В інтерв’ю для ватиканських медіа директор Інституту розвитку церковних досліджень о. Павло Хом’як розповів про 35-річчя відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні. «Цей ювілей нагадує нам: попри найважчі часи, які ми переживаємо, Церква завжди була, є і буде з людьми», – підкреслює священник.
Отче Павле, для римо-католиків в Україні 2026 рік пов’язаний з 35-річчям відновленням структур Церкви в Україні. Що стоїть за цим відзначенням?
На початку варто зазначити, що 35-річчя відновлення структур Римсько-Католицької Церкви в Україні – це не просто чергова історична дата, а символ набагато глибшого: духовної стійкості та живої пам’яті. Передусім варто наголосити, що Римсько-Католицька Церква в Україні – це не нове чи штучне явище. Вона бере свої витоки ще з Х століття. Історичні джерела свідчать, що княгиня Ольга запрошувала католицьке духовенство до Києва, хоча його місія й була нетривалою. І цей факт вказує на історичну роль Римсько-Католицької Церкви в державотворенні України. Коли ми говоримо про відновлення цієї структури, варто зазначити, що йдеться не про якийсь ремонт застарілих речей. Це відродження на новому історичному етапі, із використанням нових інструментів, які допомагають відбудувати довіру суспільства. Говорячи про відновлення Римсько-Католицької Церкви, ми маємо на увазі, що суспільство наново починає визнавати право цієї інституції та її вплив на ті сфери життя, які раніше штучно обмежувалися зовнішніми чинниками. Я хотів би підкреслити: Католицька Церква ніколи не переставала існувати в історії України. Так, її права були обмежені, вона не завжди мала юридичний голос, але ця інституційна тяглість та структура існували завжди. Тому цього разу ми відзначаємо саме відновлення офіційної ієрархії Католицької Церкви в Україні.
Тож це відновлення настало у січні 1991 року…
Так, 16 січня 1991 року Папа Іван Павло ІІ своїм рішенням відновив ієрархію Римсько-Католицької Церкви, призначивши єпископів в Україну – для Львівської архидієцезії, Житомирської та Кам’янець-Подільської дієцезій. Проте варто наголосити, що цьому рішенню Святішого Отця передували важливі історичні події. Крім того, коли ми говоримо про відродження Католицької Церкви в Україні, мусимо бути об’єктивними. Католицька Церква в Україні представлена двома обрядами – латинським (римо-католики) і візантійським (греко-католики), і процеси їхнього відновлення йшли паралельно. Тому, згадуючи ті події, слід віддати належне фактам, які на це вплинули. Якщо говорити про наших братів греко-католиків з Української Греко-Католицької Церкви, то варто виділити важливу дату – 4 серпня 1987 року. Тоді 23 представники духовенства і мирян на чолі з владикою Павлом Василиком офіційно проголосили намір діяти відкрито та домагатися легалізації Церкви радянською владою. Це був вирішальний крок до виходу з підпілля, у якому УГКЦ перебувала після псевдособору 1946 року, що мав на меті її ліквідацію. І вже у другій половині 80-х років ця Церква почала повертатися до відкритого служіння. Щодо Римсько-Католицької Церкви, то варто згадати про історичний поділ територій. Як ми знаємо, Україна була розділена: західна частина входила до Другої Речі Посполитої, а східна й центральна – до складу радянської імперії. Звісно, ситуація в Другій Речі Посполитій для Католицької Церкви була набагато сприятливішою – там панувала релігійна свобода, Церква процвітала й активно діяла. Натомість у Радянській Україні ми бачимо тотальну руйнацію. Радянська влада від самого початку 20-х років почала переслідувати духовенство і максимально робила все, щоб повністю винищити римо-католиків. Це був великий терор, який продовжився і після Другої світової війни. Однак Церкву не вдалося ні здолати, ні знищити, бо віра жила в людських серцях. Її не вдалося викреслити зі щоденного життя простих людей, які часто ставали живими свідками Христа. Багатьох із них вислали до Казахстану чи Сибіру, люди роками страждали за віру. Але завдяки їхній стійкості Церква зараз живе. Тому в контексті відродження нашої ієрархії варто наголосити на неоціненному внеску простих вірян. Попри антирелігійну пропаганду та заборони, вони вистояли й передали нам дорогоцінний скарб віри.
А якщо говорити про душпастирів того часу. Це також був нелегкий час для них?
Пам’ятаймо: коли ми говоримо про структуру Католицької Церкви, то уявляємо її в сучасному стані – багато священників, парафій, відкриті храми. У часи переслідувань усе це було недоступним. За релігійну діяльність загрожувала кримінальна відповідальність. Багатьох людей переслідували лише за приналежність до Церкви та сповідування своєї віри. Не могло бути й мови про кар’єрне зростання вірянина, адже радянська система блокувала будь-який професійний розвиток таких людей. І в цих обставинах служили священники, яких було обмаль. Для прикладу наведу таку статистику: у 1957 році в Україні загалом працювало лише 80 римо-католицьких священників, і з кожним роком їх ставало дедалі менше. Тут обов’язково варто згадати отця Рафала Кєрніцького – багаторічного настоятеля кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові, котрий своєю душпастирською працею протягом понад 40 років єднав католиків латинського і візантійського обрядів у Львівській катедрі. Також у катедрі служив отець Галуневич. Варто згадати й отця Шетелю, який служив у парафії Нове Місто (Самбірський район, Львівська область), неподалік кордону з Польщею. Коли його змушували покинути парафію, він відповідав, що призначений єпископом і лише єпископ може його звідти відкликати. Це яскраво свідчить про високу пастирську свідомість і вірність тих священників.
