Вночі, 4 квітня 2026 р., Папа Лев XIV очолив у базиліці Святого Петра у Ватика Пасхальне чування, що розпочалося літургією світла та приготування пасхальної свічки. Після літургії Слова Святіший Отець уділив Святі Таїнства християнського втаємничення десятьом катехуменам: пʼятьом з Римської дієцезії, двом з Великої Британії та Португалії та одному з Кореї. Після читань зі Святого Письма Папа виголосив проповідь.
Про це пише Vatican News.
«Освячуюча сила цієї ночі […] проганяє ненависть, сприяє злагоді і сокрушає могутніх» (Великоднє послання Exultet).
Так, дорогі браття й сестри, на початку цього богослужіння диякон возвеличив світло Воскреслого Христа, яке символізує Пасхальна свічка. Від цієї єдиної свічки ми всі запалили свої світильники і освітили цю величну базиліку, кожен несучи полум’я, взяте з того самого вогню. Це знак пасхального світла, яке єднає нас у Церкві як світильники для світу. На сповіщення диякона ми відповіли «амінь», підтверджуючи наше зобов’язання прийняти цю місію, і незабаром ми повторимо наше «так», поновлюючи хрещальні обітниці.
Це, мої дорогі, Чування, сповнене світла, найдавніше в християнській традиції, яке називають «матір’ю всіх чувань». У ньому ми наново переживаємо спомин перемоги Владики життя над смертю та пеклом. Робимо це після того, як протягом останніх днів, немов у єдиному великому богослужінні, ми пройшли таємницями Страстей Бога, Який став задля нас «чоловіком болю» (Іс 53,3), «зневаженим і відкинутим людьми» (там же), катованим і розп’ятим.
Чи може існувати більша любов? Чи може бути ще повніша безкорисливість? Воскреслий – це той самий Творець всесвіту, Який, як і на початку історії, дав нам існування з нічого, так і на хресті, щоб показати нам Свою безмежну любов, дарував нам життя.
Про це нам нагадало перше читання, в якому розповідається про витоки. На початку Бог створив небо і землю (пор. Бут. 1,1), вивівши з хаосу космос, з безладу – гармонію, і довіривши нам, створеним на Його образ і подобу, завдання бути їхніми охоронцями. І навіть коли, вчинивши гріх, людина не виправдала цей задум, Господь не покинув її, а ще дивовижнішим чином, у прощенні, відкрив їй Своє милосердне обличчя.
Отже, «освячуюча сила цієї ночі» сягає своїм корінням також туди, де сталася перша поразка людства, і простягається крізь століття як дорога примирення та благодаті.
Літургія запропонувала нам деякі етапи цього шляху через священні тексти, які ми щойно вислухали. Вона нагадала нам, як Бог зупинив руку Авраама, готового принести в жертву свого сина Ісаака, щоб показати нам, що Він не бажає нашої смерті, а прагне, щоб ми посвятилися тому, щоб бути в Його руках живими членами роду спасенних (пор. Бут 22,11-12.15-18). Так само вона запросила нас до роздумів над тим, як Господь визволив ізраїльтян з Єгипетської неволі, зробивши море, місце смерті та непереборну перешкоду, вхідними воротами до початку нового і вільного життя. І те саме послання як відлуння повернулося в словах Пророків, у яких ми почули хвалу Господеві як нареченому, що кличе й збирає (пор. Іс 54,5-7), джерелу, що втамовує спрагу, воді, що вчиняє ниву родючою (пор. Іс 55,1.10), світлу, що показує дорогу миру (пор. Вар 3,14), Духа, що перетворює й оновлює серце (Єз 36,26).
