на фронт тоді й їздять зараз; наші друзі, які там воюють. Зараз воюють двоє моїх племінників, мій двоюрідний брат… Ця війна – не десь там абстрактно. Вона торкається мого серця й тіла дуже глибоко. Але я хотіла б сказати ще з іншого боку, чому війна нас так сильно торкається. Коли мені було 22 роки, покінчив життя самогубством чоловік моєї рідної сестри – молодий хлопець, йому було 26 років. Те, що сталося, настільки сильно на мене вплинуло, що я взагалі засумнівалася, навіщо маю лишатися в монастирі. Це був мій п’ятий рік тут. Я дуже міцно вірила в таку собі ілюзію: от я молюся, віддаю своє життя – і все буде добре, Господь виконає те, про що я прошу. І коли це сталося, для мене це був повний шок. Я думала: «Що я тут роблю? Це ж не діє!». Якраз тоді я читала книжку про Марту Робен – «Нерухома подорож». Прочитала десь до середини. І саме в день, коли мені сповістили цю жахливу новину, я «зависла» в усьому, не знала, що робити й навіщо лишатися, бо мої молитви «не діють». Але пролунав дзвінок на духовне читання. Я сказала собі: «Добре, ти зараз у цих стінах і маєш підпорядковуватися правилам. Сідай і читай». Я відкрили цю книгу про Марту Робен. Вона мала надзвичайні дари: читала в серцях людей, мала білокації, усім допомагала. І ось у той час, коли вона лежить паралізована в своїй кімнаті, її рідний брат покінчує життя самогубством – застрелюється прямо на подвір’ї. Вона розповідає про це в книжці й описує своє ставлення. У неї не було докору до Бога: «Як Ти міг? Я тут усім допомагаю, а рідному брату не змогла!». Ні. А це були 50-ті роки, тоді за самогубців було суворо заборонено молитися, відправляти Служби й ховати їх на цвинтарі разом із християнами. Марта, чуючи це, каже: «Я не вірю, щоб Бог, якого я знаю, не був милосердним до мого брата». Її постава надзвичайно вплинула на мене. Змусила передивитися моє ставлення до Бога. А найбільше я чула слова милосердного батька з євангельської притчі, який каже старшому синові: «Сину мій, усе моє – твоє». Раніше я завжди думала, що йдеться про майно. А в ту хвилину я почула це по-іншому: «Мій біль від втрати сина має бути твоїм болем. І моя радість від його повернення має бути твоєю радістю». До мене дійшло, що біль, який я відчуваю від втрати цього молодого чоловіка – це насправді біль Небесного Отця, а я просто беру в ньому участь. З того часу всі мої схеми й пріоритети перевернулися. Я зрозуміла: ми приходимо в монастир не для того, щоб сховатися від болю чи відокремитися від проблем. Ні! А для того, щоб увійти в глибоке пережиття Бога і нести це разом із Ним.
Повертаючись до війни: ми є з Богом у цьому вмиранні – у кожному, хто помирає в полоні, на полі бою, у лікарні. Я знаю, що Небесний Отець постійно нахиляється над кожним сином, а ми в молитві схиляємося разом із Ним. Єдине, що ми можемо робити – це розділяти біль Отця і молитися. Ми в монастирі не пережили таких страшних обстрілів, які бувають у самому Харкові (бо ми трохи за містом) чи в Києві. Ми чуємо і виходи, і приходи. Буває, коли спиш, а над тобою летить дрон – ти прокидаєшся й слухаєш у напрузі, бо не знаєш, чи він пролетить повз, чи ні.
На початку повномасштабного вторгнення, коли була велика небезпека, Ви з сестрами виїхали у безпечніше місце, однак через деякий час повернулися. Що спонукало до такого рішення?
Ми виїжджали, нас не було тут два роки. Але ті два роки були для мене дуже важкими в емоційному плані. Я знала, що маю бути тут. Я дуже хотіла бути зі своїм народом, зі своїми людьми, зі своєю дієцезією в усьому, що ми переживаємо.
25 років монашого життя – це, на Вашу думку, багато чи мало?
Я навіть не зрозуміла, як вони пройшли! Взагалі не знаю, як це сталося. Кажу: «Господи, коли, де, як це так швидко?». З одного боку, ніби ще й не довго живу, але з іншого – вже достатньо довго, щоб сказати: життя дуже коротке. Воно швидко проминає, ці 25 років я навіть не помітила.
Цей ювілей триває цілий рік, однак центральні святкування – урочиста Свята Меса – відбулися в суботу, 26 вересня. З якими думками Ви святкуєте у цей час?
Я переживаю те, що Бог є суцільна любов. Найбільше це відчуваєш тоді, коли тобі пробачено гріхи. Дуже міцно відчувається, що Він постійно приймає тебе такою, яка ти є. Я можу чогось не відчувати емоційно, але маю глибоке й міцне переконання: Він любить мене в кожному стані, у якому б я не була. Ця безмежна любов мене супроводжує.Тому я й хотіла повернутися до нашого монастиря під Харковом. Я вже не маю дитячого уявлення, що коли я вірю чи молюся, то зі мною нічого поганого не станеться. Ні. Я знаю інше: що б зі мною не сталося – Він є добрий. І я Йому довіряю.
