21 вересня 2026 року у парафії Матері Божої Ангельської у Вінниці відзначили 280-річчя присутності капуцинів у місті. Ювілейні урочистості об’єднали молитву, спогади про священників, які зберігали віру в часи переслідувань, презентацію нового видання книги про історію монастиря, показ документального фільму та освячення кімнати-музею Вельмишановного Слуги Божого отця Серафима Кашуби.
Про це повідомляє CREDO.
Рівно 280 років тому, 21 вересня 1746 року, до Вінниці прибули троє перших капуцинів: о. Францішек Султовський, о. Езекиїл Йохім та бр. Филип Свєнціцький. До міста їх привіз тодішній вінницький староста Людвік Калиновський, який став фундатором монастиря. Відтоді історія капуцинів у Вінниці пережила чимало випробувань. У 1888 році царська влада ліквідувала монастир, а в радянський період храм двічі закривали. Повернутися до своєї обителі брати змогли лише у 1992 році, після понад столітньої перерви.
«Тут завжди була присутність Господа: в цьому місці, яке Він вибрав. Це означає, що це місце святе», – сказав настоятель парафії бр. Костянтин Морозов OFMCap. За його словами, попри тривалу відсутність капуцинів, історія їхнього служіння не обірвалася. «Нині ми продовжуємо робити те, що робили перші капуцини», – наголосив настоятель.
Історія монастиря у документах і свідченнях
Святій Месі передувала конференція, під час якої бр. Костянтин представив друге, розширене й доповнене видання своєї книги «І він буде вам свідком. Капуцинський монастир у Вінниці». Перше видання книги вийшло до 270-річчя прибуття капуцинів у 2016 році.
Дослідження, засноване на історичних документах, розповідає не лише про монастир, а й про людей, завдяки яким католицька спільнота Вінниці змогла пережити переслідування. Цього разу особливу увагу автор приділив трьом священникам, долі яких тісно пов’язані між собою: о. Яну Левінському, о. Марцелію Високінському та о. Серафиму Кашубі.
Після ліквідації капуцинського монастиря парафію Матері Божої Ангельської продовжували обслуговувати дієцезіальні священники. У радянський період їм довелося служити в умовах репресій, обмежень релігійного життя та постійного контролю з боку влади.
Одним із них був о. Ян Левінський, настоятель вінницької парафії у 1914–1930 роках. У 1920 році він відправив Святу Месу за участю Юзефа Пілсудського, який прибув до Вінниці під час польсько-радянської війни. Згодом священника заарештували, звинуватили в контрреволюційній діяльності та засудили до розстрілу. Смертний вирок замінили ув’язненням, а в 1931 році його звільнили в межах обміну в’язнями між СРСР і Польщею.
Із о. Яном пов’язана й історія коштовної монстранції, яку для вінницького храму пожертвував його фундатор Людвік Калиновський. Під час вилучення церковних цінностей більшовиками священник передав монстранцію на зберігання одному з парафіян. Згодом її перевезли до Сарн на Волині. Після Другої світової війни, під час примусового переселення поляків із західноукраїнських земель, монстранція опинилася в Ольштині, у Польщі. За розповіддю бр. Костянтина, нині вона перебуває в архідієцезіальному музеї.
«Я не відчувала сирітської долі»: історія сестри Рози
Окрему частину конференції присвятили с. Розі Зелінській зі Згромадження сестер Сім’ї Марії. Її доля стала ще одним свідченням того, як вінницька парафія допомагала людям у найважчі часи.
Батько Рози помер під час військової служби в роки Першої світової війни. Мати, яка доглядала хворих на тиф, сама заразилася й померла. Після цього Розу та її брата Вінцентія прихистив о. Ян Левінський.
«Я не відчувала сирітської долі», – згадувала вона.
Ще дітьми брат і сестра мріяли присвятити своє життя Богові. Вінцентій говорив, що хоче стати місіонером і проповідувати Ісуса Христа. Роза відповідала, що також прагне допомагати людям знайти дорогу до Бога: «Ти будеш проголошувати проповіді, а я буду проводити людей до храму». Згодом Вінцентій став священником, а Роза – монахинею. У своєму щоденнику сестра залишила свідчення про події, які пережила у Вінниці. Зокрема, вона була очевидицею вилучення церковних цінностей у 1922 році.
Запам’ятався їй і день смерті Леніна у 1924 році. Коли на заводах і фабриках одночасно ввімкнули сирени, здавалося, за її словами, «що пекло відчинилося».
