До п’ятої річниці смерті єпископа Яна Пурвінського публікуємо серію спогадів єпископів Віталія Скомаровського, Віталія Кривицького SDB, отців Віталія Безшкурого та Віктора Маковського. Це живі історії про становлення дієцезії, про суворість вихователя та лагідність наставника, про молитву, що творила історію, та про любов до пастви, яка тривала до останнього подиху.
Спогади Голови Конференції єпископів України, ординарія Луцької дієцезії єпископа Віталія Скомаровського про єпископа Яна Пурвінського.
«У своїх записах отець Амброзій Міцкевич згадував, як у 1975 році, перебуваючи на реколекціях у Ризі, він просив кардинала Юліана Вайводса направити священника до Житомира. Кардинал спочатку відповів, що не має нікого вільного. Тоді отець Амброзій наполіг: “Дайте нам отця Пурвінського! Якщо ви його не дасте — я помру, і священників в Україні стане ще менше”. Зрештою кардинал погодився і направив отця Яна Пурвінського настоятелем до Житомира.
Єпископ Ян погодився приїхати в Україну, щоб допомогти, адже в 70-х роках у Житомирі священники багато хворіли. Спершу він ніс своє служіння тихо й непомітно. Згодом, коли Радянський Союз ще існував, але Україна вже була на шляху до незалежності, він прийняв призначення на єпископське служіння.
Його праця завжди була сповнена покори та тиші; він дуже багато молився. Я думаю, саме в цьому полягав секрет того, як він справлявся з неймовірно важкими обов’язками. Адже після довгої перерви, коли церковна традиція була фактично перервана, йому довелося відбудовувати дієцезію, яка тоді простягалася від Житомира аж до Луганська. Потрібно було шукати нових священників, відновлювати роботу семінарії…
Він виконав колосальну роботу, заклавши фундамент структури Церкви від самого початку. Я переконаний, що сили для цієї неймовірної праці він випрошував саме в молитві».
Про останню зустріч із єпископом Яном Пурвінським та про те, яким він запам’ятається, розповів ординарій Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький SDB.
“Я вже не раз говорив про те, що наша остання зустріч із єпископом Яном була найдовшою з усіх, які я мав нагоду проводити. Вона тривала близько трьох годин, і мені здавалося, що владика Ян не хотів мене відпускати — він увесь час щось розповідав. Так сталося, що в останню годину в нього сів слуховий апарат, тому цей час практично став його монологом.
Він ділився спогадами — як про часи єпископського служіння, так і про попередні роки. Деякі розповіді були мені знайомі, інші — нові й дуже цікаві. Він говорив про діяльність дієцезії, життя Церкви, порівнював служіння в Латвії та в Україні. Водночас відчувалося, що його серце завжди належало Церкві в Україні, Київсько-Житомирській дієцезії, але він ніколи не втрачав зв’язку з Латвією, родиною та своєю першою спільнотою, підтримуючи ці стосунки живими.
Особливо мені запала в серце розповідь (і я ділюся нею повсюди) про вірян із різних куточків України, які приїздили до його парафії, розташованої біля залізничної станції. Вони приходили, щоб замовити Святу Месу за померлих священників та єпископів, випрошуючи нові покликання для Церкви на теренах України. Під час цієї розмови я переконався, що завдяки молитві тих людей, які тоді гостро потребували душпастирів, сьогодні в нашій дієцезії є стільки священників. Ми справді завдячуємо цим молитвам. І я подумав, що сьогодні нам, можливо, бракує такої ревної молитви — люди часто задовольняються тим, що мають, не дбаючи про майбутнє.
Коли я перебував на семінарійній практиці в Київсько-Житомирській дієцезії, а пізніше — під час канікул та вже як священник і настоятель у Коростишеві, єпископ Ян був для мене строгим і вимогливим. Як він сам казав, він «давав священникам перцю», тобто мав тверду руку у вихованні духовенства. Проте в останні роки його життя я побачив у ньому доброго дідуся. Тоді я зрозумів: як у вихованні дітей батьки можуть змінювати підхід, так і в Церкві єпископ, який колись був суворим батьком для дієцезії, може стати лагідним наставником, не втрачаючи любові до своєї пастви. Саме таким — світлим дідусем — він поставав переді мною в останні роки.
