Безпечний Порт – це місце психологічної та духовної підтримки військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин. Але передусім – це простір, де людину приймають разом із її історією, болем і досвідом.
Пише Харківсько-Запорізька дієцезія.
Як народилася ідея «Безпечного Порту»
Початок служби в Україні о. Реміґіуша Кіка був пов’язаний із Запоріжжям. Там він працював на медичному складі, щодня зустрічався з військовими, а разом із командою виїжджав якомога ближче до фронту, доставляючи медикаменти та інші необхідні засоби.
Під час тисяч розмов із військовими він поступово зрозумів: за матеріальними потребами стоїть людина з величезним внутрішнім тягарем – страхом, втомою, пережитими втратами, болем, самотністю та питаннями, на які не завжди можна знайти просту відповідь.
«Я зрозумів, що військовому потрібна також психологічна і духовна підтримка».
Навчання у школі військового капеланства, запропоноване єпископом Павлом Гончаруком, ще більше утвердило його в думці, що потрібне місце, куди військовий або ветеран може прийти не лише тоді, коли має проблему, а просто тому, що йому потрібен хтось поруч.
Так народилася ідея Безпечного Порту – місця, де кожен може відчути себе як удома і знати, що на нього чекають.
Те, що не завжди бачить тил
Робота Безпечного Порту відбувається не лише в центрі. Команда також намагається працювати безпосередньо з військовими якомога ближче до фронту.
За кожним військовим – своя історія, втрати, страхи, втома та особисті труднощі. Це люди, які переживають виснаження, сімейні проблеми, депресивні стани, втрату друзів і побратимів, а іноді – думки про самогубство.
Людям у тилу не завжди легко зрозуміти, що переживає військовий на фронті: постійну загрозу смерті, втрату побратимів, страшні події та спогади, які залишаються з людиною надовго. Іноді військовий повертається додому фізично, але частина його залишається там – серед побратимів, яких уже немає, та пережитих подій.
Тому так важливо, щоб поруч були люди, які не оцінюють і не дають простих порад, а можуть просто бути поруч і прийняти досвід людини.
Психологічна і духовна підтримка
Одним із важливих орієнтирів у роботі є спадщина Віктора Франкла – психіатра і психотерапевта, засновника логотерапії. Він багато говорив про здатність людини шукати сенс і знаходити те, заради чого варто жити та рухатися вперед.
У цьому підході людина розглядається цілісно – як поєднання тілесного, психічного та духовного вимірів. Саме тому у відновленні військового важливо не зосереджуватися лише на одному аспекті. Потрібно турбуватися про тіло, психіку і духовність. Духовна підтримка при цьому не означає нав’язування релігії. Це також можливість створити простір, де людина може поставити найглибші питання: Для чого я живу? Що для мене має значення? Заради чого я хочу продовжувати?
Іноді шлях відновлення починається саме з пошуку відповідей на ці питання.
«Фенікс»: коли людина знову бачить майбутнє
Є історії, які особливо нагадують, навіщо потрібна ця праця. Однією з них стала історія жінки, яка після втрати чоловіка тривалий час перебувала у важкому стані. Під час розмови їй поставили запитання: «Якби ви мали назвати цей етап свого життя одним словом або назвою розділу книги, як би ви його назвали?» Вона відповіла: «Фенікс».
Для людини, яка переживає сильний біль і втрату, це був важливий знак – вона починала знову бачити можливість майбутнього.
Так само важливими є історії військових після ампутацій. Разом із ними доводиться шукати новий сенс життя після втрати частини свого тіла. Найбільша радість – коли згодом людина телефонує і каже: «Я працюю» або «Я одружився», або «Я знову щасливий».
Ми не можемо змінити те, що сталося, повернути загиблих побратимів чи стерти пережитий біль. Але можемо допомогти людині знайти спосіб жити далі – незважаючи на те, що сталося.
Що таке Безпечний Порт?
Якщо сказати одним реченням, то Безпечний Порт – це місце, де тебе не оцінюють за тим, що з тобою сталося, а приймають разом із твоєю історією, болем і досвідом. Тут не потрібно вдавати сильного. Тут можна сказати: «Мені важко». І знати, що тебе почують. Для нас Безпечний Порт – це не просто будівля чи програма допомоги. Це відчуття, що після всього пережитого у тебе все ще є місце, куди можна повернутися, і люди, які тебе чекають.
Бо іноді людині не потрібні готові відповіді. Їй потрібно знати, що вона більше не сама.
Розмову з о. Реміґіушем Кіком провела с. Пауліна Гасюк, SCM