У 1925 році Роза виїхала до Польщі. Проте зв’язок із вінницькою парафією не втратила. Після повернення храму вірянам вона написала листа, в якому розповіла, що протягом багатьох років молилася за відродження цієї спільноти.
Згодом капуцинам вдалося зв’язатися зі згромадженням, до якого належала сестра Роза, й отримати її щоденник. На основі цих записів Clara Studio створила документальний фільм, який показали учасникам ювілейної конференції.
Троє священників, які не залишили своїх вірних
Історії о. Яна Левінського, о. Марцелія Високінського та о. Серафима Кашуби стали також основою проповіді бр. Костянтина під час ювілейної Святої Меси.
Богослужіння очолив настоятель парафії бр. Костянтин Морозов OFMCap. Із ним співслужили бр. Леонід Михалець OFMCap, бр. Павло Лясоцький OFMCap, бр. Олександр Могильний OFMCap, бр. Збігнєв Савчук OFMCap із Красилова, ректор міжнародної місійної семінарії Redemptoris Mater о. Павло Книш, духовний наставник цієї семінарії о. Мирослав Цибульський та настоятель місії Ad gentes о. Олександр Кушта.
У проповіді бр. Костянтин звернув увагу на рішення, які доводилося ухвалювати священникам, коли їхньому життю або можливості продовжувати душпастирство загрожувала небезпека.
Першим прикладом стала історія о. Яна Левінського. Коли в 1920 році Червона армія наближалася до Вінниці, він вирішив залишити місто разом із польськими військами, оскільки мав підстави побоюватися розстрілу. Однак, діставшись Летичева, передумав і повернувся до своїх парафіян. Це сталося 8 грудня, в урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.
Отець Ян залишався у Вінниці ще десять років. За цей час він не лише продовжував душпастирське служіння, а й допомагав людям, зокрема сиротам Розі та Вінцентію Зелінським.
Іншим прикладом став о. Марцелій Високінський. Після Другої світової війни він служив католикам на Волині, а згодом переїхав на Поділля. Від кінця 1940-х років і до своєї смерті в 1959 році опікувався вінницькою парафією.
Упродовж цього часу він був одним із небагатьох католицьких священників у Вінницькій області, а в окремі роки – єдиним. Його служіння вимагало постійних поїздок до вірних, які залишалися без священника. Виснажений працею, він помер, як пізніше висловився о. Серафим Кашуба, «на посту».
Отець Серафим також належав до священників, які не погодилися залишити своїх вірних. Після того як радянська влада позбавила його можливості легально здійснювати душпастирське служіння на Волині, він розпочав роки мандрівного священства.
Відвідував католицькі спільноти в різних частинах Радянського Союзу – від Криму й Поділля до Казахстану та Сибіру. Важливим епізодом на цьому шляху стала його зустріч у Вінниці з о. Марцелієм Високінським. Тут о. Серафим сповідався, відправив Святу Месу біля бічного вівтаря та отримав духовну підтримку від свого друга.
Кімнату, в якій жив о. Марцелій, він назвав «капуцинською Меккою». Нині саме у вінницькому храмі, біля того самого бічного вівтаря, спочивають останки о. Серафима Кашуби. Їх перенесли сюди зі Львова у 2010 році.
Розповідаючи про цих трьох священників, бр. Костянтин наголосив, що їхня історія є свідченням довіри до Бога навіть тоді, коли майбутнє здається невизначеним.
«З цими словами: “Йди вперед, а Я не дам тобі більше випробувань, ніж ти зможеш винести” Бог сьогодні звертається до нас», – підсумував проповідник.
У Вінниці відкрили кімнату-музей о. Серафима Кашуби
Завершенням ювілейних урочистостей стало освячення кімнати-музею о. Серафима Кашуби, де зібрано його особисті речі та листи.
Капуцин, якого називали «Божим волоцюгою», присвятив своє життя католикам, позбавленим регулярної душпастирської опіки в Радянському Союзі. Він помер 20 вересня 1977 року у Львові.
У 2017 році Папа Франциск схвалив проголошення декрету про героїчність чеснот о. Серафима Кашуби. Відтоді він має титул Вельмишановного Слуги Божого.
Відкриття музею стало нагодою не лише згадати його служіння, а й зберегти свідчення про історію Католицької Церкви в Україні – історію, яку творили люди, що залишалися зі своїми вірними попри переслідування.
Для капуцинів у Вінниці 280-річний ювілей став нагадуванням про покликання, з яким перші троє братів прибули до міста у XVIII столітті: бути поруч із людьми, служити їм та проголошувати Євангеліє.