Я хотів би, щоб ми всі пам’ятали його як невтомного пастиря, який не шкодував себе заради Бога і Церкви. Він дбав про свою отару і віддавався їй повністю. Хочеться, щоб ми пам’ятали його як того, хто взяв на себе хрест відбудови церковних структур у часи радянських переслідувань, коли все було зруйновано. Йому випало відбудовувати не лише стіни, а й свідомість священників і вірян, заново впроваджувати служіння єпископа та всі супутні обов’язки.
Єпископ Ян залишиться в моїй пам’яті як священник, який навіть у похилому віці продовжував дбати про Церкву, постійно молячись за всіх нас, хто несе активне пастирське служіння. Він не втратив зв’язку з паствою і любив її до останнього подиху”.
Свідчення отця Віталія Безшкурого, настоятеля конкатедрального храму Святої Софії у м. Житомирі.
«Єпископ Ян Пурвінський для мене є дуже важливою особистістю в житті. Священник, який був прикладом священницького життя. Священник-настоятель, який скерував мене до духовної семінарії, який уділив мені таїнство священства, і, згідно з Божою волею, так вийшло, що останні дні його життя я теж був біля нього як настоятель конкатедрального храму.
Можна багато говорити про єпископа Яна, того єпископа, якого ми називали нашим батьком, але особливо хотів би відзначити останні роки та останні дні його життя як єпископа-емерита, який більшість часу проводив на молитві у своїй домівці. Мене дуже вразила його велика покора. Коли приймалися якісь рішення в парафії, і я хотів порадитися з ним, він завжди казав: «Ти, настоятель, роби, як вважаєш за потрібне». І в останні дні перед смертю, також у великій покорі, завжди повторював: «Зроблю так, як ви будете вважати за потрібне».
Велична людина, яка водночас проявляла надзвичайну покору. І цей день, коли ми відзначаємо п’яту річницю його відходу до Дому Отця, перш за все радію, що можу бути тут, поруч із його могилою, де щодня молюся, де ми можемо заносити за нього молитви до Господа. І віримо, що він, який протягом 44 років працював у Житомирі в катедральному, тепер уже конкатедральному храмі Святої Софії, заступається за нас на небесах.
Всі ми, житомиряни, вдячні йому за його свідчення віри, за те, що він дійсно не боявся праці, священницького служіння і мав велике серце, завжди усміхнений, завжди готовий прийняти всіх, хто бажав прийти до Господа.
Ці мої спогади нехай стануть для кожного з нас доброю нагодою молитися за нього, випрошуючи необхідні благодаті для кожного з нас. А ти, єпископе Яне, благослови нам із неба і випрошуй мир, завершення війни для нашої України. Дякую».
Спогади отця Віктора Маковського, настоятеля парафії Св. Вацлава у м. Житомирі
“Наскільки пам’ятаю з дитинства, коли отець Ян приїхав до Житомира, мені було лише п’ять років. Згодом пам’ятаю школу, свою першу сповідь… У нас тоді був настоятель, отець Станіслав Щипта — дуже добрий, сильний, міцний священник і надзвичайний проповідник. Для тогочасного Житомира він був знаковою постаттю. Але існував певний бар’єр: отець Станіслав не був суворим, проте він був таким собі справжнім «гуралем», «краков’яком» — люди чомусь його побоювалися.
Коли ж приїхав отець Ян, усе зовсім змінилося. Від нього йшла неймовірна доброта до людей. Він завжди мав час, нікому не відмовляв, готовий був поїхати до кожного. Це стосувалося і виїздів по області до хворих, на похорони чи на підпільні Служби Божі, що в радянські часи було суворо заборонено.
Він став для нас символом. Навіть коли він уже був єпископом, ми, священники, називали його «Добрий біскуп Ян». Це не означало, що він не міг прийняти жорстких рішень, але він завжди намагався перемагати зло добром.
Для мене він залишився взірцем батьківства. Як для молодого священника, він завжди знаходив для мене час. До нього не треба було записуватися на прийом — він міг прийняти й поговорити будь-коли. Міг і насварити, міг сказати щось тверде, що часом здавалося навіть образливим чи недоречним у той момент. Але попри все — ця його доброта і покора переважали. Покора перед Богом і перед Церквою. В останні роки його життя це було справжнє свідчення покірності та повної відданості Господу”.
