Єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітровіч ОМІ охоче розповів про своє пережиття Ювілейного року.
Яким особисто для Вас був цей рік надії?
Подяка за це важливе питання. Надії було багато у цьому році, багато різних подій, а також важких моментів – дуже добрих для мене. Наприклад, надія до мене приходила дуже часто через Слово Боже – таке світло, котре давало пояснення, що відбувається щось добре.
Я здійснив Ювілейне паломництво у Рим – пройшов через Святі двері. Це була зустріч душпастирів сімей Європи. Ми так йшли, я собі такий задоволений, мандрував по площі св. Петра, а вже був вечір, молився розарій, а потім повертався і, як зайшов в автобус, виявив, що я без телефону – вкрали мені телефон. Виявилося, що то був такий професіонал, бо зразу зламали пароль, відключили функцію «знайди мене»… З цим виникло багато проблем – це неприємно, бо щось важливе у тебе забрали. І якесь слово до Бога: чому це допустив? Я взяв Бревіарій та помилково вибрав не ту молитву, не знаю як це сталося, і перші слова були: «Проникаєш і знаєш мене, Господи. Знаєш, коли я встаю…» (Псалом 139). І це дало мені надію, що це [втрата телефону – прим. ред.] все добре, має бути добре, що Бог про це знає.
Можливо можете назвати якусь особу, яка була для Вас свідком надії може за цей рік? Може Ви зустрілися, почули чи можливо її приклад життя, віри став для Вас таким знаком надії?
У цьому році я вперше побував у Києві у другій половині грудня. Для нас (на Поділлі) Київ, Чернігів – це місця, де дуже небезпечно через часті прильоти. І для мене таким знаком надії є ті, кого я тут зустрів – працівники Католицького Медіацентру, Католицького телебачення Віковічного Слова (EWTN Україна), Радіо Марія, люди в чернігівській парафії, які не падають духом, живуть і радісно служать, не в якомусь там страху. Війна, немов, не має сили щось у вас знищити. Ось це для мене є знаком надії.
Можливо, навіть, найбільш яскравий знак надії – це жінка, яку я зустрів у Тиврові в часі урочистостей з нагоди Дня пам’яті мучеників за віру. Ця особа приїхала з-під кордону з Росією, з Чернігова разом з іншими жінками, котрі приїхали на цю урочистість як паломники. На моє питання як там вони, почув у відповідь: «Чекаємо». Зрозуміло, що на кінець війни. А та жінка, власне, з-під кордону, де дуже небезпечно, вона говорить: «Я не чекаю. Ми живемо тим, що є». Вона була так повна миру і радості – цієї надії, що попросту жила тим, що є. Це одна з таких зустрічей, яка найбільше мене доторкнула. І це моє перебування тепер тут, у Києві і в Чернігові, також надихаюче надією.
Спілкувалася Аліна Петраускайте
