Віра, яка передається з покоління у покоління не так через навчання, як через приклад батьків повної довіри Богові. Віра, яка стає фундаментом і вказівником у житті. Віра, яка не дає відповіді на всі важкі питання, що виникають в час війни, але спонукає говорити про них з Богом. Саме про таку віру розповідає Анна, молода українка, яка живе в Польщі, а влітку брала участь у заходах в Римі з нагоди Ювілею молоді.
Про це пише Vatican News.
Дванадцять зі своїх двадцяти чотирьох років Анна Корчинська мешкає в Польщі, куди вона переїхала на навчання. До Риму вона приїхала під час Ювілею молоді, що проходив у Римі наприкінці липня і на початку серпня. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Анна розповіла про свій побут і навчання далеко від сім’ї, про те, як це вплинуло на формування її віри та про те, як переживає трагедію війни в Україні.
Переїзд до Польщі
«Я родом з Кам’янця-Подільського, – розпочинає свою розмову Анна. – З дитинства я була вихована в католицькій вірі, і завжди була пов’язана з Церквою. Коли мені було дванадцять років, батьки привезли мене до Польщі навчатися в гімназії. Це була гімназія-інтернат, який провадили сестри Згромадження Непорочного Зачаття (Zgromadzenie Sióstr Niepokalanego Poczęcia Najświętszej Maryi Panny). Мої батьки завжди хотіли, щоб їхні діти навчалися в католицькій школі в Україні. Але там не було такої можливості, а навіть якщо була, то далеко. І оскільки планувалося, що я так чи інакше буду змінювати школу, то вони привезли мене до цієї гімназії в Польщі, і потім я тільки їздила додому на свята, або батьки приїжджали час від часу до мене».
Сум за різними і мамині листи
На запитання про те, чи їй не було важко в такому юному віці залишитися самій далеко від батьків, Анна відповідає: «Так. Спочатку, звісно, я була налаштована дуже позитивно: “Супер. Польща! Інша країна”. Але все змінилося в момент, коли батьки вже сіли в машину і ми попрощалися. Вони поїхали… І тільки тоді я зрозуміла, що я тут сама. Тут же нікого з моїх немає. І спочатку було важко. Хоча і з польською мовою в мене не було проблем, бо я з дитинства її вивчала, але все ж таки перших два тижні мені було тяжко розмовляти. Але потім завдяки тому, що я постійно перебувала серед поляків, то мусіла говорити, і теж почала багато читати, тому швидко призвичаїлася».
Попри те, що мовний бар’єр дівчині вдалося подолати досить швидко, їй все ж не вистачало батьківського тепла, їхньої присутності. «Так, мені було важко, – пригадує Анна, – тому що найбільше я була пов’язана з мамою. Я з багатодітної сім’ї, в мене восьмеро молодших братів і сестер. Тому до мене приїжджав хтось один з них, бо інший мусів залишитися з дітьми, і зазвичай, це був тато. Він завжди привозив листи від мами, і я дотепер їх зберігаю. Звісно, ми також старалися регулярно говорити по телефону. Але те, що мене дуже надихало і підтримувало на духу – це листи від мами. Зараз, з перспективи часу, я відверто можу сказати, що мою особистість і мою силу духа збудувало те, що мама завжди повторювала: “Пам’ятай, що ти Корчинська, а ми ніколи не піддаємося, ми завжди сильні і все витримаємо”. Таке пригадування, ким я є, мені допомагало залишатися сильною і ніколи не падати духом».
Молитва одні за одних
Анна розповідає, що окрім листів мами їй також дуже допомагала молитва. Вона відчувала молитву батьків, і вона також молилася за них. В інтернаті, де вона мешкала, поруч з її кімнатою була каплиця, до якої дівчина могла зайти кожної хвилини. «Я пам’ятаю, як мама мені завжди казала: “Аня молися і цінуй місце, де ти перебуваєш, тому що Бог всіх вислуховує, але дітей – найбільше”. І я пам’ятаю, що завжди ходила до каплиці, і оскільки дуже сумувала за батьками, мені так не вистачало до когось пригорнутися, то я завжди ходила молитися. І чи плакала, чи була сердита – я завжди говорила з Богом своїми словами. І зазвичай потім, як розмовляла з мамою, то вона казала, що дуже відчуває мою молитву. Так само я відчувала їхню молитву».
