10–12 лютого у Любліні відбувся XVIII Чемпіонат Європи священників з футзалу «Euro Priest», у якому взяла участь і збірна України. Про підготовку, атмосферу змагань та місію українських душпастирів на полі розповів капітан команди о. Петро Дохтич.
Отче, поділіться, будь ласка, як проходили тренування до цього чемпіонату? Адже в команді були священники, які служать у різних куточках України. Як вдалося всіх об’єднати?
Процес тренувань і сама організація нашої збірної були надзвичайно швидкими та неочікуваними. Річ у тім, що наприкінці листопада представник польської команди зателефонував мені та запитав, чи зможемо ми виставити команду. І ми почали збирати людей. У нас уже була попередня група священників, які раніше їздили на чемпіонати. Декого ми покликали вперше й організували два тренування.
Варто сказати, що від початку пандемії ми не брали участі у змаганнях, а згодом нас просто не запрошували. Поляки нас запросили за три місяці до чемпіонату.
Ми організували дві зустрічі. Один раз отець Микола Лучинський запросив нас на парафію до Хмельницького, де ми провели два тренування, і після цього ще два тренування мали в Дунаївцях. Так і приготувалися. Усе було дуже несподівано. Можливо, якби ми знали заздалегідь, то підготувалися б набагато якісніше. Але й так добре, що про нас врешті згадали.
Пригадайте будь ласка результати чемпіонату.
Ми посіли 11–те місце з 18 команд. Але варто зауважити, що ми потрапили в найважчу групу, так звану «групу смерті». Грали з поляками, які в результаті посіли перше місце – вони завжди лідери. Потім – Боснія і Герцеговина, яка входить у четвірку найкращих. І ми досить гідно з ними змагалися. Хоча рахунок може здатися катастрофічним – 4:0, але в першій половині гри ми трималися дуже добре, їм було надзвичайно важко. Пізніше ми грали з Косово та виграли в Австрії. Тож посіли таку собі «золоту серединку».
Згодом мали стиковий матч із Чехією. І хоч ми програли, але і перед грою, і після неї було таке тепле спілкування! Як чехи нас підтримували, як дякували… Попри поразку, ми зовсім не відчували гіркоти, настільки це світлі люди. Можливо, хтось цього не зрозуміє, бо в спорті головне – результат, але тут справді грала роль людяність. Перемогли просто сильніші. Хоча нам, звісно, шкода – ми були налаштовані на перемогу.
Ми вами пишаємося!
Справді, рівень суперників надзвичайно високий. Коли виходиш на поле, де треба швидко бігати й боротися – розумієш, що це не просто «вуличний футбол». Команди приїжджають із тренерами, масажистами, великим штабом. Це все дуже серйозно. Ми поки що створили таку «швидку» команду, але на майбутнє хочемо виступати краще й краще.
Ми вже домовилися у березні зустрітися. Це, звісно, час Великого посту, буде багато роботи на парафіях, але ми хочемо розвиватися. Бо ми, по–перше, як священники, показуємо духовну сторону і те, що не занедбуємо тіло. По–друге – представляємо Україну. По–третє – підтримуємо студентів, людей, а вони – нас.
Скажіть, будь ласка, чи були якісь особливі меседжі, які ви хотіли донести до світу через участь у чемпіонаті?
Так. Думаю, кожен наш гравець виступав в ім’я миру і щоб про Україну не забували. Це головний меседж. Я особисто забив чотири голи й хотів присвятити їх своєму швагрові, який уже чотири роки на війні. Але, звісно, кожен гол був для всіх, хто бореться на різних фронтах: духовному, волонтерському, медичному чи воєнному. Для мене ця гра була способом прославити Україну, щоб війна швидше закінчилася. Кожен мав у серці це переконання.
На завершення чемпіонату є традиція: кожна країна співає свої пісні, проявляє емоції. Наша команда була дуже стриманою. Кожен розумів, що через війну ми маємо зберігати спокій та гідність. Ніхто від нас не вимагав співів. Ми сиділи за столами, стримуючи емоції, бо думками були з тими, хто зараз виборює мир.
Я думаю, це мовчання промовляло голосніше за будь-які пісні.
Так, звичайно.
Розкажіть, який дух панував у команді впродовж турніру? Що вас особливо вразило?
Як капітан, я одразу сказав: як би ми не зіграли, маємо зберігати єдність і не панікувати. Суперник переможе нас тоді, коли ми впадемо у відчай. Ми домовилися не проявляти негативних емоцій на полі, і це вдалося.
Знаєте, яка була ейфорія, коли на останніх секундах ми виграли в Австрії? Там практично вирішувалася доля виходу на вище місце. А під час гри з Боснією я відчув, як важко їм було з нами боротися. Дух єдності справді панував. Ми розуміли, що треба боротися до останнього, хоча є команди, з якими ми поки не можемо конкурувати на рівних. Натомість ми здобули неоціненний досвід.
Ще хочу подякувати українцям, які прийшли нас підтримати. Це був робочий день, час навчання, але навіть польські коментатори дивувалися, яку потужну підтримку мала Україна. Дякую хлопцям, дівчатам, молоді й старшим – усім, хто тримав наші прапори. Це додавало неймовірних сил. Дякую і тим, хто вболівав за нас в Україні. Бажаю всім Божого благословення та миру.
