Отець Юліус Хабіняк — римо-католицький священник та військовий капелан, який служить українським військовим із 2019 року. З перших днів повномасштабного вторгнення він перебував поруч із захисниками на фронті: розпочав служіння на Миколаївщині, після звільнення Херсона добровільно вирушив на Схід України. Служив у Запорізькому напрямку, їздив до Гуляйполя, згодом продовжив капеланське служіння у Слов’янську. Після отримання офіційного мандата військового капелана у червні 2025 року мобілізувався до лав Збройних сил України.
Марина Коломієць, студентка 4-го курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, поспілкувалася із о. Юліусом Хабіняком про віру на війні, духовну підтримку військових, служіння поруч із тими, хто щодня дивиться в очі смерті, а також про те, чому після найважчих бойових виходів військові найчастіше кличуть саме капелана.
Інтерв’ю опублікував сайт Духовна велич Львова.
Як Ви зрозуміли, що саме військове капеланство є Вашим покликанням, і що стало головною мотивацією присвятити себе служінню військовим?
Священник завжди є вибраний Богом від людей і поставлений для людей. Його покликання бути між людьми та Богом – приносити до Бога молитви людей і передавати людям Боже Слово. Тому неважливо, де саме служить священник: у місті, селі, лікарні чи армії – він залишається священником, який служить людям.
Чому саме армія? Тому що я є громадянином України. І як громадянин цієї держави та частина цього народу, я відчуваю свій моральний обов’язок стояти на захисті України. В армії кожен виконує свою місію. Є піхотинці, медики, оператори безпілотників, психологи, люди, які забезпечують логістику та постачання. Це один великий організм, який тримає оборону держави. Моя ж частина в цьому служінні – душпастирство. Тому я не сприймаю капеланство як якесь особливе покликання окремо від священства. Я просто як громадянин України хочу бути поруч зі своїм народом у час війни, а як священник – служити військовим там, де вони є.
У Facebook Ви регулярно публікуєте «недільні роздуми над Словом Божим». Як виникла ідея такого формату та чому, на Вашу думку, сьогодні важливо говорити про віру та Євангеліє саме через соціальні мережі?
Насправді відповідь дуже проста. Сьогодні більшість людей проводить дуже багато часу у віртуальному світі та соціальних мережах. Ми можемо по-різному до цього ставитися: погоджуватись чи ні, вважати це добрим або поганим, – але це факт.
Віртуальний світ настільки увійшов у наше життя, що багато людей уже не завжди розрізняють, де закінчується онлайн і починається реальність. Соціальні мережі стали частиною повсякденного життя. І сьогодні багато людей більше чують про Боже Слово саме через соцмережі, ніж у храмі. Хтось дивиться Літургію онлайн, хтось слухає проповіді чи молитви через телефон. Як би сумно це не звучало, але така є реальність.
Тому я почав публікувати роздуми над Євангелієм, пояснення на релігійні та актуальні теми, відповіді на різні запитання – щоб використовувати цю можливість для проповіді. Бо якщо є місце, де перебувають люди, то там також має звучати Слово Боже.
Після ухвалення закону «Про службу військового капелана» роль капеланів стала більш офіційною та важливою. Як ці зміни вплинули на Вашу щоденну службу та роботу з військовими?
Роль капелана завжди була важливою, але після ухвалення закону вона стала більш офіційною, і це дуже змінило саму можливість служіння. Раніше капелану було складно потрапити до підрозділів. Якщо ти не є військовим, то доступ до військової частини залежав виключно від дозволу командира. А були командири, які казали: «Немає часу», «Хлопці працюють», «Не заважайте». І фактично люди залишалися без духовної підтримки.
Тепер, коли існує офіційна посада військового капелана, ситуація змінилася. Я вже є військовослужбовцем конкретної частини, і командир не може просто заборонити мені виконувати своє служіння. Завдяки цьому стало значно легше працювати з військовими: більше доступу до підрозділів, більше можливостей бути поруч із хлопцями, молитися з ними, спілкуватися та підтримувати їх у складних обставинах.
На Вашу думку, як віра та духовна підтримка допомагають військовим проходити через труднощі війни та не втрачати внутрішню силу?
Сучасна антропологія включає три складові цілісності людини: тіло, душу та дух. Тіло – це наше фізичне здоров’я. Душа – це емоції, переживання, внутрішній стан людини. А дух – це те, що пов’язує людину з Богом, її сенс життя, віра та внутрішній стрижень. Коли болить тіло, то людина звертається до лікаря, а коли не справляється з емоціями – йде до психолога. Якщо страждає вже дух і людина починає ставити собі питання про сенс життя, страх смерті чи те, що буде після неї – тоді потрібен капелан.
В мирний час суспільство часто може казати: «Навіщо церква? Навіщо віра?» Але коли людина зустрічається зі смертю настільки близько, як я кажу, починає «танцювати танго зі смертю», тоді приходить зовсім інше розуміння життя. Саме тоді виникають найглибші питання: для чого я живу, що буде після смерті, у чому сенс усього цього? І капелан допомагає шукати відповіді на ці питання.
Я часто помічаю це серед військових. Багато піхотинців перед виходом на позиції відмовлялися навіть просто помолитися разом. Але після повернення перше, про що вони просять, – щоб прийшов капелан. Після пережитого людина вже не соромиться говорити про страх, віру, потребу в молитві чи Таїнствах. І це справді допомагає, тому що духовна підтримка дає внутрішню опору. Важливо, коли лікарі, психологи та капелани не конкурують між собою, а працюють разом. В нашій бригаді така співпраця налагоджена дуже добре. Можна помітити наскільки це ефективно для військових, бо людина потребує цілісної підтримки: фізичної, емоційної, духовної.
Ваше служіння потребує великої духовної та емоційної сили. Що особисто допомагає Вам знаходити натхнення, віру та ресурс продовжувати цю непросту місію?
Найбільше натхнення для мене – це зворотний зв’язок від військових та їхніх сімей. Коли військовий повертається з відпустки й каже: «Це вам дружина передала пиріг» або «Дитина намалювала для вас малюнок» – це дуже сильно підтримує. Тоді розумієш, що просте слово, молитва чи розмова справді були важливими для людини. Іноді самі військові рідко говорять про вдячність напряму, але коли бачиш, що вони згадують про тебе вдома, що родина хоче передати щось у відповідь – це дуже надихає.
Мою віру укріплює молитва. Коли переживаю труднощі, я йду до Бога з питаннями, і саме в молитві часто приходять відповіді, які допомагають рухатися далі. Ресурс я відновлюю в тиші та самотності, оскільки для мене це найкращий спосіб відновлення. Хтось відпочиває через музику чи рибалку, хтось через спорт. Я теж люблю спорт, але найбільше сили мені дає можливість побути наодинці – без телефону, без шуму, без постійних розмов. Інколи достатньо пів дня чи доби в тиші та молитві, щоб внутрішньо відновитися і знову мати сили служити людям.