Ставати на коліна і віддавати все в руки Діви Марії
Одним із найважливіших уроків, які, як каже Анна, залишили їй батьки, – є довіра Богові. Вона бачила на практиці, як це відбувається. Через три роки її перебування в Польщі батьки також вирішили переїхати в цю країну з всією сім’єю. На початку її батьки переживали різні труднощі: брак коштів, проблеми з житлом через те, що багатодітна сім’я тощо. Дівчина пригадує, що в критичні моменти батьки завжди казали: «Діти, стаємо на коліна і молимося». «І це не була довга молитва, – підкреслює вона. – Це могло бути тільки “Радуйся, Маріє”. Основне було, що ти стаєш на коліна і все віддаєш Марії, в Її руки. І потім я просто була свідком цих чуд. Так і для мене це було щось надзвичайне! Я не знаю, як це описати словами. Я би теж хотіла створити свою сім’ю на Богові, і передати це своїм дітям. Для мене це великий приклад. І я дуже вдячна за це своїм батькам, бо це дуже великий дар. В мене є багато знайомих і з католицьких сімей, і не тільки, і я знаю, що не кожен має такий досвід, таку можливість пережити таке щастя».
Досвід тата на Майдані
Для Анни, які і для всіх українців, війна розпочалася ще в 2014 році. Хоча дівчині тоді було лише одинадцять років, вона добре пам’ятає події на Майдані, бо її батько брав участь у тих подіях. «Він приїхав у Київ того дня, коли почали стріляти, коли було багато загиблих, – розповідає вона. – І тоді тато одразу зголосився як волонтер. І він переносив не тільки ранених, але теж і вбитих. І він розповідав, що коли вони хотіли ідентифікувати одного молодого хлопця, то в його кишені кілька разів дзвонив телефон, і треба було відповісти. Це була його мама. Було дуже тяжко сказати мамі, що її дитина загинула». Анна розповідає, що ця подія настільки сильно вплинула на його життя, що хоча вже перед тим він був практикуючим католиком, але від тоді «він все віддав в руки Божі». Одним із свідчень цього стало те, що, коли прийшов час, що Анні треба було вже залишати інтернат, її батьки сіли в авто, взяли дітей і найнеобхідніші речі, і переїхали жити в Польщу. «Вони позичили трохи грошей, і просто виїхали, не знаючи точно, куди вони їдуть. Тому для мене це теж великий приклад відваги у вірі і насамперед любові до своєї дитини», – каже вона.
Переживати війну на відстані
Три роки тому Анна закінчила університет і вже почала працювати. Понад три роки тому в Україні розпочалася повномасштабна війна. «Зазвичай, мені складно про це говорити, і я тримаю це в собі», – зазначає вона. У той час Анна ще навчалася в університеті і після лекцій відразу їхала на роботу і працювала допізна. Під час праці не було можливості слідкувати за новинами. Одного дня, це було ще в перші місяці війни, вона знайшла вільну хвилинку, і побачила в інтернеті фотографії зі звільненої Бучі. «Це настільки заболіло, – пригадує вона, – що я мусіла немов би все проковтнути в собі, тому що треба було знову повернутися до роботи. Повертаючись пішки додому, я всю дорогу плакала. Мені було тяжко також через те, що в мене було почуття провини, що я тут. Зі мною все добре. В мене тут нема війни, а там люди гинуть. І так є і дотепер: завжди, коли я читаю, дивлюся новини, чи інтерв’ю зі звільненими з полону, то це болить. Я як людина, яка ходить до церкви і знає, що ненависть – це не є правильна відповідь, що ненависть походить від злого, а не від Бога, до цього часу не можу зрозуміти і завжди запитую Бога, як можна до них з любов’ю ставитися, коли вони роблять такі речі. Це запитання в мене постійно. Дотепер я не змогла знайти відповіді на це питання. Це тяжко, це тяжко зрозуміти. Якщо мені, як людині віруючій, це важко зрозуміти, то як це має зрозуміти людина, яка не ходить до церкви?».
Ваша відвага захоплює
Звертаючись до своїх ровесників, які живуть в Україні, часто у надзвичайно важких обставинах, Анна висловлює, насамперед, захоплення їхньою мужністю. «Мене дуже надихає, що попри війну, попри тяжкий стан, українці залишаються українцями: тобто завжди відважні, завжди знайдуть вихід у важкій ситуації. І це описує всю нашу націю. Тому коли хтось із поляків мене щось запитує про українців, я завжди кажу, що Україна і українці відважні, сильні люди. І це насправді видно, і це дуже надихає інших. Іноді може здаватися, що є якісь негативні настрої, але ваша відвага і сила дуже вражає», – наголошує дівчина.
