Раз на чотири роки сестри бенедиктинки з усього світу збираються на спільну зустріч Communio Internationalis Benedictinarum. Цього року зустріч відбувалась у Римі від 8 до 13 вересня. До столиці Італії приїхали й представниці з України – аббатиса сестер бенедиктинок сестра Клара Свідерська та сестра Марія Кухарик. У розмові з ватиканськими медіа сестри розповіли, як їхнє чернече життя змінилося через війну, чому молитва залишається їхньою головною опорою і як вони відкривають для себе та інших постать забутої української бенедиктинки – блаженної Колумби Ґабрієль.
Сестро Кларо, які Ваші враження від цієї зустрічі бенедиктинок?
На цій асамблеї зібралися сестри з Австралії, Іспанії, країн Африки та Америки, з Німеччини та Італії. Це неймовірний досвід єдності. Що важливо: навіть у найважчі часи війни, коли ми не могли приїхати особисто, сестри єдналися з нами через Zoom, плакали, слухаючи наші розповіді, і постійно допомагали. І зараз, будучи тут, ми маємо дуже глибоке відчуття приналежності до однієї бенедиктинської родини.
Під час симпозіуму, 12 вересня, відбулася зустріч зі Святішим Отцем…
Так, наша спільнота мала аудієнцію з Папою Левом. Він виголосив дуже гарну промову до сестер, після чого кожна мала можливість підійти, особисто звернутися до нього та передати подарунки. Атмосфера була дуже спокійною і теплою, Папа терпеливо вислуховував кожного. Минулого разу, як був симпозіум, то ми зустрічалися з Папою Франциском. Окрім того, свого часу, завдяки тодішньому Апостольському нунцію а тепер кардиналу Клаудіо Ґуджеротті, ми передали для Папи Франциска розарій та лист. І тоді Святіший Отець відповів нам особисто – це був не шаблонний документ, а справжні слова підтримки про те, що він пам’ятає про нас і молиться.
Бенедиктинська харизма – це насамперед чернече, молитовне життя. Як повномасштабна війна змінила щоденне життя Вашої спільноти?
Вона справді змінила наше життя, як і кожної спільноти. Хоча ми є контемплятивною спільнотою, ми ніколи не були закритими від людей, бо наша головна євангелізація – це гостинність. Через десять днів після початку повномасштабного вторгнення залишатися в Житомирі стало надзвичайно небезпечно, і ми приєдналися до сестер у Львові. Наш новий монастир там щойно був посвячений, не було навіть достатньої кількості ліжок для сестер чи для гостей. Проте ми відкрили двері для вимушено переміщених осіб. В один момент під нашим дахом зібралося до 150 людей, серед яких було 50 дітей. Люди жили скрізь: у бібліотеці, по шість осіб у кімнаті, призначеній для однієї людини. Ми з сестрами жили по двоє в кімнатах: одна спала на ліжку, друга – на матраці на підлозі, який пізніше допоміг придбати Львівський «Карітас». Це був важкий, але благодатний час: ми забули про власний страх, повністю присвятивши себе служінню ближнім, щоби вони тут почували себе як вдома. Але найголовніше – ми ні на день не припиняли молитися. Навіть спускаючись до підвалу під час повітряних тривог, ми продовжували молитву. І переселенці, і ми чітко усвідомлювали: саме цей незмінний ритм молитви тримав нас і дарував внутрішній мир, спокій. Багато людей зі сходу України вперше бачили молитву в нашому храмі, дехто просто стояв біля дверей і слухав – і це ставало для них справжньою відновою.
Як трансформувалося ваше служіння сьогодні, після чотирьох років повномасштабної війни?