У всіх цих моментах історії спасіння ми бачили, як на закам’янілість гріха, що розділяє і вбиває, Бог відповідає могутністю любові, яка поєднує і повертає життя. Ми разом згадували їх, чергуючи розповідь із псалмами та молитвами, щоб пригадати собі, що завдяки Христовій Пасці «поховані разом із Ним у смерті […] і ми почали ходити в оновленні життя […] мертвими для гріха і живими для Бога в Христі Ісусі» (Рим 6,4-11), посвячені через Хрещення любові Отця, об’єднані в сопричасті святих, перетворені благодаттю на живі камені для збудування Його Царства (пор. 1Пт 2,4-5).
У цьому світлі читаємо розповідь про Воскресіння, яку ми щойно вислухали в Євангелії від Матея. У пасхальний ранок жінки, переборовши біль і страх, вирушили в дорогу. Вони хотіли піти до гробу Ісуса. Вони сподівалися знайти його запечатаним, із великим каменем, що закривав вхід, та солдатами, що стояли на варті. Ось у чому полягає гріх: це дуже важка перешкода, яка нас закриває і відділяє від Бога, стараючись вбити всередині нас Його слова надії. Марія Магдалина та інша Марія, однак, не дали себе залякати. Вони пішли до гробу і, завдяки своїй вірі та любові, стали першими свідками Воскресіння. У землетрусі та в ангелі, що сидів на відкоченому камені, вони побачили силу Божої любові, сильнішу за будь-яку силу зла, здатну «знищити ненависть» і «сокрушити царства». Людина може вбити тіло, але життя Бога любові є вічним життям, яке переступає через смерть і яке жоден гріб не може ув’язнити. Так Розп’ятий зацарював з хреста, ангел сів на камені, а Ісус з’явився перед ними живим, кажучи: «Радуйтеся!» (Мт 28, 9).
Таким, мої дорогі, сьогодні є і наше послання світові, ця зустріч, про яку ми хочемо свідчити словами віри та ділами милосердя, своїм життям співаючи те «Алилуя», яке проголошуємо устами (пор. св. Августин, Гомілія 256, 1). Як ті жінки, що побігли сповістити братів, також ми хочемо цієї ночі вирушити з цієї базиліки, щоб нести всім добру новину про те, що Ісус воскрес і що завдяки Його силі, воскреснувши разом з Ним, теж ми можемо дати життя новому світу, світові миру, єдності, як «множина людей і водночас […] одна людина, бо, хоч християн багато, один лише Христос» (Св. Августин, Пояснення Псалмів, 127, 3).
Цій місії посвячують себе сьогодні тут присутні брати й сестри, що походять з різних частин світу й незабаром приймуть Хрещення. Після тривалого шляху катехуменату вони сьогодні відроджуються у Христі, щоб стати новими створіннями (пор. 2 Кор 5, 17), свідками Євангелія. Їм і всім нам повторімо слова, які святий Августин говорив християнам свого часу: «Проповідуй Христа, сій […], розсипай скрізь те, що зародилося у твоєму серці» (Гомілія 116).
Сестри, браття, також у наші дні не бракує гробниць, які треба відкрити, і часто камені, які їх закривають, настільки важкі й добре охороняються, що вони здаються незрушними. Деякі пригнічують серце людини, як-от зневіра, страх, егоїзм, образа; інші, що є наслідком тих внутрішніх, розбивають зв’язки між нами, як-от війна, несправедливість, закритість між народами та країнами. Не дозвольмо, щоб вони нас паралізували! Безліч чоловіків і жінок протягом століть, з Божою допомогою, відкочували ці каміння, можливо, з великими зусиллями, іноді ціною власного життя, але з плодами добра, якими ми досі користуємося. Це не є недосяжні постаті, а люди, такі як ми, що, зміцнені благодаттю Воскреслого, в любові та істині, мали відвагу говорити, як каже апостол Петро, «Божими словами» (1 Пт 4, 11) і діяти «з силою, отриманою від Бога, щоб у всьому прославлявся Бог» (там же).
Нехай же їхній приклад стане спонукою для нас, і в цю Святу Ніч переймімо їхню відданість, щоб у світі скрізь і завжди зростали та розквітали пасхальні дари злагоди та миру.