Якщо ж ми говоримо про Радянську Україну (в тогочасних межах), то тут не можна не згадати отців Амброзія Міцкевича, Вінцента Вітка, Яна Крапана, Франчішка Карасевича. Це особистості, які своєю щоденною працею проповідували Христа в єдино можливий тоді спосіб – через уділення святих таїнств. Найважливішою, а часто й єдиною катехизацією для людей було саме звершення Святої Меси. Священники долали сотні кілометрів, щоб охопити якомога більше парафій. Вони годинами сповідали, уділяли таїнства шлюбу та хрещення. Через це, на перший погляд, щоденне, рутинне священницьке служіння вони підтримували вогник живої віри в людських серцях, який радянська влада намагалася загасити всіма можливими способами. Тому, коли ми згадуємо про цих душпастирів, ми говоримо про справжніх Христових героїв ХХ століття.
Ви згадували про певні історичні події, які передували відновленню структур…
Так, хочу наголосити, що знаковим етапом став травень 1984 року, коли Святіший Отець Іван Павло ІІ призначив тодішнього ректора Папської богословської академії в Кракові доктора Мар’яна Яворського єпископом Львівської архидієцезії з осідком у Любачеві. Цей момент став потужним каталізатором, який запустив процес відродження римо-католицької ієрархії в Україні.
Від 1991 року кількість дієцезій Римсько-Католицької Церкви в Україні зросла до семи. Тут діють духовні семінарії, де формуються місцеві покликання, теологічні інститути пропонують навчання для богопосвчених осіб та мирян, активно розвиваються різноманітні напрямки душпастирства та парафіяльні спільноти. Як Ви оцінюєте цей 35-річний шлях в історії Римсько-Католицької Церкви в Україні?
На мою думку, це час Божої благодаті. Адже ми не можемо говорити про сучасність, оминаючи історичні події. 35 років тому святий Іван Павло ІІ – людина, яка на власному досвіді знала суть тоталітарної системи, – наважився відновити Католицьку Церкву в тоді ще радянському просторі. Варто згадати візит Михайла Горбачова до Ватикану в грудні 1989 року (а також подальші дипломатичні контакти 1990 року), під час яких Папа наголошував, що не може дозволити, аби мільйони католиків у Радянському Союзі залишалися без ієрархічної структури. Увесь цей час – справді благодатний. Церква, розпізнаючи знаки часу, посіла важливе місце в українському державотворчому процесі. Прикметно, що Римсько-Католицька Церква була відроджена 16 січня 1991 року – за кілька місяців до проголошення незалежності України 24 серпня того ж року. Відтоді активно поверталися та відкривалися храми, розвивалися культурна й освітня сфери. Священники та богопосвячені особи долучилися до відбудови соціального життя. Варто згадати й про міжнародний аспект: Церква почала представляти Україну у світі, і церковна дипломатія робить це в один із найкращих способів. Завдяки відновленню ієрархії постала Конференція римсько-католицьких єпископів України, почали створюватися душпастирські комісії, покликані опікуватися всіма сферами життя вірян. А скільки людей за цей час знайшли себе та свою ідентичність у Церкві! Цей аспект допомагає подолати поширений стереотип, ніби Католицька Церква в Україні – це суто «польська Церква». За 35 років активної діяльності ми наочно продемонстрували її вселенський вимір. Вона є вселенською інституцією, де кожна людина, незалежно від національного походження чи поглядів, має своє місце. І все це об’єднується довкола Ісуса Христа. Також неможливо оминути харитативну діяльність Католицької Церкви протягом цих 35 років, а особливо – від початку повномасштабного вторгнення. Це неоціненна допомога та підтримка для мільйонів людей.
Отче Павле, 35-річчя відновлення структур припадає на час повномасштабого вторгнення Росії в Україну. Чому, на Вашу думку, ці відзначення важливі у наші дні?
Це те, про що ми говорили на початку. Відзначення ювілеїв – це не просто історична дата. Воно має набагато глибший вимір. Святкуючи це 35-річчя, ми підкреслюємо важливість і багатство того спадку, який отримали від наших попередників. На нас лежить обов’язок зберегти й передати це світло віри наступним поколінням. Цей ювілей нагадує нам: попри найважчі часи, які ми переживаємо, Церква завжди була, є і буде з людьми. Тут кожен може знайти – якщо використовувати мову психології – психоемоційне розвантаження та підтримку. Церква супроводжує людей у їхніх стражданнях і розділяє з ними особисті та загальнонаціональні трагедії. Відзначення цієї дати свідчить про те, що отриманий нами духовний скарб знищити неможливо. Змінюватимуться системи, відходитимуть у минуле політики та політичні курси, але Церква у своїй структурі й місії існувала і буде існувати завжди.