Зараз у Львові, де мешкає спільнота з чотирьох сестер, ми зосередилися на духовній реабілітації. У нашому монастирі проводяться реколекції для матерів, які втратили синів на війні. У Житомирі, де мешкає зараз 12 сестер, ми проводимо зустрічі, спрямовані на відновлення дітей, які страждають від війни. До нас часто приходять військові – як ті, що у відпустці, так і ветерани, які зазнали глибоких душевних ран і втратили сенс життя. Як і раніше, так і зараз ми служимо людям молитвою. Звісно, що наша молитва також змінилася. Псалми про вигнання, заклик про допомогу чи порятунок, які раніше читалися в мирний час в один спосіб, тепер промовляються зовсім по-іншому, бо біль війни є частиною нашого щоденного досвіду. Війна торкнулася майже кожної сестри: на фронті воюють наші брати та племінники, є загиблі. Сестри переживають окупацію своїх родин, як-от наша сестра Марія, чия родичка вісім днів добиралася з трьома дітьми з окупованого Херсона.
Що для вас означає відвідування місць, пов’язаних із бенедиктинською історією тут, в Італії?
Це надзвичайно зворушливо. Перебуваючи в Суб’яко – біля «джерел» святого Бенедикта, – ми разом із сестрами з усього світу урочисто відновили наші чернечі обіти. Незважаючи на різницю культур чи традицій, нас єднає один дух. Це моменти глибокого духовного піднесення та радості, коли можемо побувати в нашій «колисці».
Сестро Маріє, окрім участі в симпозіумі, ви мали особливу місію в Римі. Розкажіть про це докладніше.
Ми здійснили паломництво до гробу блаженної матері Колумби Ґабрієль. Її життєвий шлях був надзвичайно драматичним, про що розповідає українське видання книжки «Чорна вівця» (Видавництво Отців Василіян). Мати Колумба була львівською аббатисою нашого бенедиктинського монастиря, який існував із XVI століття і був закритий радянською владою в 1946 році. На межі XIX та XX століть вона служила в цьому монастирі як настоятелька. Через надзвичайну чутливість серця і непорозуміння з тогочасною львівською ієрархією вона була несправедливо засуджена та відправлена до Риму для з’ясування обставин справи. Тут Господь відкрив перед нею нове покликання: вона заснувала Згромадження Бенедиктинок Милосердя (Benedettine della Carità), яке сьогодні продовжує своє служіння в Італії, Румунії та на Мадагаскарі.
Чому постать блаженної Колумби є настільки важливою для України та чому ви прагнете зберегти пам’ять про неї?
Ми відвідали генеральний дім згромадження, де спочиває її нетлінне тіло, і отримали частку її мощей (волосся). Генеральна настоятелька зауважила, що мати Колумба сама чудесним чином знаходить своїх шанувальників по всьому світу, хоча на рідній землі її ім’я, на жаль, досі мало відоме. Цього року, 24 вересня, ми відзначаємо 100-літній ювілей від дня її відходу у вічність. До цього дня приурочені пам’ятні заходи, на які запрошені Митрополит Львівський архієпископ Мечислав Мокшицький та польські сестри. Папа Йоан Павло ІІ проголосив її блаженною у 1993 році. Перебуваючи тут, у Римі, ми мали трепетну нагоду доторкнутися до її особистих речей: пари зношеного взуття, габіту, бревіарія та рукописних зошитів. Це безцінний дар для наших сестер в Україні, які не мають можливості сюди приїхати. Віримо, що нам вдасться відновити пам’ять про блаженну Колумбу.
Чим особисто вас надихає приклад матері Колумби?
Вона була жінкою незламної сили духу. Замість того, щоб замкнутися у гіркоті через людську несправедливість, вона повністю віддала себе служінню ближнім. Під час Першої світової війни та руйнівних землетрусів в Італії вона відкривала притулки для біженців і сиріт, за що отримала державні відзнаки. Її життєвий досвід надзвичайно близький до реалій сьогодення в Україні. Вона залишилася в історії як жінка віри та міцної сили волі, яка перемагала будь-які перешкоди. Її власні слова стали пророчими: «Прагну бути стертою на порох, аби тільки цей порох припав до стоп Господа». Врешті це сталося, цей порох заяснів на Божу славу.
